Тамара Злобіна розповіла, як працювали жінки на Майдані. Фото Марти Галкіної До підбірки кіно від Жіночої сотні імені Ольги Кобилянської увійшли фільми, зняті режисерками Східної Європи, за винятком іспанського фільму “Луїзи немає вдома”. Вони про реалії, близькі Україні.
Надія Парфан — кураторка, урбаністка, активістка, мандрівниця. Вивчала урбаністику у Темпльському університеті, у Філадельфії. Співзасновниця кінофестивалю “86”, який відбудеться 24-27 квітня у місті-супутнику ЧАЕС Славутичі.
За словами співорганізаторки показу в Івано-Франківську, сприйняття “жіночого” кіно у різних містах дуже відрізняється.
— У Києві публіка більш кіноманська і дуже відкрита до “іншого” кіно, легко все сприймає. У Одесі всі досить розслаблені і не заморочуються ідеологічними питаннями. Але теж для них це по-новому, інший візуальний досвід. У Івано-Франківську видно, що люди на подібні заходи ходять рідко або і вперше, — ділиться Надія Парфан.
Надія розповіла, як ці шість фільмів потрапили у підбірку. Передісторія проекту — досі актуальна.
— 2013 рік визнали роком жінок у кіно. Це пов’язано з виходом у широкий прокат стрічки “Життя Адель” та перемогою багатьох режисерок на авторитетних кінофестивалях, зокрема “Санденс”. А щодо України, то ми щороку робили тематичний кінопоказ до 8 березня. Це день солідарності жінок, боротьби за свої права. Це день, коли вони говорять про свої права, і їх потрібно слухати. У історії кіно дуже багато чудових фільмів, які зняли чоловіки, однак мало фільмів, які знято жінками. Жінка-режисерка знімає про жінок по-іншому, і по-іншому все це показує. Жінка може зняти чоловічий фільм. Чоловік не може зняти жіночий.
Список фільмів було складено із урахуванням їхнього сюжету, візуального ряду та настрою. Від меланхолійної стрічки “Ab Ovo”, від якої хочеться плакати, було цікаво перейти до іронічного фільму польською мовою “Одягни мене”. У цій напівдокументальній стрічці авторка вислуховує коментарі рідних щодо стилю її одягу, а потім дозволяє їм по черзі приміряти на себе той ідеальний образ жінки, у якому вони її бачать. Далі — химерна робота Дарії Жук “Віск”. Знята у 2014 році стрічка майстерно і витончено розповідає про жіночу працю та про спробу вирватися із замкнутого кола, що переростає у хворобливу одержимість.
Наступний фільм у кінопоказі — “Між нами” Катерини Горностай. Фільм розповідає про ситуацію, коли жінка має зробити вибір між двома чоловіками. Кінострічка української студентки викликала найбільшу дискусію у глядацькій залі невипадково, адже він триває найбільше часу і змушує до значної концентрації. Відтак — викликає найбільше запитань. На жаль, режисерка не змогла приїхати, бо не взяла квиток на поїзд. Інакше вона сама би пояснила, у чому ідея фільму і що найбільше зацікавило глядачів.
Передостанній фільм “Луїзи немає вдома” — рідкісна робота для українського екрану, яка показує життя жінки літнього віку. Мультфільм “Whaled women”, який у перекладі отримав назву “Жінкитиці”, є влучною самоіронією жінки-режисера, який ставить глядача на місце тих, хто проводить рефлексію суспільства над цим питанням, підводячи до відповіді, що ж таке нормальність, та як бути із тим, що ми такі різні.
Іспанка Луїза розповідає глядачеві про світ жінки літнього віку. Фільм “Луїзи немає вдома”
БЕХДЕЛЬ-ТЕСТ — ПЕРЕВІРКУ ВИКОНАНО
В основі тесту Бехдель лежить комікс американської художниці Елісон Бехдель, створений у 1985 році. Його використовують для перевірки фільмів на мізогінію та адекватність жіночих персонажів. Щоби пройти тест, фільм повинен відповідати трьом простим критеріям: у ньому є щонайменше дві жінки, які розмовляють між собою не про чоловіків. Доволі мало фільмів у історії кінематографу відповідають тесту Бехдель, оскільки серед режисерів завжди було мало жіночих імен. Та зараз ситуація змінюється. Світова кіноспільнота визнала 2013-й роком жінок у кіно. Україна визнала жінок героїнями Майдану: вони стояли на передовій, будували барикади, лікували поранених — і знімали кіно.
Показ зібрав близько 60 відвідувачів. Для них не вистачало маленької зали. Адміністратори кінотеатру навіть порадили наступного разу домовлятися про більшу.
Кінопоказ у Івано-Франківську зібрав багато відвідувачок, присутніх у залі, які зізналися, що зображений у фільмах жіночий досвід для них особисто є важливим. Зокрема, молодій дівчині доводилося переживати ситуацію, коли мама чи бабуся показує, який одяг слід купувати.
— Мене так захопило кіно, що я забула слідкувати за Бехдель-тестом, — зізналася дослідниця Тамара Злобіна.
Тамара Злобіна — культурологиня, кандидат філософських наук, кураторка, есеїстка. Майже місяць вона мандрувала містами України, щоб довести, — спільну мову можна знайти з усіма, як на Сході, так і на Заході. До Івано-Франківська дослідниця заїхала шляхом до міста Кам’янця-Подільського, де вона живе.
Кінопоказ був безкоштовним для відвідувачів, однак оренда зали у кінотеатрі коштує однаково для усіх, тому подія не могла відбутися без підтримки меценатів. Вона відбувалася завдяки Представництву Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні.
Тамара Злобіна зробила висновок: жінка в українському суспільстві як активний діяч — присутня, однак її соціальна присутність є особливою.
— Ідентичність жінки вибудовується з дитинства, — пояснила вона. — Жінці кажуть: ти маєш бути гарною. Жінок вчать красиво виглядати і показувати це. Американський критик Джон Бергер, говорив про цю різницю, що чоловіки дивляться, а жінки показують себе. З цього кіно про одяг, і з фільму Каті Горностай ми бачимо цей досвід. Вловлюємо різницю. Чоловік — дивиться, жінка — себе показує.
ЖІНОЧА СОТНЯ НЕ СКЛАДАЄ ЗБРОЮ
Організаторки кінопоказу розповіли, як саме народилася підбірка фільмів. Сталося це… на Майдані. Так, саме Жіноча сотня імені Ольги Кобилянської є засновником проекту.
— Це ініціатива жінок активісток, яка сформувалася на Майдані задовго до 30 листопада, — розповіла Надія Парфан. — Ще до того, як почалися страшні події, існувала організація “Половина Майдану — Жіночий голос протесту”. Жінки виступали за європейське майбутнє і європейське майбутнє трактували як рівноправ’я. Ще коли сотні не були потрібні, багато жінок декларували європейські цінності — хорошу європейську систему охорони здоров’я, декретні відпустки і соціальне забезпечення материнства. Потім ми виходили на Майдан і стояли, в тому числі у нічний час.
— Серед активісток є жінки, які брали участь у бойових діях у найгарячіший час, — додала Тамара Злобіна.
— Наприклад, легендарні адвокатки Майдану Євгенія Закревська та Ксенія Проконова. Ці дві людини витягнули із відділків міліції чи не весь Майдан, — продовжила Надія. — Ніна Потарська… Її сірий бус підвозив шини, розвозив активістів, підганяв медикаменти. Ми бачили, що жінки беруть дуже активну участь у подіях Майдану. Однак багато разів звучали такі гасла, що жінкам треба залишатися вдома, а що революція — це не жіноча справа.
— У газетних статтях та телесюжетах переважно, коли ішлося про жінок, ішлося про нарізання канапок. Навіть коли говорили про творчі проекти, наприклад, у графічній серії портрети Майдану, портрети — це хлопець-революціонер, медик і дівчина, яка нарізає канапки. А куди поділися адвокати, учасниці Автомайдану, дівчата, які готували і кидали коктейлі Молотова? Вони зникли із публічного простору, хоча насправді вони там були, — наголошує Тамара Злобіна.
— Не всі насправді люблять робити канапки. В той же час, деякі чоловіки хотіли робити їх, а це було показано, як жіноча справа, — зазначила Надія. — Отже, ми створили таку ініціативу, і робили різні заходи. Наприклад, презентували засоби захисту для жінок. Одна наша активістка, Олена Шевченко, яка дуже професійно знається на боротьбі, ділилася знаннями з іншими дівчатами... Одна із основних ініціатив — у лікарні, куди під час гарячих подій підвозили поранених. Там були наші волонтери і волонтерки, які збирали інформацію, телефонували адвокатам, і взагалі не один раз рятували людей від побиття. Ми знаємо, що багатьох людей досі не знайшли. Вони зникли безвісти.
До слова, активістки Жіночої половини Майдану — не цураються публічного простору і не вважають, що революція закінчилася. Деякі із них, наприклад, займають сьогодні місця у владній структурі. Зокрема, Інна Сосун стала першою заступницею міністра освіти… Інші — продовжують працювати: кожна — на своєму місці. І організовують кінопокази. Організаторки подякували усім, хто прийшов на показ. За їхніми словами, було приємно бачити стільки цікавих людей і чути різні точки зору. До речі, не виключено, що побачити фільми підбірки Бехдель-тесту зможуть з часом і глядачі у Калуші.
