| Фото: Тарас Грень От таким чином кілька днів тому російські ЗМІ було розпочали масовану інформаційну атаку на 11-й батальйон територіальної оборони. З методичністю запрограмованого автомата, російські агітатори виливали бруд на солдатів та офіцерів 11-го тербата. Бруд лився навіть через куплені сторінки та хвилини ефіру національних видань та телебачень. Про хлопців казали, що вони кинули свої позиції та втекли додому. Розповідали жахливі історії, що отримали телефоном від «псевдо-солдатів», про те, як їх покинули офіцери, як їм немає що їсти і де спати. Та, традиційно, — як їх зрадило командування АТО. Тому ми і поїхали на передову.
…Блокпост неподалік міста Дебальцево. Колону журналістів зупиняють представники 11-го тербату. Всіх просять вдягнути каски та бронежилети. В голову колони стає БМП-2.
— Прошу у всіх розуміння, — зазначив старший супроводу Валерій. — Ми в’їжджаємо в зону активних бойових дій. Але головне — тут неподалік з’явився якийсь «гранатометник-маніяк». Судячи з усього, він пересувається на якомусь мотоциклі та веде вогонь з різних точок. В основному, відслідковує цивільні колони.
Взагалі, як розповіли бійці, терористи останнім часом дещо «удосконалили» свою тактику: так серед ночі по Дебальцевому та навколишніх селах їздить білого кольору автомобіль. Час від часу з відчинених вікон лунає кулеметна черга по житлових будинках. А випадкових перехожих — просто розстрілюють. Таким чином бандити намагаються нагнати жаху на місцевих мешканців. Своїми бандитськими діями терористи не на жарт розізлили наших військових. Ось що просив передати цим підлим найманцям за допомогою ЗМІ боєць 11-го територіального батальйону за позивним «Гармата».
— Користуючись нагодою, прошу написати всій цій мерзоті, що ночами вбиває моїх мирних братів-українців, наступне, — зазначив боєць, — Я вас впіймаю. Не сьогодні — то завтра. Вбивати не буду. А просто віддам їх тим людям, рідних та житло яких ви стріляли, а там… начувайтесь!
Після таких розмов ми вирушили до першого блокпосту, де разом з іншими бійцями з кількох частин Збройних Сил України служать і бійці 11-го тербату. Кілька кілометрів ростовською трасою. Якщо вірити простріленому вказівнику, що стоїть обабіч дороги, кілометраж до Ростова-на-Дону менший, ніж відстань від Львова до Івано-Франківська. Ще трішки вперед — й наш блокпост.
Щоб зрозуміти, що таке типовий блокпост сил АТО, потрібно уявити собі такий невеликий обнесений бетонними блоками та мішками з землею форт. Крізь нього щодня проїжджає чимало цивільних та військових авт. Всі обов’язково зупиняються та проходять ретельну перевірку. Підозрілих людей та вантаж затримують. З ними потім розбираються представники відповідних структур. На кожному блокпості є старший. Його слово — закон для всіх: як для особового складу, так і для «гостей», незалежно, від якого командування і з якими повноваженнями ти сюди прибув. Старшим на цьому блокпосту був офіцер з позивним «Балу».
— Я — офіцер Збройних Сил України, і я на своїй землі, — зазначив він. — Мені боятись нікого та нічого. Тут ми стоїмо, щоб російські війська та їхні поплічники не пройшли далі. Хтось десь розповідає казки про те, що ми нібито здали Дебальцево. Так от, ніхто нічого не здав! І я застерігаю тих, хто захоче перевірити це зі зброєю в руках. Ми дамо гідну відповідь. Панікерів серед нас немає. А тим, хто кричить про те, що ми боїмось. Кажу так, по-чоловічому — стуліть пельку. Ми знаємо, що робити з нашими ворогами, і ми це зробимо.
Неподалік від переднього краю блокпосту стоїть обгорілий остов легкової машини. На ній кілька днів тому терористи намагались напасти на наших бійців. На спробу відкрити вогонь з автоматів, бандити отримали удар у відповідь. Пораненим бандитам надали першу медичну допомогу. Виявилось, що таким «махновським» нальотом вони намагались викрити наші вогневі позиції. А зухвалість стала зрозумілою після наркологічної експертизи. Всі нападники перебували під наркотичним дурманом.
Часто питають про настрій хлопців на передовій. Важко навіть описати той бойовий дух, з яким бійці виконують свої обов’язки. Це не книжкова бравада. Це, радше, спокійна впевненість в правоті своєї роботи. В тому, що все що робиться ними, — це правильно і потрібно всім людям нашої держави. Для кожного з людей зони АТО, війна — це своєрідний багатоликий монстр, і кожному з них він показує своє обличчя. Та більшість з них не жахається. Хлопці спокійно дивляться йому у вічі.
Всього півгодини на зйомки. Більше не можна, бо надто сильно журналісти демаскують пацанів на передовій. Це розуміють всі присутні. І тому команда «по машинах!» виконується всіма, беззаперечно та чітко. Знову дорога кілька кілометрів доріг, з яких, мов рештки щупалець фантастичного монстра, стирчать з асфальту труби «Градів» та «Смерчів». Віднині знаю одне: ніколи не забуду, ні з чим не сплутаю запах диму від обгорілих яблуневих садів. Мені важко буде викинути з пам’яті побачені мною обвуглені рештки, які були раніше українськими домівками. А ще… ще ці снаряди російських «Смерчів» та «Градів», які, не розірвавшись, лежать серед полів пшениці, або мертво-алюмінієвими трубами стирчать з асфальту доріг. Все це результати варварського, так званого коврового обстрілу терористами мирних територій, які волею терористів та їх російських поплічників тепер стали районом бойових дій. Дивлячись на спалені поля пшениці та соняшника, просто не розумієш логіки тих, хто розмахуючи псевдо імперським триколором, нібито виступає від імені народу, та разом з тим, заручившись військовою та технічною підтримкою Росії, нищить українські міста та села.
Різкий поворот — і знову блокпост. Тут нас зустрічають такі ж спокійні обличчя. Над однією з бойових машин гордо майорить прапор 11-го тербату. До нас підходить боєць з позивним «Єнот».
— Плюньте тому в обличчя, хто скаже, що 11-ї тербат злякався і втік, — промовив він до нас. — Просто передайте — ми стоїмо і будемо воювати доти, доки не переможемо. Ми неодноразово мали сутички і з бойовиками самопроголошених ДНР та ЛНР. Воювали і з регулярними частинами Збройних Сил Російської Федерації. Більше того — наш батальйон розбив підрозділ, що складався з елітних російських «морпіхів». Так, нас обстрілюють майже щодня. Але з нашого територіального батальйону до дому ідуть лише «300-ті» або «200-ті». Інші пацани залишаються на позиціях і захищають Україну.
Хлопець провів нас по позиціях, показав рештки російських «Градів», що попадали в садиби українців. Розповів, що люди тікали від вогню «асвабадітєлей» до укриттів наших військ. А потім довго просили українських солдат не полишати своїх позицій, і не віддавати їхнє село бандитам…
