Олександр Сич. Фото з ukrinform.ua Що і як можна зробити в гуманітарній політиці під час “пожежі” на Сході та продовження інформаційної агресії Росії, в інтерв’ю кореспондентові Укрінформу розповів віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань Олександр Сич.
АНТИФАШИСТСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ УТВОРИЛИ УКРАЇНОФОБИ
— Олександре Максимовичу, регіонали і комуністи, започаткувавши гучну пропагандистську кампанію під гаслом «Ні фашизму», позиціонували себе як антифашисти. Можливо, тодішнім опозиційним, а нині - владним партіям треба було теж долучитися до цих акцій чи навіть їх очолити?
— Те, що почалося десь рік тому під гаслом антифашизму, фактично було українофобією. Адже все, пов’язане з популяризацією української мови, культури, цінностей, подавалося як фашизм. Як до цього можна було долучатися? Так само підтакувати, що все українське погане і що це є фашизм? Це ж абсолютна нісенітниця! Це по-перше.
А по-друге, щоб виступати проти фашизму, треба мати його прояви. Де вони в Україні? Хто їх показав? Я науковець і звик підходити до цих питань дещо педантичніше. Фашизм - це італійське явище, а нацизм - німецьке. І якщо ми говоримо про злодіяння у Другій світовій війні, то це нацизм. Але радянські пропагандисти пішли на свідому підміну понять, щоб приховати ідеологічну спорідненість совєтського соціалізму з націонал-соціалізмом.
Ви кажете, що ми не включалися в антифашистську кампанію. Включалися! І я, наприклад, у парламентських виступах неодноразово доводив, що справжнім проявом фашизму було панування донецького кримінального клану в Україні. Тобто українофоби на старих пропагандистських кліше створили рух, і ви рекомендуєте приєднатися до нього?!
— Однак вони змогли нав’язати людям ще й міфи про бандерівців. У фаховій дискусії ви, очевидно, могли б їх спростувати, однак для розмови із заляканими громадянами України потрібні інші аргументи.
— Коли йдеться про політтехнології, аргументів ніхто не слухає - застосовується інформаційне зомбування. Росія давно готувалася до загарбницької війни проти України, і тут їй підспівувала п’ята колона. Парадокс полягає в тому, що нею був цілий державний режим Віктора Януковича і його донецької камарильї.
— Але це констатація фактів, а що цьому можна протиставити — іншу технологію? Якесь «антизомбування»?
— Цікавий парадокс: найбільша так звана антибандерівська істерія традиційно панує на Півдні і Сході — тобто там, де підпілля ОУН і армія УПА не діяли або майже не діяли. А на Заході країни Українську повстанську армію люблять, шанують і поважають. Що це означає? Там, де люди знають правду, бандерівців не бояться, а де працювала колись совєтська, потім російська і антиукраїнська пропаганда, створені ці кліше. На мою думку, з цього питання повинні висловитися не меркантильні пропагандисти, а фахівці-історики. Але спершу треба відкрити закриті до сьогодні архіви спецслужб - КДБ, МВС, зовнішньої розвідки, судів тощо. Переконаний, що вони закриті недаремно, бо декому правда невигідна. Однак тільки вона вилікує українське суспільство. Можливо, не старше покоління, отруєне стереотипами. Але молодь зможе сприйняти правду, якою б складною вона не була.
— Однією із страшних реалій сьогоднішнього життя Сходу є викрадення і катування людей за прихильність до українських символів та української ідеї. Як держава може захистити наших співгромадян, які реально ризикують життям?
— Тут мають широке і вдячне поле для своєї професійної діяльності правоохоронні органи, Служба безпеки, прокуратура, які покликані демонструвати силу Української держави. Сьогодні вони, відверто кажучи, мають невисокий рівень довіри в українському суспільстві, але саме в такі критичні моменти її можна повернути. Даймо сьогодні професіоналам можливість робити свою справу за умови, що вони при цьому є патріотами-державниками.
Сусідня держава і, на жаль, частіше ЗМІ всередині нашої країни тривалий час формували негативне сприйняття українських символів на Півдні та Сході. Тобто це ще раз підкреслює, що інформаційна політика не менш важлива, ніж обороноспроможність країни.
Ми сьогодні говоримо, що українській армії потрібні бронежилети, набої, сучасна зброя. Така ж сучасна «зброя» потрібна й українській інформаційній політиці. Сьогодні треба захищати телевежі, оплачувати українські телепрограми, давати гроші на українські фільми, книжки, пресу, в яких пропагувати українські цінності, українських героїв, українські міфи.
ПІД ЧАС ВІЙНИ ТЕЖ НАРОДЖУЮТЬСЯ ДІТИ
— Ваш однопартієць Ігор Мірошниченко пропонував створити в Україні Міністерство свободи слова та інформації для протидії російській пропаганді. Як Ви особисто ставитеся до цієї ідеї?
— В інформаційній політиці я бачу дві основні проблеми. Одна з них - як м’яко і демократично скоординувати приватні ЗМІ, щоб вони працювали у державницькому руслі і пропагували національні ідеї, хоча точка зору їхніх власників може не завжди збігатися з державною. А друга - ми маємо цілу низку нескоординованих державних інституцій, які відповідають за інформаційну політику. Це, зокрема, Держкомтелерадіо, Нацрада з питань телебачення і радіомовлення, національна агенція «Укрінформ», Перший національний, Українське радіо, концерн РРТ, газета «Урядовий кур’єр», обласні державні телерадіокомпанії, управління з питань інформації в структурі облдержадміністрацій.
В умовах війни з Росією та інформаційної агресії треба зробити так, щоб усі вони діяли скоординовано під керівним впливом одного органу. Зокрема, Микола Томенко говорив про створення медіа-холдингу, Ігор Мірошниченко - про окреме міністерство. Але як би ми це не називали, потреба скоординувати ці інституції є.
Окрім того, ми створили на базі агенції «Укрінформ» інформаційно-аналітичний центр «Єдина країна», покликаний формувати єдиний державницький контент і ретранслювати його на суспільство.
— Нещодавно група «1+1» заявила, що припиняє демонстрацію російських серіалів, які прославляють збройні сили цієї держави. Якби всі канали раптом стали патріотичними і відмовилися від демонстрації російських серіалів, що б вони могли зараз демонструвати? Адже українських немає...
— Не можна казати, що їх немає, — досить, наприклад, підняти українські кіноархіви. Та й у кіновиробництві сьогодні перебуває 30 хороших українських фільмів. На думку фахівців галузі, кіно може зніматися у двох форматах - для традиційного кінопоказу і для телепоказу, і телеканали мають бути в цьому зацікавлені. Сьогодні просто потрібно звести разом представників кіно та телебачення. Я планую організувати нараду представників української кіноіндустрії й українських телеканалів для врегулювання питання кооперації.
Також експерти порадили мені організувати координаційну раду з питань аудіовізуального мистецтва. Аналогічні кроки робляться й у галузі книговидання - відновлюється робота Міжвідомчої комісії з питань сприяння розвитку вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження.
Так, наша державна машина, чесно кажучи, працює з інерцією — їй бракує тієї гнучкості, яку сьогодні демонструє, наприклад, громадянське суспільство. Але щоб зрушити цю машину, треба працювати, і ми робимо цілу низку кроків.
Мені дивно деколи чути від освічених людей: «Які книжки, яке кіно? Війна йде!» Тобто навіть вони не розуміють, що саме недолуга гуманітарна політика призвела до цієї війни!
Окрім того, і під час війни народжуються діти, треба приймати пологи, надавати інші медичні послуги, вчити цих дітей, формувати у їхніх голівках загальнолюдські, національні й родинні цінності тощо.
”ДАВАЙТЕ ГОВОРИТИ ПРО ПРИНЦИПОВІ РЕЧІ!”
— Тоді давайте поговоримо і про реформування охорони здоров’я. Нещодавно виконувач обов’язків лідера фракції «Батьківщина» Сергій Соболєв заявив, що його однопартійці вже зареєстрували законопроект із вимогою скасувати медичну реформу. Водночас «майданівський» міністр охорони здоров’я Олег Мусій каже, що її треба проаналізувати і продовжити. Яка Ваша точка зору?
— Я спілкувався з приводу реформування охорони не тільки з фахівцями, а й з багатьма простими громадянами. Люди кажуть: дайте нам гарантовану елементарну первинну медичну допомогу, а вже за вторинну чи третинну спеціалізовану, якщо треба, ми будемо доплачувати - чи особисто, чи добровільно застрахуємося, чи в рамках загальнообов’язкового державного медичного страхування.
Окрім того, фахівці підказують, що треба також перестати за совєтським принципом намагатися все контролювати. Слід «розцентралізувати» охорону здоров’я, тобто замість централізованого управління запровадити професійне медичне самоврядування.
Вони також в один голос кажуть, що запровадження загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування - правильний крок, однак це ніколи не робиться у таких нестабільних соціально-економічних і політичних умовах, як сьогодні. Тому цей період треба перечекати, навести елементарний порядок у медицині. А вже після цього можна буде вести мову і про соціальне медичне страхування.
— То ви все ж таки прихильник точки зору Мусія, що не треба ламати зопалу?
— Я достатньо дорослий, аби мати власну точку зору, і, перш за все, я прихильник професіоналізму. Якщо сьогодні в нас є пілотні регіони, де проводилася ця реформа, і на неї були витрачені великі кошти, то треба проаналізувати, що там робилося, а не просто все перекреслити. Якщо погано робилося, були зловживання - це теж наука. Але, можливо, є і якісь позитивні напрацювання. Тобто погане треба відкинути й унеможливити його повторення, а добре - розвивати.
Деякі спеціалісти навіть висловлюють думку, що варто створити окрему Агенцію з реформування охорони здоров’я, куди увійшли б фахівці-медики, фінансисти, економісти, міжнародні експерти, які могли б проаналізувати світовий досвід і українські реалії. Зрозуміло, що сьогодні це важко зробити за державні кошти. Але можна було б розглянути можливості залучення грантової допомоги якоїсь міжнародної інституції.
— Можу підказати вам ще одну ідею. Просто запропонуйте тим, хто приймає рішення про реформування, спробувати скористатися послугами нашої медицини. Можливо, результат був би іншим. Почати можна було б із членів Кабміну — нехай вони підуть до поліклініки та проінспектують на місці...
— Це популістичний підхід! Для чого всім членам уряду іти в таку поліклініку? Вони що, не знають, яка вона сьогодні ? Це не вихід — звинувачувати всіх, хто працює в охороні здоров’я, що вони все роблять неправильно, а ми, суспільство, зі свого боку, хоча й не розуміємося на цьому, скажемо, як потрібно робити. Для цього в уряді є міністр-професіонал.
— Але дивно чути про якісь гранти на реформування, коли, наприклад, хвору людину на візку не можна доправити до поліклініки, бо там немає нормального під’їзду...
— Але ж це елементарні питання управління охороною здоров’я на базовому рівні! Бо коли, наприклад, у лікарні погано працює вбиральня або до поліклініки не можна під’їхати, то чи для вирішення цього питання потрібен аж міністр чи віце-прем’єр? А, може, треба спитати в головного лікаря чи голови селищної або міської ради, чому відповідні кошти не були спрямовані на побудову під’їзду? Давайте будемо говорити про принципові речі! Бо якщо уряд почне займатися функціональними повноваженнями головного лікаря поліклініки, ми ніколи не реформуємо охорону здоров’я!
СОВІСТЬ НЕ МЕНШ ВАЖЛИВА, НІЖ ГРОШІ
— Про недолугу гуманітарну політику ви говорили неодноразово, але все ж таки її проводять чи не проводять люди. Чи потрібна, на Вашу думку, люстрація в гуманітарній сфері?
— Зрозуміло, що колишні кадебісти або діячі Компартії, які боролися проти української ідеї та Української держави, не мають права посідати державні посади у будь-якій сфері суспільного життя, в тому числі і в гуманітарній політиці, бо внутрішньо залишаються антидержавниками.
А якщо говорити про люстрацію як про усунення від негативного впливу на гуманітарну політику осіб відповідної категорії, то, очевидно, треба відсторонити від роботи у цій сфері казнокрадів, корупціонерів, хабарників і загалом людей, яких є підстави вважати аморальними, та тих, які мають антиукраїнський світогляд.
— Чи можлива, на Вашу думку, ефективна гуманітарна політика в умовах і війни і складної економічної ситуації?
— У будь-яких умовах, навіть воєнних, гуманітарна політика повинна провадитися. Фахівці кажуть, що нестандартні креативні рішення виникають саме у критичних умовах. Якщо нам сьогодні бракує грошей, давайте приймати рішення, які залежать не тільки від них.
Наприклад, за тієї самої заробітної плати чи можна краще формувати національні цінності в учнів? За умов недостатнього фінансування медицини можна не брати хабарів, не запроваджувати схем «відкатів»?
Тобто за добросовісного підходу, маючи чисті помисли, можна все робити набагато краще, ніж раніше. Є такий принцип ще з совєтських часів: колгосп — це добре, тільки не в нашому селі. Сьогодні теж часто стикаюся з такою ситуацією: всі говорять про реформи, але тільки щоб вони відбувалися не у вотчині якогось чиновника. Це треба ламати!