Ольга Деркачова. Фото з архіву письменниці У її творах рахує сніжинки рудий кіт Любомир — естет, філософ, галицький інтелектуал; за фіолетовими хмарами підлітки вперше вчаться бути дорослими; готується повидло з яблук; працює крамниця щастя. Хоч вона — знана постать у літературному середовищі і лауреат престижних конкурсів, Ольга Деркачова досі відкрита до спілкування з усіма людьми. А найбільше цінує право літератури давати людям орієнтир у житті.
— Ольго, ви виграли конкурс рукописів у номінації на “Коронації слова”. Чи буде презентація книги у Калуші?
— “Коронація слова” — це конкурс рукописів. Книга ще не вийшла, придбати її наразі неможливо. Поки що роман не друкують. Раніше у мене вийшли роман “Крамниця щастя” і збірки оповідань “Синдром підсніжника” і “За лондонським часом”. З цими творами можу приїхати до Калуша. Запросять — залюбки приїду.
— Часто пригадуєте дитинство?
— Досі пам’ятаю, як газета “Калуський нафтохімік” надрукувала мій вірш у дев’ятому чи десятому класі. Це було вперше. Мені трапився розумний і проникливий редактор, який оцінив мій дитячий вірш. Це був тріумф! Мені здавалося, що я вийду на вулицю за хлібом, а услід мені люди скажуть: “Погляньте, он іде та дівчинка, яка написала такого гарного вірша!” “Нафтохімік” тоді багато людей у Калуші читали.
— Чи є у Ваших творах персонажі із Калуша?
— Скоріше, саме місто. У моїх оповіданнях часто описую героїв, які живуть у маленьких містечках. Воно зринає без імені. Те, що я виросла у маленькому містечку, наклалося на мої книжки. Ви знаєте — це відчуття близькості. У мене є ця потреба. Адже у маленьких містечках всі тісно спілкуються: родичі, знайомі, ті, що разом вчилися. У мегаполісі зростає почуття відчуженості.
— Як створюєте собі “зону комфорту”?
— Обираю те, що є добрим для мене. Так я обрала для себе Івано-Франківськ. Зараз я живу там. Тут навчалася в університеті імені Василя Стефаника, тут залишилася в аспірантурі і захистила кандидатську дисертацію, тепер тут і працюю. Про Калуш я не забуваю. У мене тато живе в Калуші, залишилися друзі. Люблю сюди повертатися. І не хочу забувати це місто. Воно моє, це частина мене.
— Ви — викладач. Студенти знають, що перед ними — письменниця?
— Це складно сказати, адже я ніколи не популяризую свою творчість під час пар. Не кожному моя творчість подобається. Для чого людині, яка не буде сприймати мене як письменницю, мучитися, ходити і відбувати пари? Якщо хтось захоче, він сам знайде мої твори. Я веду літературні студії при університеті. Ми вчимося читати, пробуємо писати. Можливо, ніхто із них і не буде письменником, але в них залишиться шанобливе ставлення до літератури, а хтось стане меценатом нашої української літератури… Людина, яка пройшла етап творення, етап хвилювання “сподобається чи не сподобається”, ніколи не буде зневажливо ставитися до літераторів. Важливо виростити не письменників, а людей, які будуть любити книжки, свою українську культуру, в тому числі — літературу.
— Чи варто в Україні ставати письменником?
— Якщо хочеться бути письменником, то варто ним бути. А як інакше?
— Як у нашій літературній ситуації жінці-письменниці представляти себе?
— Мені пощастило. У Прикарпатському університеті, де я навчалася і тепер викладаю, — дуже хороші викладачі. Ольга Слоньовська, Степан Пушик, Степан Процюк, Євген Баран. Саме ці люди допомагають молоді, яка пише і яка намагається пробитися. Директор інституту філології Степан Хороб також активно підтримує талановиту молодь. Це середовище дуже допомогло, адже є насичене літературне життя. Хто хоче, той зможе пробитися. І це не залежить від статі. Маємо розуміти, що не все приходить одразу. Хоча іноді ставляться іронічно до жінок-письменниць: ну, що жінка може серйозного написати? Тим більше, що пишу про кохання. “Крамниця щастя” і “Коли прокинешся” — це любовні романи. Я люблю цей жанр. У наш жорстокий час він особливо потрібний. І чоловікам — також. Пригадую випадок на одній із презентацій. Я мимохідь висловила думку у бесіді з читачами, що чоловіки, насправді, також іноді читають прозу, яку зазвичай називають жіночою, але ховаючи книжку “під ковдрою”. Після презентації до мене підійшов один чоловік і каже: “Пані Олю, познайомтеся. Я якраз той чоловік, який читає романи під ковдрою.” Вони наче гонорові і не сприймають серйозно, але з іншого боку, читають!
Фото Andrii Ivanovych/Facebook
— Ваша “половинка” читає романи, що Ви пишете?
— Ні, не читає. Але не заважає творити — це головне… До речі, мій чоловік — також із Калуша. Ми навчалися в одній школі, щоправда не знали про це. Він був на рік старшим. Познайомилися через кілька років вже після випуску.
— Чоловік дає поради?
— Я не хочу, бо вважаю, що це може зіпсувати родинні стосунки. Кожна пара обирає оптимальний варіант. Я вважаю, що чоловік має хвалити, а не радити чи критикувати. А критики знайдуться. І читачі. Родина для мене — це окремо. Я не змішую родину і літературу.
КНИГА МАЙБУТНЬОГО І МАЙБУТНЄ КНИГИ
Ольга Деркачова каже, що у Калуші охоче обмінялася би новими ідеями із читачами, провівши презентацію своїх книг. Можливо, це буде восени. Зараз Ольга Деркачова працює над новим романом. Про що буде книга, тримає у таємниці: мовляв, письменники люди забобонні. Вважають, що розкажеш сюжет — можеш і не написати.
Довідка “Вікон”. Деркачова Ольга (16 серпня 1978, Калуш Івано-Франківської області) — українська письменниця. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри філології та методики початкової освіти педагогічного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Член Національної спілки письменників України з 2010 р.
У десятому класі вперше опублікувала вірш у газеті “Калуський нафтохімік”. Закінчила Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника, у якому зараз працює викладачем. Лауреат міської літературної премії імені Івана Франка за книгу “Синдром підсніжника”. Лауреат обласної літературної премії імені Василя Стефаника за книгу “Крамниця щастя”.
Читає курси: сучасна українська мова з практикумом, дитяча література у Педагогічному інституті Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
Авторка монографій та навчально-методичних посібників: “Концепція світу в ліриці Аркадія Казки”; “Світ у тексті”; “Літературна казка Великобританії” (у співавторстві з Соломією Ушневич); “Літературна казка Німеччини та Австрії” (у співавторстві з Соломією Ушневич).
Книги прози: “Синдром підсніжника” (2006), Івано-Франківськ, видавництво “Тіповіт”, “За лондонським часом” (2008); “Крамниця щастя” (2013).
Фото Andriy Grabchuk/Facebook
— Книжка не зникне у майбутньому?
— Читати книгу — це незрівнянне відчуття. Відчуваєш шурхіт сторінок, які перегортаєш. Ні з чим не порівняєш, коли загортаєшся у плед і відкриваєш цікаву книгу. Наприклад, мій син, йому 14 років (тобто це нове покоління, для яких електронні книги — річ буденна), читає книжки і в електронному, і в паперовому варіанті. При цьому віддає перевагу звичайним книгам. Звичайно, якщо ми будемо купувати книжки, вони — будуть. Я не думаю, що вони відійдуть. Іноді читачі просять скинути електронний варіант, бо так, мовляв, зручніше, не треба йти до книгарні.
— Часто просять подарувати книгу?
— Так, часто. Якщо у людини немає грошей, то скинути електронний варіант — це не проблема, але якщо є можливість, то краще купити книгу. І справа не тільки у матеріальному боці, хоч часто читачі забувають, що письменник теж хоче їсти. Коли ти сам купив книжку, то ти її прочитаєш та й українське книговидання та книгарню підтримаєш. Іноді люди кажуть: “Подаруйте мені книгу” таким тоном, що розумію, — не буде читати. Кине на поличку. Чесно кажучи, це дратує.
— Як підвищити рівень читання нації?
— Потрібно з дитинства привчати до книги. Потрібно працювати над смаками людей.
— Як формувати їх?
— Діти і молодь мають розуміти, що читати — це гарно і модно. Письменникам потрібно зустрічатися із читачами. Читача свого треба поважати, не залежно від того, купить він книгу чи ні. Я своїх студентів закликаю відвідувати концерти, вистави, виставки картин, літературні презентації, бо це теж чинник формування естетичних смаків. Знайомі часто питають поради щодо книжок-подарунків. Розпитую спочатку про звички людини, її захоплення, а потім уже раджу.
— Що почитати, приміром, любителям подорожей?
— Ірену Карпу, Любка Дереша, Ірен Роздобудько, Тетяну Белімову. Якщо подорож із присмаком кохання, то Ніку Нікалео. Якщо хочеш подумати під час подорожі — Анну Хому, Вікторію Гранецьку. У виборі книги важлива не сама любов до подорожі, а те, що саме людина хоче отримати від книги. Бо якщо ти чекаєш від книги одного, а отримуєш — інше, то приходить розчарування.
— Чому одним з головних героїв нового роману є кіт і чому він Любомир?
— Він так написався. Вони якось одразу злилися — кіт та його ім’я. Це дуже добрий і розумний кіт. Естет. Він трохи філософський. Трохи художник. Трохи музикант. Він спостерігає за людьми і хвилюється, що не про те вони дбають, про що мали би.
Фото Tetiana Belimova/Facebook
“ЗА ФІОЛЕТОВИМИ ХМАРАМИ”
— Ви читали Вашому синові книги на ніч?
— Раніше читала. Зараз він уже занадто дорослий для маминого читання вголос.
— Чи читає син Ваші твори?
— Ні, бо ж пишу для дорослих. Але нещодавно івано-франківська літературна агенція “Дискурсус” попросила мене написати щось для підлітків. Синові довелося читати рукопис, бо я перевіряла, наскільки читабельним вийшов текст. Він прочитав швидко. Лиш запитав, чому головна героїня дівчинка, а не хлопчик. Це йому не сподобалося. Повість має вийти восени. Буде називатися “За фіолетовими хмарами”. Я переконалася, що для підлітків писати складно. Підлітки — це люди, які ще не є дорослими, але вже не є дітьми. Відповідно, ти не можеш говорити з ними, як із дітьми, але ще не можеш говорити, як із зрілими, бо вони не доросли.
— Що ж читати підліткам?
— У видавництві “Урбіно” виходять гарні переклади польської підліткової літератури. Підлітки — дуже особливий народ: у них — загострене почуття самотності, вони переконані, що їх ніхто не розуміє. Тому вони шукають розуміння на вулиці. Це той період, коли батьки та вчителі — не авторитет. А вдало написана книга ним може стати, і я би дуже хотіла, щоб і моя книга допомогла комусь у подоланні підліткових проблем.
— Представите книгу на літературному форумі?
— Ще не знаю. Але, звичайно, що буду на Книжковому форумі у Львові. Візьму участь в автограф-сесіях. На презентацію краще їхати окремо — без форуму, тоді краще спілкування з читачами.
— Не важко сконцентруватися на творчості, коли у країні — війна?
— По-своєму важко. Війна — це період, коли про культуру ніхто не думає. І видавці, і книгарні відзначають, що книжок не купують, не читають або дуже мало читають і купують. Література — це не армія і не Майдан. Ми швидко збираємо гроші, організовуємо допомогу. А з культурою так не вийде, бо ж тут не лише потрібне фінансування, тут важливо і те, що фінансувати. Про це потрібно пам’ятати. А ще ми повинні пам’ятати, що Україні потрібні психічно здорові українці, адже нам потрібно буде відбудовувати нашу державу. І якщо ми дбаємо про своє психічне здоров’ я зараз, це не значить, що ми забуваємо про Україну. А хороша книга — один із засобів для цього.
— Яка мета Вашої роботи?
— Викладацької — вчити моїх дітей, тобто студентів, письменницької — писати якісні та хороші книги.
— Дуже дякую за цікаву розмову.
Розмовляла Марта ГАЛКІНА, журналіст
