Олена Бараненко: “Люблю пити запашний чай на гойдалці, яку змайстрував мій чоловік”

Як багато хто з нас, Олена Бараненко — дружина і мама. Вона — щаслива жінка, яка одного разу увійшла до світу поезії і вирішила залишитись у ньому. При цьому не полишає не тільки занять літературою, а і досягає успіху в інших професіях. А все тому, що вірить у те, що її праця об’єднує людей.
Переглядів: 662
Фото з Оленка Бараненко/Facebook

Олена Бараненко разом із друзями створила групу ”Поезія — це завжди неповторність”. Поети, які входять до групи, — класні молоді люди, які і через п’ять років після виходу першої збірки, натурального самвидаву, продовжують горіти творчими ідеями.

На чай з ”Вікнами” вона прийшла у суботу після обіду. Виймає із сумки чотири збірки поезії. Розкладає на столі. Це дві “самвидавівські” збірки “Є контакт”, збірка “32 за Фаренгейтом” та збірка “22:07:39”, яка побачила світ у 2011 році.

— “Поезія — це завжди неповторність”  —  рядок із вірша Ліни Костенко. 5 років тому нічого схожого в україномовному інтернеті не було, — пригадує Олена. — Російських поетичних груп було дуже багато, і я в них друкувалася, бо писала російською на той час, адже в мене мама росіянка… Вирішила створити.  Я була найстаршою у цій групі, сама вже була “мамочкою”.

Олена — весела, життєрадісна молода жінка. Одягається по-молодіжному яскраво: синя етнічна спідниця перегукується із сережками у стилі фолк та такими самими бусами, які справляють враження автентичних. Хоча, зізнається Олена, купила вона їх у крамниці “Єврошоп”. Водночас, вона — спокійна і навіть ділова.

—  Я збирала і писала передмову. У нас було 11 авторів, — гортає збірку Олена. —  Тут усі — “вихідці” з інтернету. Не з усіма вдалося особисто зустрітися. Ось, “Аліса в країні чудес” — це Катя Швець, майбутній журналіст. Зараз навчається у Тернополі. Ми робили разом багато спільних проектів..,  — Олена любовно гортає сторінки. — Ось дівчина з Херсону. У нас — однакові прізвища. Її звати Наталя. Для неї було незвично спілкуватися українською. Дотепер вона мені пише: поговори зі мною українською, бо мені дуже цікаво. Це Дарина, вона з Донецька. Була рок-гітаристкою. Вже третій рік  живе з чоловіком у Львові. Ліпить букети і прикраси з холодного фарфору. Вже має власний сайт. Це Марійка Манорик. Вона перекладає з польської. Ми всі друзі. Постійно спілкуємося. У наступних збірках до нас приєднались Оксана Романів і Ліана Абрамова. Оксана — лікар і бард, лауреат багатьох фестивалів, недавно видала власну збірку співаної поезії. Ліана — з усієї нашої когорти улюблена поетеса мого чоловіка. Надихаюсь поезією кожного з цих авторів і захоплююсь їх внутрішньою силою.

Олена поправляє буси на шиї. Її очі сяють захоплено і яскраво:

— Я завжди читала. І в школі, і зараз. Тепер, звичайно, можна більше всього подивитися, послухати. Різні семінари, вебінари — і все, не виходячи з дому. Але я читаю все одно: запах книжок ніщо не замінить.

Група “Поезія — це завжди неповторність” цього року святкує ювілей. Їй виповнилося 5 років. Багато людей за цей час відійшли від літератури. Замість звичайних віршів, набувають популярності нові форми поезії. Наприклад, відеороботи.

— Жодної збірки не було би видано, якби не ентузіазм за кошти самих авторів та їхніх друзів, — каже Олена. —  Скажімо, саме львівський програміст Роман Витак — це рушійна сила і цієї збірки, і наступної.  Пізніше до нас приєднувалися й інші автори. Робили спільні проекти з літературним клубом та іншими організаціями. І досі ми всі — хороші друзі. От Ярослав і Оленка познайомились у спільноті, а минулого року ми святкували їх одруження, — каже Олена. — Відчувала себе трохи феєю.


“Є ЛЮДИ, ЯКІ ВГАДУЮТЬ: ЧОЛОВІК НАПИСАВ ВІРША ЧИ ЖІНКА”

Олена перегортає сторінки збірки “32 за Фаренгейтом”. Вона вийшла за участю 13-ти поетів крос-українського літературного клубу.

Однією з авторів є Олена Бараненко. Показує одну зі сторінок. Там надруковано вірш, який вона написала до дня Незалежності України.

В ньому йдеться про боротьбу народу за свої права. З радістю дає час перечитати вірш.

— Чоловіча і жіноча поезія —  кардинально різняться. Знаю людей, які можуть прочитати вірш, і не бачачи автора, сказати, чоловік це писав чи жінка. В деяких випадках, могла би і я. Ми проводили між собою конкурси, коли вгадували, хто написав вірш. Жінка пише лагідніше. Навіть патріотична поезія у жінок — інша, там більше описуються почуття, і обов’язково щось обнадійливе на завершення. А у чоловіків — дія, заклик, рух.

На площі Героїв граються діти. Олена усміхається.

Олена — із двомовної сім’ї, де мама росіянка, а тато — українець. Хоча виросла в україномовному Калуші, каже, що іноді думає російською. Починала навчання у “російській”  ЗОШ № 2, і звідти перейшла у Калуську гімназію, де познайомилася зі своїм чоловіком, Дмитром Романівим.

— Ми почали зустрічатися ще у школі, — надпиває чай Олена. — Взагалі, у нас був дуже цікавий колектив, кожен — індивідуальність. Діма пробував себе у різних сферах (сам теолог за освітою) та писати ніколи не хотів. Він дбає про будинок, про дітей, про мене. У мене ідеальний чоловік! Ми разом вчимось змінювати ставлення до недоліків одне одного. Любителів “повчань” зі сторони уникаємо.

Олена старається дотримуватися способу життя, який утвердили ще в давнину. Найкраще їй працювати вранці:

— Прокидаюся о п’ятій ранку. Роблю ранкову зарядку, налаштовуюсь на позитив, готую сніданок. Люблю пити запашний чай на гойдалці, яку змайстрував мій чоловік. Працюю до полудня. Потім іду у справах. Забираю дітей зі школи. Багато ходжу пішки. Намагаюся лягати спати раніше, щоб організм відпочивав. 21.00 — це мій час для відпочинку…  Після цього часу зі мною вже немає про що говорити... 

— Зазвичай я пишу в дорозі. Пишу на всьому, що бачу… В мене багато професій зараз. Цікавлюся аюр-ведою (система традиційної медицини, що походить з Південної Азії. — Авт.), практикую вегетаріанство. Працюю інженером-геологом у науковому інституті у Львові та візажистом у салоні краси у Калуші. Люблю цю роботу за те, що помахом пензлика буденна жінка перетворюється на справжню красуню. Не вживаю алкоголю, не маю шкідливих звичок. Не примушую себе, просто — не хочу. Раніше могла випити вина, тепер відмовилася і від цього.


ПРОФЕСІЯ І ПОКЛИКАННЯ

Оленка виросла у сім’ї геологів. Пригадує з дитинства затишний батьківський будинок у центрі Калуша. Там і зараз люблять проводити час діти Оленки і Дмитра — 9-річна Софія і 7-річний Ілля.

З дитинства Олена любить природу. У студентські роки об’їздила Крим із однокурсниками, пройшла гори Карпати під час практики:

— У нас у сім’ї — всі геологи. Тато і мама. День геолога завжди чекала із нетерпінням, нарівні зі святом Нового року, адже це завжди була поїздка у Карпати з веселими і талановитими людьми — калуськими геологами. Завжди була гітара, пісні. Тато готував сам на вогні найсмачнішу у світі картоплю…

Олена знову задивляється вдалину. Усміхається.  Каже, що поезія — це покликання, а не професія, що її батьки ніколи не сприймали захоплення доньки віршами надто серйозно.

— Може, вони і не читали те, що я пишу, — сміється Олена.

Вибрала собі професію геолога завдяки батькові. Тато — колишній головний геолог Калійного заводу. Зараз — на пенсії. Та допомагає їй у роботі. Олена займається вивченням мінерального складу порід  хвостосховищ збагачувальної фабрики Калуської промислової зони.

— Я негативно ставлюся до бездумного використання земних ресурсів, — ділиться Оленка. — Маємо Калуш, де екологічна ситуація бажає кращого. Це приклад, щоб навчитися, як не можна робити. Не потрібно з природою жартувати.


ВІДПУСТИТИ І ВРЯТУВАТИ

Після чаю Олена забирає дітей. Софійка на затишній вулиці під деревами грається м’ячем. Підкидає високо догори. Оленка каже, що часто бере з собою дітей — коли їде до Львова, Києва, у Карпати на фестивалі та інші творчі зустрічі. 

— Я пишу вірші. Перший написала у вісім років, — зізнається Софійка.

Софія зіграла головну роль у сюжеті відеопоезії “Ностальгічність сподівань”, який було знято у Львові. Кліп зняли друзі Олени, змонтувавши його на професійній студії звукозапису. Молоду дівчину грає Катерина Швець, поетеса із літературного клубу. За сюжетом, героїня відеоролику у старому Стрийському парку у Львові зустрічає маленьку дівчинку, яка допомагає їй відпустити минуле.

У сім’ї Олени Бараненко і Дмитра Романіва добре знають, що кому робити, щоб сім’я була такою, як треба. Жінка і чоловік поважають одне одного. І коли Дмитро вирішив їхати на Майдан, Оленка не перечила йому.

— Він поїхав у грудні. Саме, коли були студентські акції, затримували людей. То було ще до найстрашніших подій. Ми передзвонювалися, я його підтримувала.  І ось мій день народження (21 грудня). Він не привітав мене. Я вже поривалася їхати його шукати. Виявилося, що в нього вкрали телефон. І він не знав мого номеру напам’ять. Минуло три дні. Я згадала все, що в нас було доброго і поганого. Є така пісня на слова Олени Теліги “За вікнами день холоне…”. Співає її Ольга Богомолець. Крім того, що вона лікар і політичний діяч, вона ще й бард… Там ясно видно справді жіночу позицію у цій справі.

— На Майдан їздило багато людей, чимало з яких бачили кров, смерть, жах. Для багатьох — це душевна травма, як скажімо, для лікарів. Чи треба проговорювати пережите на Майдані?
— Думаю, це не варто виносити на широкий загал. У кожного є своя близька людина, яка може співчувати.

— Що, на твою думку, змінить Майдан?
— Результат є вже. Ставлення до життя змінилося,  до влади і позиція себе в цій країні стала іншою. Я ніколи не цікавилася політикою. Але бачу — патріотизм  відродився. Інакше не може бути. Сподіватися, що все зміниться за місяць, немає чого. Але зміни будуть. Виростуть нові люди.

— Що має робити жінка для революції?
— Жінка — це Берегиня. Так споконвіку повелося. Жінка має чекати чоловіка вдома. Їхати на барикади — не її справа.

Біографія:
1980 рік — народилася у місті Калуші;
1987-1998 роки — навчається у Калуській ЗОШ №2;  потім у Калуській гімназії;
1995 рік — вступила до Спілки Української Молоді;
1998-2003 роки — студентка геологічного факультету ЛНУ ім. Івана Франка;
2003 рік — вступає до аспірантури Інституту геології та геохімії горючих копалин НАН України у м. Львові, де і працює на даний час.
З 2004 року живе у м. Калуші, виховує двох дітей —  дочку Софію та сина Іллю.


Творчість:
Друкувалась у гімназійному альманасі “Чебрецевий цвіт” (2003) та “Капли росы”(2008), збірці патріотичної поезії “Свою Україну любіть”, арт-журналі “Мистецькі грані” (2012) та інтернет-спільнотах “Літклуб”, “Рукопис”, “Поетичні майстерні” та ін.  Була упорядником збірки “Є контакт” (2010), Співавтор збірок молодих поетів “22:07:39” та “32 за Фаренгейтом” (2011). Учасник фестивалів “День незалежного поета” в Івано-Франківську (2011)  та фестивалю відеопоезії “Крук” у Конотопі (2 премія). Член літературної творчої спілки “Елітер” (м. Хмельницький) та літературної студії “КаМаЛія” (м. Калуш).

РЕЦЕПТ ПІЦИ
від Олени Бараненко

Складники: 1 чайна ложка активних сухих дріжджів, 1 чайна ложка меду, 1 склянка теплої води, 3 склянки борошна, 1 чайна ложка солі,
3 столові ложки оливкової олії + трохи для змазування тіста.

У склянці змішуємо дріжджі з медом, доливаємо води. Окремо просіюємо борошно, додаємо сіль, суміш води і дріжджів, олію. Добре вимішуємо впродовж 5 хвилин. Кладемо тісто у посудину, накриваємо рушником, даємо підійти (30 хв.) Далі ділимо тісто на 2-4 частини (залежно від форми і власного бажання), з кожної з яких формуємо кулю, добре вимішуючи. Накриваємо, відкладаємо ще на 10-15 хв. Далі з кожної з куль формуємо основу для піци, розтягуючи тісто руками від середини до країв. Начинку додаємо за власним бажанням.

Випікаємо у духовці при температурі 240-260 градусів 10 хв. Далі дістаємо, посипаємо тертим сиром і ставимо у духовку ще на 2-5 хв.,
щоб сир розтопився.