На ювілей дружина подарувала Володі сорочку, вишиту “білим по білому”. Фото з архіву Дмитрівих Володя з дружиною Оксанкою завітали до Калуша на 2-3 тижні. Приїхали вони не лише удвох, а ще й з маленьким Вовкою — йому рік і два місяці. На бесіду із музикантами йду до них у гості. Кругле допитливе личко хлопчика зустрічає мене досить серйозно. Потім виявляється, що він насправді веселун, хоча й дуже слухняний. Оксанка приносить великі горнятка чаю. Говоримо про всяку всячину, та, зрештою, доходимо й до основної теми. Володя розповідає про себе та про брата Віктора. Каже, що їхні історії життя — нероздільні.
— З чого розпочався Ваш шлях до успіху? Де Ви навчалися?
— Музичні здібності батьки виявили у нас рано. Ми і на каструлях грали, і колядок нас мама вчила, а ми їх у селі дідусеві й бабусі виспівували. Словом, музикою цікавилися з дитинства. У 10 років ми вступили у музичну школу №2 м. Калуша. Трапився нам дуже хороший учитель — Іван Михайлович Шалата. Його заслуга справді велика, ми досі йому вдячні. Адже мало, щоб дитина була талановитою, потрібно цей талант підтримати і розвинути у правильному руслі. І хоча у нього своїх два сини, мені й братові часто здавалося, що саме нам він приділяє більше часу й уваги. Іван Михайлович завжди стверджує, що ми його найздібніші та найкращі учні. Дотепер з ним підтримуємо зв’язок. Він часто у Київ приїжджає. Зараз у нас не учнівсько-викладацькі, а дружні стосунки, адже ми вже колеги.
— Яким же чином Ви опинилися у Києві?
— Коли тут, у Калуші, здобули неповну середню освіту і закінчили музичну школу, саме наш вчитель вмовив маму з татом відпустити нас на навчання у Київ. Ми вступили у Київську середню спеціалізовану музичну школу імені М. В. Лисенка. В Україні закладів такого типу є тільки п’ять, у столиці і нині вона є “найсильнішою”. Ми півроку готувалися до вступу і отримали найвищі бали. Нас радо прийняли. Там ми провчилися три роки, а потім — ще вісім у Національній музичній академії ім. П. І. Чайковського. Уже на першому курсі академії нам вдалося влаштуватися в Національну оперу України, де ми працюємо й досі. Для музикантів-класиків це найпрестижніший заклад у нашій державі. Коли я вступав туди на роботу, на місце претендувало восьмеро людей. Зараз ми з Віктором працюємо в одному музичному закладі. Хоча й живемо окремо, маємо свої сім’ї, однак бачимося практично щодня. І нам завжди не вистачає часу, щоби наговоритися.
Оксана, Володимир та Володик Дмитріви приїхали у відпустку до Калуша
— Чи користувалися Ви з братом своєю однаковістю?
— У дитинстві нас дуже часто плутали, навіть тато й мама. Лише сестра ніколи не помилялася. Ми були чемними, ніколи не користувалися своєю однаковістю у школі. А от в академії іноді допомагали один одному, коли не виходило поєднувати навчання і роботу. Вітя, наприклад, якось замість мене склав екзамен на 5, а за себе — на 4. Потім змушений був ще раз перездавати той предмет. Загалом, ми обоє закінчили академію з червоними дипломами.
— У чому ж Ваш секрет успіху?
— Своєю професією ми дуже задоволені. Часто нас питають: а що далі? У такому молодому віці ми справді досягнули найвищої кар’єрної сходинки для музикантів в Україні. Маєм хорошу та улюблену роботу, досить непогану зарплатню. Це нас цілком влаштовує. Дотепер часто згадуємо слова батьків і викладачів: “Для того, щоби чогось добитися, треба працювати, працювати, і ще раз працювати”. А працювали над собою ми справді немало. Ми старалися вчити і загальні предмети на відмінно, і ще по 4-5 годин займатися музикою щодня. Тому футбол чи прогулянки у дворі були для нас розкішшю. Наше дитинство — це гонитва за досягненнями у музиці. Ми поступово прямували до поставленої мети: стати музикантами. Було тяжко, і часом не хотілося їхати з дому в Київ. Нам було лише по 15 років, малі ще, але добре, що хоч удвох. Завжди підтримували один одного. Тепер зовсім не шкодую, що тоді ми зробили такий сміливий вибір. До речі, зараз, окрім основної роботи в оркестрі, я ще викладаю у 3-х музичних закладах Києва. Своїм учням також стараюся приділяти увагу, допомагати.
— Окрім праці, звісно, потрібен і хист до музики. Може, талант передався Вам від мами-тата?
— У нашій родині, на відміну від Оксанчиної, ніхто музикою не займався. Є такі, що гарно співають, мають непогані здібності, але професійних музик немає.
Коротка біографія
30.07.1984 — народилися Володимир та Віктор
1990-1999 — навчання у загальноосвітній та музичній школах
1999-2002 — навчання у Київській середній спеціалізованій музичній школі імені М. Лисенка
з 2002 року — артисти оркестру Національної опери України
2002-2007 — студенти Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського
17.10.2009 — одруження Володі та Оксани
29.03.2013 — народження сина Володимира
— Як уже визнані музиканти, чи були Ви з братом членами журі у музичних конкурсах?
— У 2012 році ми з Віктором були членами журі конкурсу “Концертино”, що проходив у Калуші. Це для нас було дуже почесно, оскільки ми самі були лауреатами Гран-прі цього конкурсу в 1996 році. Тоді він проводився вперше. Нам ще подарували відеомагнітофон. На “Концертино”-2012 нам дуже сподобався один хлопчик з Коломиї, він був ще маленький, тому не зумів зайняти призове місце. Тому ми започаткували премію братів Дмитрівих і нагородили його символічними коштами та дисками.
— Зараз Ви мешкаєте у Києві. Чи підтримуєте зв’язок з прикарпатцями?
— Якраз цьогоріч уже 15 років, як ми живемо у столиці. Я вважаю себе таки киянином, хоча Калуш — це моє рідне місто. Сюди дуже хочеться приїжджати, хоча вдається лиш 2-3 рази на рік. У нас тут багато родичів. Ми з ними активно спілкуємося. А як відпочиваємо в Калуші, то й не вистачає 2-3 тижнів, щоби відвідати всіх, хто запрошує у гості. Ми їм привозимо сувенірчики з Києва, а вони тут нас пригощають домашніми продуктами, ще й з собою пакують варення, картоплю, словом, все домашнє. У Калуші також купуємо собі м’ясне та солодощі — і ціни менші, і в якості якось більше впевнені.
— Володю, Ви, напевно, досить часто гастролюєте з оркестром?
— Мандруємо світом ми справді багато. За свої тридцять років маю вже кілька проштампованих закордонних паспортів. Іспанія, Португалія, Данія, Польща, Німеччина, Америка, Японія, Оман, Бахрейн… Арабські країни вражають своєю розкішшю. Вони дуже багаті. Там люди — істинні поціновувачі культури, зокрема, тієї, яку ми їм презентували. Нас приймали дуже щиро, поселяли в апартаментах, проводили екскурсії, словом, грошей на нас не шкодували. Японія здивувала своєю розвиненістю, передовими технологіями. До того ж, людей там тьма-тьмуща, і всі однакові на лице (сміється. — Авт.). Європа вражає стабільністю. Ті самі продукти у тих самих магазинах впродовж 10-ти років коштують однаково. Люди можуть планувати своє майбутнє, розраховувати свою зарплату. Загалом, Європа вся така акуратна, причесана, прилизана. Америка ж інакша. Там інший спосіб життя, інший менталітет. Американці мені особисто не дуже сподобалися. Якісь вони ліниві й егоїстичні.
— Що Ви вважаєте найбільш значним досягненням у своєму житті?
— Найбільшим своїм досягненням вважаю те, що, завдяки професії, зустрів свою долю — Оксанку. Музика нас поєднала (сміється. — Авт.).
— А як Ви познайомилися з дружиною?
— З Оксанкою ми познайомилися в академії. Я тоді був на 4 курсі, а вона тільки вступила. Я одразу запримітив таку красуню, але познайомилися ми ближче тільки укінці навчального року. Спочатку, чесно кажучи, не думали, що наші стосунки переростуть у те, чим вони є зараз, — у маленького Вовку. Ми зустрічалися 3,5 роки, потім вирішили одружитися. Весілля пишного не зіграли, бо за 3 місяці до призначеного дня раптово помер мій батько. Тому й святкували скромно, у сімейному колі. Отак ми собі жили-поживали, добра наживали, і ще через 3,5 роки у нас народився син.
— У Вас з дружиною дуже теплі стосунки. Розкажіть трохи про себе, Оксанко.
— Я — корінна киянка. Навчалася у музичній академії, зараз викладаю в Київському інституті музики імені Р. М. Глієра. Сама граю на саксофоні, трохи співаю. 5 років працювала у колективі ”Freedom-jazz”. Було дуже цікаво: ми багато подорожували, співпрацювали з різними зірками. Зараз “Фрідом” дуже розкрутився.
— Чи допомагає Вам Володя, наприклад, куховарити?
— Іноді тішить мене якимись стравами. Його фірмова — суші. Куховарити також часом допомагає. Він ще з 15 років навчився. А от я люблю пекти. Традиційно на закінчення сезону роблю для чоловіка щось у вигляді валторни: торт, кекс, цьогоріч — печиво.
— Де любите відпочивати сім’єю?
— Влітку ми, зазвичай, відпочиваємо у Калуші та в Одесі. Дуже любимо подорожувати Україною. Наприклад, дорогою до Калуша ще заїжджаємо до різних міст, де є щось цікаве. Я обожнюю замки. Особливо сподобався Збаразький замок, руїни у Кременці, фортеця у Бєлгороді-Дністровському. Звісно, з дитиною подорожувати дещо складно, треба, щоб Вовка трохи підріс. Але, наприклад, взимку ми їхали з ним в Єгипет, коли йому було тільки 9 місяців, і практично, ніяких труднощів не було. Навпаки, ми дуже вдало і гарно відпочили.
— Чи є у Вашій родині якісь традиції?
— Ми підтримуємо релігійні традиції Західної України: Пасха, Вербна неділя, Святвечір, Різдво. Завжди відзначаємо річницю нашого першого побачення та дату одруження. Щомісяця, 29-го числа, символічно святкуємо день народження Вовки. З друзями проводимо Хеловін, різнотематичні вечори тощо. Стараємося, щоб завжди було цікаво. А на ювілей цього року я подарувала Володі вишиту “білим по білому” сорочку, і малому теж таку. Він давно хотів. Залишився ще шмат білого полотна, тепер хочу і собі вишиванку.
— Як думаєте, чи піде Володимир Володимирович Вашими слідами?
— Думаю, що нашого Вовку варто віддати на хор. Це дуже дисциплінує і гарно розвиває слух. Принаймні, для загального розвитку не зашкодить. Можливо, спробуємо навчити його грати на валторні, бо серед саксофоністів велика конкуренція, а роботу потім тяжко знайти. Силувати дитину до чогось ми, звісно, не будемо. А взагалі, більше хочемо, щоб він був спортсменом, а не музикантом. Та пропонувати будемо і те, і інше.
— Дякую за розмову.
Розмовляла Тетяна РУСІНКЕВИЧ, студентка
