Фото: Поліна Кулакова/Facebook — Поліно, нещодавно у видавництві “Discursus”вийшов твій перший роман у жанрі містичного трилера “Я пам’ятатиму твоє обличчя”. Для нашого книжкового ринку цю подію аж ніяк не можна назвати повсякденною, бо таких творів або мізерно мало, або немає взагалі. Чим зумовлений такий жанровий вибір?
— Я з дитинства люблю читати детективи та готичні романи. Зокрема, моїми улюбленими письменниками є Артур Конан Дойль, основоположник класичного детективу Едгар Алан По, майстер хоррору в літературі Говард Лавкрафт. Останній у своїй новелі “Вигнанець” майстерно передає відчуття страху, самотності, внутрішньої потворності. Але якщо заглибитися у думку Лавкрафта, то розумієш, що кожен з нас може бути таким. Серед містиків незмінно читомими залишаються Брем Стокер, автор готичного роману “Дракула”, Оскар Уайльд. Поза конкуренцією — Михайло Булгаков: його “Майстра і Маргариту” перечитувала кілька разів. Серед доробку Конан Дойля мені особисто більше подобаються його твори не про Шерлока Холмса.
Зізнаюся, в дитинстві я хотіла писати містику та фентезі, а коли подорослішала, то зрозуміла, що реальність може бути страшнішою. Щодо мого роману, то це не є класичний детектив, а радше — трилер, бо мій центральний герой — звичайний хлопець, а не слідчий, як прийнято в детективній класиці.
— Помітно, що ти багато читаєш. А чи є серед письменників такі, які мали вплив на вибір тематики твого роману або, скажімо, на авторський стиль?
— Найбільше на мій стиль вплинув американський письменник в жанрі детективу та трилера Джеймс Паттерсон. Він став широко відомим завдяки своїм романам про Алекса Кросса, колишнього судового психолога вашингтонського департаменту поліції і федерального бюро розслідувань, який після відставки працював приватним психологом і консультантом уряду. Саме від нього я взяла композицію роману — формування коротких розділів, які закінчуються на найцікавішому моменті і примушують читача дізнаватись, що ж буде далі з героями. Але безсумнівний натхненник — це Стівен Кінг. Особливий вплив на мою творчість мала його робота “Як писати книги”.
— До речі, твій роман назвали стівено-кінгівським. Наскільки ти погоджуєшся із цією оцінкою? Адже твій роман заявлений як український виклик цьому відомому містифікатору.
— Я не намагалася якось наслідувати цього видатного письменника, бо це було б епігонством. Це твердження виплило, мабуть, з того, що я люблю його творчість. Але й не можна стовідсотково сказати, що нічого стівено-кінгівського у романі “Я пам’ятатиму твоє обличчя” немає. Зокрема, від Кінга — спроба містифікації, як-от незрозуміле озеро, у якому при загадкових обставинах топляться молоді дівчата, привиди, легенда, що тримає мешканців села на відстані від місцевої водойми, про яку ходить недобрий поголос.
— Але ж тема дивного озера в літературі не є новою, багато і письменників, і сценаристів експлуатує цей образ. І кожен автор має свою дорогу до легендарного озера. Яким був твій шлях?
— Я давно хотіла написати трилер, тільки якось із темою не дуже складалось. Але так сталося, що сильно захворіла і під час температурного сну побачила хлопця на березі озера і гостро відчула відчуття втрати, болю і смутку за коханою людиною. Коли одужала і почала писати, то зрозуміла, що це має бути щось об’ємне. Поступово народився сюжет, у якому в головного героя трагічно загинула дівчина, і він, щоб якось пережити це, їде на деякий час у село в Глиницькому районі до друга. Там він стає випадковим фігурантом одного вбивства.
Треба сказати, що я ніколи не жила в селі, тому описати сільське життя — це для мене досить цікавий і зовсім новий досвід. Воно є абсолютною вигадкою автора — від назви, до персонажів, хоч образи і колорит я змальовувала з галицьких сіл.
— Попри те, що книжка вийшла не так давно, я знаю, що є вже і перші відгуки про неї.
— Так, звичайно. Нещодавно я натрапила в мережі на статтю-рецензію від Артема Скорини, де він пише, що досить скептично віднісся до роману саме через порівняння мене зі Стівеном Кінгом. Тому, як бачите, деколи такі паралелі добре, а деколи — можуть зробити ведмежу послугу. Рецензент, проте, визнає, що в автора (Поліни Кулакової. — Авт.) є власний стиль, що книжка захоплює з перших сторінок, а певні персонажі — прописані з особливою дбайливістю, як-от судмедексперт Віра, яка разом зі слідчим намагається розплутати містичний клубок постійних вбивств. Коли виписувала її образ, то зрозуміла на якомусь етапі, що вона чимось схожа на мене.
— У твоєму романі є опис розтину тіла. За фахом ти — економіст. Звідки такі грунтовні знання?
— Зізнаюсь: для того, щоб якомога правдоподібно відтворити діалоги між слідчим та судмедекспертом, я спеціально читала підручники з криміналістики. Окрім того, консультувалась із сестрою, яка вчиться на медика. Для мене стало великим відкриттям, що українські морги виглядають не так, як описано в підручниках, що зрізи органів для аналізів повинні зберігатись в окремих спеціальних чашках, а не скидатись у трилітрову банку з формаліном, як це роблять у нас. Також мені дуже допомогли поради щодо образів героїв львівської письменниці Анни Хоми, лауреатки “Коронації слова”. Вона теж працює в детективному жанрі.
Довідка. Поліна Кулакова народилась на півночі Росії — у Якутії. Згодом, разом з батьками і старшим братом, переїхала на батьківщину матері — в Івано-Франківськ. До сьомого класу навчалась у Івано-Франківській школі-ліцей №23, у спеціалізованому класі з нахилом до образотворчого мистецтва. Саме в цій школі, під впливом вчителя української мови та літератури, почала писати. Колишня учасниця Літературного Клубу “Горизонт”, створеного при Івано-Франківській організації НСПУ. Автор різнопланових оповідань, есе, ліричних поезій. Раніше друкувалась у альманахах “Lithium”, “Ліра”, “Вінтаж” (м.Хмельницький), альманах “Бандероль у майбутнє”. Зараз проживає у Львові.
— На даний час ти мешкаєш у Львові, де є багато цікавих видавництв, зокрема, видавництво “Старого Лева”. Чому ти обрала саме “Discursus”?
— Справа в тому, що ми з Василем Карп’юком знайомі уже давно і хотіли видати якийсь спільний проект. Спочатку це мала бути збірка оповідань. Але оскільки вони опубліковані в різних часописах і їх не так вже й багато, то сіла за написання роману. Так, я зверталась і до інших видавництв: до “Лілії”, що у Хмельницькому, до київського видавництва “Чорнильна хвиля”. Але саме “Discursus” найбільше підійшов за співвідношенням ціна-якість. Окрім креативних підходів до видавничої справи, вони також всіляко допомагають молодим невідомим авторам, влаштовують презентації, промоції. Мені подобається співпраця з Василем: з ним легко, він все пояснить, розкаже, якщо ти чогось не розумієш чи не знаєш.
— Як ти прийшла до літератури? Може є якісь особливості твого творчого процесу?
— Таке враження, що література завжди була зі мною. У 5-му класі у нас була вчителька, яка примушувала учнів писати вірші. Це стало для мене своєрідним стартом. Потім виявилось, що шкільні твори я пишу краще, ніж однокласники, що мені це цікаво. Ще далеко до виходу у світ “Сутінків” Стефані Майєр я написала новелу про любов вампіра і людини. Зараз це читати, звісно, смішно, а тоді всім подобалось. І це схвалення відіграло достатньо важливу роль у тому, щоб я продовжувала писати. Щодо особливостей писання, то пишеться здебільшого зранку, у повній тиші і самотності. Коли пишу, захоплююсь настільки, що можу цілий день не їсти. Часто проговорюю написане, диктую сама собі. Збоку це може виглядати смішно, але я настільки занурююсь у процес, що нічого навкруги не помічаю.
— Хотіла б поцікавитись у тебе, як у молодого автора, якою ти бачиш майбутню українську літературу? Адже не секрет, що в нашій країні проблеми і з авторами, і з видавництвом. Що, на твою думку, треба зробити, щоб ситуація змінилася?
— Так уже склалось роками, що в нашій літературі переважає соціальна драма. Відсутність багатьох жанрів збіднює пропозицію при наявності попиту. Окрім того, видавці досить скептично ставляться до авторів-початківців. І це закономірно, бо серед літераторів більшість орієнтується на класичний канон, мало послідовників західної традиції. Потрібно вчитися в розвинутих країн, брати від них найкраще, поєднуючи з особливостями українського менталітету. Багато проблем з боку державної політики. Як людина, котра працює в комерційній сфері, скажу, що доречною для розвитку книжкового ринку була б зміна системи оподаткування української книжки. Не вистачає здорової пропаганди нашої літератури, неякісна подача продукту, замало реклами і промоції. Останній пункт взагалі здебільшого лягає на плечі видавців, які не охоче тим займаються, бо на це потрібні кошти.
Розмовляла
Ірина ЧЕРВІНСЬКА, засновник літературної студії “Ка-Ма-Лі-Я”