Перший фестиваль кіно та урбаністики “86”: погляд оптимістів

Перший фестиваль кіно та урбаністики “86” відбувся у місті Славутич Київської області. Населення міста складає 25 тисяч людей, більшість із яких працює на Чорнобильській АЕС. Організатори фестивалю поділилися досвідом підготовки масштабного фестивалю у малому місті, що є безпрецедентним для України явищем. Жителі Славутича, у свою чергу, розповіли про свої враження від нього. Які виклики кидає фестиваль для маленького міста та які перспективи його проведення у інших малих містах, дізнавалася журналіст “Вікон”.
Переглядів: 612
Відкриття фестивалю “86” Надія Парфан, Ілько Гладштейн та мер міста Володимир Удовиченко провели у кіноконцертному компл

Четвер. 24 квітня. Відкриття фестивалю кіно та урбаністики “86”. Кіноконцертний комплекс — прийняв усіх гостей, яких у перший день було близько двох сотень. Цього дня відбулася дискусійна платформа культурних менеджерів малих міст.  Під час зустрічі кожен із запрошених культурних менеджерів розповів про свій досвід роботи. Зокрема, виступив і Максим Барна із Калуша, який розповів про досвід створення у місті фестивалю хіп-хопу “REPRESENT #7”

П’ятниця. 25 квітня. Гості відвідали ЧАЕС, послухали екскурсію. Перекладач фестивалю, Катерина Поправка, зізналася, що під час екскурсії її не покидало дивне враження тремтячого спокою цього міста. Гості фестивалю відзначали, що Чорнобиль  зовсім не справляє враження забрудненої зони, оскільки за роки відчуження цієї території від решти світу природа, навпаки, відновилася і є чистішою, ніж будь-де. Поїздка мала значення для спростування міфів про “чорнобильську зону”, адже радіаційний фон там не вищий, ніж у деяких районах Києва. На Олександра Московчука із Житомирщини, який працював водієм фестивалю, сильне враження справив компот із журавлини, який подавали у Чорнобилі.

Субота. 26 квітня. Сумну дату відзначали українці — 27 років після вибуху на Чорнобильській АЕС. У ніч на 26 квітня жителі Славутича зібрались на головній площі міста. Вони організували молебень за жертвами катастрофи, а також запалили свічки та принесли квіти до меморіалу загиблим. У суботу для гостей фестивалю провели екскурсію Славутичем.

Неділя. 27 травня. У день закриття фестивалю було показано документальну п’єсу “Внутрішній Славутич”. Цю п’єсу славутичани спільно із центром молодіжних ініціатив із Херсона “Тотем” приготували напередодні відкриття фекстивалю. Фактично, вона відбувалася у живому часі. Люди розповідали про свої речі, про те, як вони з’явилися у них удома. Уперше від початку фестивалю кількість місцевих жителів перевищувала кількість киян.


Редактору київського видання “Platfor.ma” Ангеліні Карякіній запам’яталося, що після переїзду із Прип’яті  місцевих енегретиків називали “парашками” — за прізвищем тодішнього начальника ЧАЕС Парашкіна, що меблі у Славутичі радили розставляти згідно з “Посібником новосела”, який радив також купувати предмети декору, так як вони свідчать про хороший художній смак господаря.

І справді, Славутич живе своїм особливим життям, життям міста людей, які мають здебільшого технічну освіту. Це впадає в очі всюди. Наприклад, у квартирі, де жили учасники фестивалю, поряд із паролем wi-fi — мережі висять поради господарів квартири — вранці обов’язково відчиняти кватирку, а у кіноконцертному комплексі — знак, який забороняє в’їзд із дитячими візочками. Як виявилося, такими є вимоги пожежної безпеки. Її тут напрочуд ретельно дотримуються дисципліновані славутичани.

За словами організаторки фестивалю Надії Парфан, найбільш важливим, що засвідчив їй фестиваль на шляху до змін у країні є розуміння, що хороші міста будуються не тому, що там є хороші мери, а тому що там є хороші люди.  Зокрема, зміни у свідомості жителів малих міст, які побачили, що можуть тісніше співпрацювати між собою, не обов’язково маючи посередником столицю Київ.


НА “86” — ШІСТЬ КІНОПРЕМ’ЄР

За чотири дні фестиваль відвідали режисери Роберт Стоун, Фагад Мустафа, Сергій Буковський, Олександр Ратій, операторка Алєксандра Іванова, а також гості з США, Індії, Росії, Франції, Польщі, Литви, Білорусі та Німеччини. Україну представляли Київ, Львів, Харків, Чернігів, Одеса, Херсон, Жовква, Гриців, Мелітополь, Калуш, Добропілля, Славутич.

Програма фестивалю включала серію кінопоказів, серед яких шість українських прем’єр: “Обіцянка Пандори” Роберта Стоуна, “Знеструмлені” Фагада Мустафи, “Балтиморські вершники” Лотфі Нейтана, “Тунель свідомості” Тімо Новотни, “Вулиця Лопез” Геррардо Баррозо Алькала та Лізи Тіллінґер, “Житло для всіх” Гереона Ветцеля. Крім повних метрів на кінофестивалі показали спеціальні короткометражні програми “Гра в міста” та “Чорнобильський набір”, а також екологічний кінопоказ РОВЕР. Під час цього проекту всі охочі могли покрутити педалі, виробляючи електроенергію. Завдяки енергії велогенератора крутилося кіно.

Український режисер Сергій Буковський приїхав до Славутича з презентацією нового документального проекту “Чорнобиль: пори року”.


“ЖОЛУДІ ІЗ ДОБРОПІЛЛЯ — ДЛЯ СЛАВУТИЧА І КАЛУША”

Дубкросинг — проект, який започаткували у місті Добропілля Донецької області, тепер отримав своє продовження у Калуші. Жолуді будуть проростати на території житлового масиву Загір’я. Неподалік розташований парк культури і відпочинку імені Івана Франка. Саме 29 квітня у місті Калуші готували до відкриття сезону міський парк, і дубкросинг прийшовся до місця і часу.

Дубкросинг “приїхав” до Калуша із фестивалю кіно та урбаністики “86”. Володимир Орос, який прибув на фестиваль із маленькою коробочкою, повною запашних жолудів із Донбасу, зацікавив багатьох гостей.

Володимир Орос сподівається, що дубки проростуть у Калуші. Повернувшись до Добропілля, він розповів “Вікнам” про свої враження від фестивалю у Славутичі.

— У мене залишилося відчуття нереальності всього, що відбувається, Славутич як європейське місто з відтінками СРСР. ЧАЕС і Прип’ять як нагадування людству про хиткість буття. Фільми фестивалю ще більше додають барв усій цій картині.

Найцікавіша зустріч — з мером Славутича та працівниками міської ради. Вони показали, як необхідно розвивати місто при малих витратах — просто стати єдиною родиною. Я радий, що місцевий житель Володимир Токарєв передав дуб і жолуді зі Славутича для мого проекту дубкросинг.


“ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ТЕАТР — СПОСІБ ДОСЛІДЖУВАТИ ДУМКИ ПРО СВОЄ МІСТО”

Анна Хвиль, координатор львівської філії Української мережі культури, розповіла про свої враження від фестивалю “Вікнам”:

— Під час фестивалю зрозуміла перевагу локальних невеликих фестивалів перед великими — це комфорт від того, що можеш розпланувати свій час так, щоб на все встигнути і за чотири дні перезнайомитися з усіма гостями фестивалю. Це формує дружнє середовище, яке присутнє не на усіх великих подіях. Сподобалась підбірка фільмів — можна сміливо сказати, що вони змінили моє бачення. Наприклад, до перегляду фільму “Знеструмлені” я не замислювалася, що півтора мільярди людей на планеті живуть взагалі без світла і електрики. Думаю тепер про це, кожного разу, коли вмикаю освітлення або комп’ютер.

Найцікавіша зустріч із Славутича — з операторкою російського фільму “Труба” Алєксандрою Івановою. Якщо люди займаються справою, яка їм подобається, це одразу видно, вони знаходять у собі резервні сили, щоб іти далі і робити більше.

На закритті фестивалю відбулась прем’єрна читка документальної п’єси “Внутрішній Славутич”. Вона показала те, що люди не завжди говорять в очі, коли їх питають про життя в місті. Документальний театр — хороший спосіб щоб досліджувати думки мешканців про своє місто.



Максим Барна та Алекс Уразов

“ДІТИ ВСЕ ЗРОБЛЯТЬ САМІ”

Алекс Уразов приїхав до Славутича із Литви. Місто Вісагінас — побратим Славутича. Однак обмін досвідом — простоював, поки Алекс не дізнався про фестиваль із інтернету.

У себе у Вісагінасі він організував арт-лабораторію “Точка”. Вона працює для дітей від 8-х до 18-ти років впродовж двох років. Організували “Точку” у колишньому дитсадку. Сюди може прийти кожен охочий і принести свої музичні інструменти, пензлі чи нитки, малювати, грати, в’язати чи шити.

— Доїхав добре, Славутич і Україну полюбив, — розповів Алекс “Вікнам” через тиждень після відкриття фестивалю “86”.— А зараз за швейною машинкою сиджу.

Алекс шиє костюми відьом, чаклунок і чарівників для рольової гри “Послідовники магії”. За участю дітей зі студії “Точка” гра відбудеться на магічну тему, яка відбудеться 10 травня.

У своїй лабораторії Алекс проводить дискусії, створює план розвитку на літо і наступний рік. Студія “Точка” — поки що працює тільки у Вісагінасі, однак досвід Алекса може знадобитися в інших містах, про що він розповідав на дискусійній платформі.

— Пропонуйте дітям, і вони все зроблять самі, а тоді знайдеться і “криша”, — радить Алекс, як організувати культурну “точку” у своєму місті. — Кажуть, що підключимо приставки, видамо пару підсилювачів, дамо стіни на розтерзання, навчимо грати в настільні ігри, постукаємо в барабани або організуємо тренування з боями.

Алекс радить все фотографувати. Це — козир у боротьбі за ресурси із владою.

Потрясіння — це абсолютно відкритий до діалогу  Роберт Стоун (оскарівський лауреат, режисер фільму “Обіцянка Пандори”. — Авт.). Я не очікував. Дуже порадувала Наталя з Грицева (Наталія Гнатюк, мер міста Гриців на Хмельниччині. — Авт.).

Дискусійна платформа в принципі була дуже конструктивна, і робота Добропільської організації “Добро” зокрема. Вони круті.


”ВСЕ МИНАЄ...”

На вході до кіноконцертного комплексу увагу відвідувачів привернула афіша фестивалю.

Її виготовив Павло Сікун, місцевий художник-оформлювач. Афіша має стиль 80-их років. За словами організаторки фестивалю Надії Парфан, саме ця афіша переконала її, що час і місце для її проекту вибрано вдало.

— Нас запитували, з якої радянської книги ми взяли афішу фестивалю «86». Коли ми казали, що її виготовили «з нуля», а автором є дизайнерка Лєра Гуєвська, нам не вірили. Коли ми побачили цю афішу, яку намалював художник зі Славутича Павло Сікун, ми остаточно зрозуміли, що попали «у точку», — розповіла Надія Парфан під час відкриття фестивалю.

Павло Сікун — художник із 30-річним досвідом, що тривалий час  виготовляє афіші для культурних подій. Павло Іванович народився у Чернігівській області, у місті Козелець. Художник розповів «Вікнам», що більшість його робіт не проживають більше одного концертного чи художнього сезону. Після закінчення виставки афішу перефарбовують.

Художник зізнався, що у 1980-ті роки обсяги роботи були — не порівняти із сучасними.

— Працював у художньому комбінаті у місті Козельці, — пригадав Павло Іванович. Це малий райцентр. Там нас було семеро. Тоді був Радянський союз, а як же інакше?
— Невже сьогодні мистецтво стало менше потрібно?
— Художники як такі стали непотрібні. Комп’ютери дають можливості.
— Хіба можна замінити комп’ютером фарби, пензлі, руку художника?
— Зато швидко і красиво, — віджартовується Павло Сікун.
— Купували фарби, щоб намалювати афішу для фестивалю?
— Їх видав кіноконцертний комплекс.

Павло Сікун — художник-самоук. На запитання, коли вирішив стати художником, знову жартує.

— Коли народився, ще не знав, — сміється. — Знав — ну, років у 15.

Павло Іванович стежить за новинами по телевізору. Каже, що у будь-якій життєвій ситуації покладається на почуття гумору.

— Все минає,  — замислюється.

Адміністратор закладу Марія Овсянник розповіла, що Павло — скромна людина, однак саме він є незамінним спеціалістом. Разом із дружиною Павло Сікун виховав дочку. Вона працює перекладачем компанії «Новарка», яка будує покриття над ЧАЕС.