Хто сказав, що військові шахти — не жіночих рук справа? Фото Марти Галкіної Перший об’єкт — у лісі за селом Вістова. Це територія Прикарпатського військового лісництва. Тут у середині минулого століття було збудовано запасний командний пункт Варшавського договору, який сусідує із адміністративною будівлею лісництва.
Їдемо від лісового господарства до джерела. На потічку, який впадає у річку Луквиця, обладнано забір води — біля села Нова Гута. Тут набирають воду жителі не тільки місцевих сіл, а й Івано-Франківська та Калуша.
Автобус зупиняється на дорозі. Виходимо. Хтось намагається знайти мобільний зв’язок, однак, жоден із операторів не “ловить”, хоча до вишки — два кілометри. Поблизу — село Завій.
Звідти вирушаємо до військової частини. Її об’єкти розкидані по великій території. Спочатку їдемо бетонкою. З нами сідає лісник із села Грабівки Григорій Мельник.
Григорій Іванович живе у селі Грабівка із дитинства. Тут вчився у школі. Після школи у технікумі отримав професію у сфері лісового господарства. Вже більше 30 років працює лісником. Він знайомиться із нами біля повороту на військову частину. Показує дорогу: тут — були окопи, тут — загинула сотня “Гамалії” (яка прославилася багатьма боями. Точно відомо, що у Чорному лісі загинуло у листопаді 1946 року 34 вояки УПА у бою із НКВС; імовірно, їх значно більше).
Трагічна доля місцевих сіл — це сторінка історії, яку мусить прочитати кожен. Її вивчають вже більше 20 років, від проголошення Незалежності України, однак середній житель досі рідко знає, яка страшна участь спіткала жителів “чорноліських сіл” у 1940-ові роки через участь населення у партизанській війні.
— Їх оточили у 1944 році, і розбили. Хтось їх зрадив. Потім, у 1950-ті роки, багато людей було репресовано,— розповів лісник. — Грабівка велика. І її не вивезли. А Яворівка (сусіднє село. — Авт.) — ближче до станції, компактна і невелика. Яворівку вивезли повністю, замість Грабівки, всі жителі опинилися у Сибіру.
Мама Григорія Мельника була військовою санітаркою у роки ІІ світової війни. Їй вдалося вижити і залишитися у селі, тут народилися її діти. З дитинства Григорій Іванович досконало знає ліс, усі його стежки.
— Тут біля військової частини є озеро. Котловани копали, їм треба було багато землі. Відтак утворилися великі озера, де багато риби, — розповідає лісник.
Учасників експедиції цікавить краєзнавча історія Чорного лісу. Запитують про походження його назви. Виявляється, що у інших областях України також є такі топоніми. Іншими словами, Чорний ліс — не один, їх кілька. І у кожного своя історія. Прикарпатський Чорний ліс люди освоїли ще із часів Середньовіччя. Напрочуд багаті звіриною, ягодами, грибами простори Чорного лісу стали місцем проживання слов’ян ще в княжі часи. За Галицько-Волинського князівства тут будували укріплення на гористих точках, звідки всю місцевість видно, як на долоні. За Грабівкою на горбах ближче до села Бережниці, за легендою, стояв польський король із табором, і було вщент розбито військо татарів.
У часи перебування України у складі Речі Посполитої на Калущині виникло селянське повстання. Наприклад, у 1648 році на Калущині розгорілося повстання, яке очолив ватажок Іван Грабівський. Завдяки наполегливим зусиллям його та його соратників протягом короткого періоду була організована повстанська армія. За вірогідними даними, вона налічувала спочатку три, а потім чотири і більше тисяч учасників. Тривала боротьба за свої права народу і в часи Австро-Угорщини. Чорний ліс давав прихисток повстанцям з давніх-давен.
— Я ще вчився у школі, коли річка розмила велику братську могилу мадярів, — розповів Григорій Мельник. — Ці загони загинули у часи ІІ Світової війни, близько 500 людей. Пригадую, що річка приносила черепи. Їх учні збирали і приносили у біокабінет.
До речі, звідки були і в якому бою загинули угорські солдати, так і не встановлено. А от німецького солдата, вбитого у Грабівці у роки ІІ світової війни, перепоховали родичі. Знайшли через громадську організацію за відновленими списками, і забрали останки до Німеччини, каже Григорій Мельник.
РУЇНИ СРСР
Їдемо “бетонкою”. Дорогою оглядаємо озера. За словами старшого наукового співробітника Музейно-виставкового центру Богдана Яневича, — тут рибне місце, куди у часи СРСР приїжджали рибалити радянські високопосадовці. Далі — військові об’єкти локаційного зв’язку.
Дорога йде догори, нарешті — Богдан Яневич, Григорій Мельник та Олександр Підліснюк показують вхід до пункту зв’язку військового командування. Тут внизу — понад 250 кімнат. До підземелля веде коридор, вже доволі сильно зруйнований.
Олександр Підліснюк розповідає, що підземний бункер був спроектований, щоб на випадок атомної війни у ньому переховувалося військове командування. Як і інші об’єкти у Чорному лісі, він був збудований після підписання міжнародного документу — Варшавського договору. Оскільки після розпаду СРСР командувати стало більше нічим, то і бункер — давно покинутий.
Довідка. Варшавський договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу був підписаний у столиці Польщі 14 травня 1955 року.
Країни — учасниці: Албанія (з 1962 року не брала участі у роботі, а 1968 року вийшла з Договору), Болгарія, НДР (після об’єднання Німеччини 1990 року вийшла), Польща, Румунія, СРСР, Угорщина й Чехословаччина.
1 липня 1991 року в Празі Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР і Чехословаччина підписали протокол про припинення чинності Варшавського договору.
Підіймаємося вузькою стежкою, обабіч якої проростають густі чагарники та кущі, догори. На невисокому просторому плато розміщені бетонні об’єкти. Це військові об’єкти локаційного зв’язку, або — “антенні поля”. За словами Олександра Підліснюка, ці об’єкти мали на меті контролювати рух військової техніки та діяльність армії на території всієї Європи.
Сьогодні — це руїни. Якщо у Європі схожі об’єкти зберігаються сотнями років, то в Україні — руйнуються, не встигаючи бути завершеними. А подекуди — і на стадії будівництва. Вже напівзруйнований бетон у лісі видає сліди людської діяльності — металеві конструкції стають “здобиччю” збирачів металобрухту.
Повертаємося до автобуса. У лісі дехто зупиняється зірвати квіти, збирати ягоди, гриби.
Їдемо далі “бетонкою”. Зупиняємося біля пам’ятного хреста воякам УПА. Тут зберігаються будівельні матеріали. На цьому місці мав бути збудований музей УПА. Директор Музейно-виставкового центру Уляна Паньо та спеціаліст відділу економіки, торгівлі і туризму Калуської РДА Оксана Лисаник поправляють вінки біля хреста. Згадують, як встановлювали їх в память про воїнів УПА на день Героїв у травні. Фотографуються Відвідуємо зруйнований бункер УПА. Частина людей спускається до джерела. Далі — сідаємо до автобуса, їдемо дорогою Грабівка—Калуш.
Далі відвідуємо покинуте військове містечко. Тут ще недавно, два-три роки тому, пригадує Григорій Мельник, базувалася військова частина Збройних сил України.. Тепер — руїни, і шукачі наживи поступово розтягують частину на будівельні матеріали. Тут є казарми, теплова станція, будинок адміністрації, плац для вишколу, та безліч об’єктів для фотозйомки, які раніше належали військовим.
На виході із частини — будинок, з якого повністю знято покриття. Шифер розтягнули по сусідніх селах, і тепер будівля руйнуватиметься швидше.
ШЛЯХАМИ УПА ПІДЕМО ШВИДШЕ?
Сільською дорогою їдемо до Грабівки. Село розташоване на розлогих берегах річки Лукви, прилягає до Чорного лісу.
Уздовж дороги Григорій Мельник показує окопи, де відбувалися бої І Світової війни. З його слів стає відомо, що тут боролися російська та австрійська армії, а в селі будували склади зброї, споруди яких збереглися досі.
Відвідуємо табір Спілки української молоді. Дійти до дерев’яних будинків вдається не одразу через глибоке болото. Звідси Богдан Яневич вирушив уверх, де у лісі віднайшов старе поховання місцевого поляка. Неподалік у лісі знаходиться могила “гамаліївців” — воїнів сотника УПА Гамалії, які загинули у бою із військами НКВС у 1946 році.
Туди ходили на екскурсії СУМівці, саме тому вибрали таке місце для табору. Втім, воно не дуже зручне. За словами президента Івано-Франківської обласної федерації спортивного орієнтування Омеляна Куцука, табір не використовується сьогодні. Омелян Куцук показує криницю. Через зауваження санепідемстанції до якості води у цій криниці табір не працює. Цього року — туристичний сезон уже закінчується. На наступний сезон треба викопати іншу криницю.
На думку учасників експедиції, найбільш доступним шляхом розвитку місцевого туризму у Чорний ліс є саме національно-патріотичний напрямок. При певних зусиллях його можна було би поєднати із іншим напрямком — військового туризму. Адже дивитися, справді, є на що. Однак об’єкти поки що залишаються… офіційно засекреченими.
— Щоб скласти зручний маршрут, потрібно розробити карту, маркувати стежки. Для цього потрібно детально вивчити наявний матеріал. Ознайомитися із картами, схемами та планами військових об’єктів можна тільки у архіві — у КЕТЧі (аналог ЖЕО у Міністерстві оборони. — Авт.), — каже Богдан Яневич.
Крім того, військові об’єкти складають певну небезпеку для організованого туризму. Дозволяти спускатися у підземелля — значить, наражати на ризик здоров’я туристів, адже бункери та підземелля — напівзруйновані, затоплені водою, неосвітлені. Для підготовки їх до експлуатації потрібні чималі зусилля, тривалі дослідження, організаторська робота. Все це неможливо без суттєвих державних інвестицій. Оскільки серед туристів можуть бути і неповнолітні, можливість туризму на військові об’єкти ще під більшим запитанням.
В будь-якому разі, експедиція — не остання. Щоби принести свої плоди, туризм у Чорному лісі повинен розвиватися систематично. Для цього потрібна ініціатива та енергія ентузіастів. Як стало очевидно, вони — присутні. Потрібні також матеріальна підтримка не тільки місцевої, а і державної влади. Це справа стратегії, і її результат — покаже час.