Дарія Цимбаліста і її кімната-музей. Фото з архіву Дарії Цимбалістої — Родом я з Гуцульщини, а саме — з міста Коломиї. Думаю, це вже багато про що говорить. У першому класі вже вміла вишивати. Мама нас, фактично, змушувала до цього. Адже тоді так заробляли на життя. У ранньому дитинстві, чесно кажучи, я не любила вишивати. Проте вже кілька десятиліть це є моїм найулюбленішим заняттям, — розповідає ”Вікнам” Дарія Цимбаліста.
— Яким чином Ви потрапили у Студінку?
— Після 10-го класу я вступила в культурно-освітнє училище міста Калуша (сьогодні — Калуський коледж культури і мистецтв. — Авт.) Хотіла бути артисткою, тому й пішла вчитися на режисера. У студентські роки я більше займалася за професією: вистави, конкурси читців, де часто посідала призові місця. Деякий час працювала у калуському драмтеатрі, нині ж це ПК “Мінерал”. В училищі я й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Закінчивши навчання, ми одружилася. Так я й опинилася в Студінці.
— Чи продовжували Ви творити? Чи все ж займалися роботою за фахом?
— Я стала художнім керівником Народного дому, чоловік — директором. Вже 35 років працюю у сфері культури. Попри всі організовані заходи, свята, я надалі вишивала та в’язала — навіть вночі при свічках. Так і зір собі зіпсувала. Хоча це, до речі, вміння вигідне: часто на дні народження дарувала свої витвори (сміється. — Авт.). Досі мрію відкрити виставку з власними вишивками та іншими творіннями.
— Чому вирішили бути ще й бібліотекарем?
— Читати люблю з дитинства, хоча займатися рукоділлям — більше. Коли переїхала в Студінку, привезла сюди і всю свою колекцію книг (а їх було двісті). Думка бути бібліотекарем захопила тим, що тут можна спілкуватися з людьми, допомагати їм порадами, що не завжди й стосуються книг. Часто вони хочуть просто побути в тихій, спокійній обстановці. Зараз приходять на консультації — щодо вишивання, в’язання. Я радо ділюся з охочими своїм досвідом.
— Знаю, що Ви цікавитеся історією села…
— Так, з 2008 року ми почали писати історію Студінки. Збирати відомості мені допомагає багато односельчан. Коли, до прикладу, ми у 1992 році відродили Союз українок, старші жінки-учасниці записали чимало пісень, що були заборонені за СРСР. Ці співанки також є в історії села. Загалом, туди входять як історичні факти, так і розповіді мешканців Студінки про воєнні часи, згадки про ветеранів Другої світової, про вояків ОУН-УПА тощо.
— З власної ініціативи Ви також заснували кімнату-музей.
— Музей декоративно-ужиткового мистецтва села Студінки я створила у приміщенні Народного дому в жовтні 2005 року. Давно цікавилася культурно-історичною спадщиною нашого краю, тому, зібравши достатньо краєзнавчого матеріалу, вирішила відкрити музей. Його фонд складається зі 117-ти експонатів, з них 15 мають від 50 років і більше. І зараз він поповнюється унікальними зразками вишивки, гончарства, різьблення, соломоплетіння та іншими промислами, розвиненими в селі.
— Нещодавно у Народному домі відкрили ще й Шевченкову світлицю. Це теж Ваш проект?
— Так, на базі музею в березні цього року до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка ми заснували світлицю. Ідея виникла раніше, і я з радістю взялася за її втілення. Кобзар відіграє в моєму житті важливу роль. Знаю багато його віршів, маю чимало книг про нього. Свою першу обкладинку для “Кобзаря” вишила ще у 1992-му, а нині також доглядаю за пам’ятником Шевченкові, обсаджую його квітами…
— У світлиці я бачила доволі цікаві речі. Деякі експонати Ви створили власноруч. Зокрема, ляльки-мотанки…
— Щороку відбувається свято району, де вже вкотре ми перемагаємо у якійсь номінації. У 2012 році треба було виготовити оберіг. Я зробила їх аж п’ять — і ми тоді перемогли. Лялька-мотанка також є оберегом. Після свята я зацікавилася її історією. Вона припала мені до душі, бо це пам’ять поколінь, патріотизм, це помічниця й захисниця. Я виготовила одинадцять героїв Шевченкових творів, пошила їм одяг, намагалася все точно відтворити. Ляльки робити не важко — головне бажання.
— У мотанок немає обличчя. Вам не моторошно?
— Наші предки вважали, що лялька з рисами обличчя може “прив’язати” до себе душу того, хто нею грається, що матиме небажані наслідки. До того ж, хрест у колі — це солярний знак, тобто лялька із таким обличчям несе в собі сонячну енергетику.
— Бачу, у Вас з’явилося нове хобі…
— Найновіше — це виготовлення квітів з тканин. Інакше кажучи, я роблю канзаші — прикраси, що популярні в Японії. Просто вношу свої корективи. Вперше побачила це в інтернеті, вирішила спробувати — і захопилася. Тепер часто не сплю ночами, час за такою роботою летить дуже швидко. Трохи важко все поєднувати, вдома чимало незакінчених вишивок. Однак творча душа завжди хоче чогось нового.
— Чи маєте гасло, яким користуєтеся в житті?
— Це трохи смішно звучить, але я собі його придумала вже давно: “Голова пухне від ідей, а руки сверблять до роботи”.
— Дякую, пані Даріє, за розмову.
Розмовляла
Тетяна РУСІНКЕВИЧ, студентка І курсу факультету журналістики ЛНУ імені І. Франка
