| Фото: Ігор Паливода — Тільки не пишіть соплів, — каже на прощання. — Вони нікому не потрібні.
”Вікна” спробували без “соплів”. Але хіба можна життя намалювати?
Невисокого зросту. Хлопець каже: переживав, що у десантники не візьмуть — не вистачає 10 см. Але — пощастило. 26-річний Ігор Паливода — наймолодший у сім’ї. Крім нього, у Марії Паливоди — ще троє доньок. Найстарший син помер 14 років тому. Ігор доглядав за братом-інвалідом. А торік вирішив стати військовим.
14 серпня минулого року пішов контрактником до львівської 80-ї аеромобільної бригади. А вже цьогоріч, 8 березня, львівських десантників перекинули на Схід. Точніше, про Схід тоді ще мова не йшла: гостро стояло питання Криму, тому хлопці гадали, що поїдуть на півострів. Адже, за кілька тижнів до цього на кордоні з Кримом вже стояли військові 25-ї десантної бригади.
— Техніка поїхала ешелоном на Київ, а ми летіли літаком. Потрапили на Чернігівський полігон, пройшли навчання. Після цього виїхали до Конотопа (Сумська область). Об’їхали 7 областей, у кожному населеному пункті не зупинялися більше, як на 5-7 днів. Навіть російські ЗМІ передавали: про пересування українських військових їм все відомо, лише є одна “бандерівська” бригада, яку не можуть “виловити”.
Перші втрати були під Слов’янськом, 13 квітня, — туди вирушила перша рота 80-ї аеромобільної бригади. Це була спільна операція із СБУ і “Альфою”. Російська розвідувально-диверсійна група зробила засідку, загинули два українські спецназівці. Українські військові виїхали зі Слов’янська, а на другий день там виставили блокпост.
З початком АТО, у червні, львівські десантники почали штурм населених пунктів. Вчилися — на ходу. Спорядження, практично, — ніякого.
— У Миколаївці загинули наші хлопці — від гранатомета. Тут були бази сепаратистів — ми їх захопили. Зі Слов’янська їм дали вийти.
Хто віддав наказ випустити сепаратистів зі Слов’янська — невідомо. Але колона машин виїжджала із міста впродовж двох-трьох годин, і, водночас, місто нібито тримали у кільці українські військові. Сепаратисти вирушили на Луганськ.
— Коли йшли на штурм, не всі мали бронежилети, каски — залізні, “ехо війни”. У десантників спеціальне полегшене спорядження: 4 пластини, кому пощастить, товстіші, а так — залізо.
За словами Ігоря Паливоди, війна у Слов’янську “це ще були “квіточки”, адже там доводилося протидіяти, в основному, сепаратистам. Вже у Луганську мали справу із професійною російською армією.
ЛУГАНСЬКИЙ АЕРОПОРТ: НАКАЗАНО ВИЖИТИ
Ігор Паливода — один із тих, хто тривалий час тримав оборону Луганського аеропорту. Цей стратегічний об’єкт українська армія обороняла кілька місяців — до 1 вересня. Могли б утримувати його й досі — якби військовим вчасно надали підмогу.
Луганський аеропорт є стратегічним об’єктом: він може приймати військові літаки. У липні сили противника взяли Луганськ у кільце, а львівських десантників кинули на підмогу військовим до аеропорту. Керівництво дало завдання: прорватися за будь-яку ціну.
— Ми пішли на прорив. У тому бою поранили начальника штабу, підполковника Ковальчука, другого командира — Апостола. Але ми прорвалися. І самі потрапили в оточення.
Упродовж кількох тижнів українські військові перебували в оточенні, утримуючи Луганський аеропорт. Сепаратисти збили військовий літак, який постачав харчі. Солдати знайшли пожежний гідрант, звідки брали воду, “розтягували” сухпайки по-максимуму.
31 серпня Ігор Паливода описує дуже детально і старанно, навіть малює ручкою імпровізовану карту боїв. Близько опівдні до Луганського аеропорту заїхала колона російської військової техніки.
— Їх не могли не помітити. Це ж не одна-дві машини, що десь-якось заїхали в Україну, це — ціла колона. Отже, бачили, але чомусь нічого не зробили. Більше того: напередодні ми ходили у розвідку, натрапили на два танки і доповіли. Проте, реакції знову жодної. У Побєді стояли наші “Урагани”, “Смерчі”. Чому вони не обстрілювали росіян?
Паралельно із тим, що в аеропорт зайшли російські війська, українську армію “поливали” із “Градів” та “Ураганів”.
— Ми навіть зі своїх позицій чули, як росіяни перемовляються, — каже Ігор Паливода. — У нас не вистачало патронів. Ніколи би не повірив, що до цього дійде. Ми поділилися на дві групи: спочатку відстрілювалися перші номери — по 3 патрони, потім — другі. Дві наші роти відступили. Залишилася наша перша рота. Ми вже думали, що це — кінець. Коли новина: кажуть, на підмогу йде 24-а бригада, яка стояла у Лутугіно. Але вони йшли, побачили, який там “заміс” і повернулися. Добре, що один не побоявся — поїхав “Уралом” і забрав поранених та вбитих. Ми зі своєї позиції підбили бензовоз, БТР і БМП. У нас ще “мухи” були (гранатомет), але їх не вистачало. Хлопці не мали чим протистояти танкам. Просто ніхто не міг уявити, що в аеропорт може зайти така велика колона.
Калушанин розповідає: у бою була така ситуація, яку він і досі не може зрозуміти. Відступили бійці першого блокпосту, а росіяни їм дали відійти, хоча могли розстріляти, адже на той момент так лупили по позиціях українських військових, що не можна було голову підняти. Росіяни захопили зенітну установку, яка залишилися на блокпосту, та обернули її проти української армії.
— Тоді вже “прокинулася” наша артилерія, яка стояла у Побєді. Ми їм передавали координати, а вони почали обстрілювати росіян. Ті — не чекали. Вони, мабуть, думали, що з легкістю візьмуть аеропорт. У них почалася паніка.
У результаті відступили обидві сторони: перша рота Ігоря Паливоди виходила з аеропорту останньою близько другої години ночі, 1 вересня — вони до кінця прикривали відступ “своїх”. Хлопець каже: не думали, що вийдуть звідти живими, вже навіть попрощалися. Але вибрали момент, коли працювала українська артилерія. Відходили — пішки.
— Якби артилерія “накрила” росіян відразу, вони б до нас навіть не підійшли, Луганський аеропорт можна було тримати по сьогоднішній день.
Я командування не розумію: 80-ту бригаду розбито повністю. Ми йшли на війну — мали 56 одиниць техніки, зокрема, й 33 БТРи. Зараз немає жодного. Перед тим, як потрапити у Луганськ, ми зачищували села — Георгіївку, Лутугіно, Новосвєтловку, Хрящовате. Нас два тижні тримали у цих селах, росіяни накривали нас “Градами”, перемололи нашу техніку, з третьої роти одномоментно загинуло 9 осіб — пряме попадання в окоп.
ДОДОМУ ЧИ НА ВІЙНУ?
На початку вересня Ігор Паливода приїхав на 10 днів у відпустку додому. Але була висока імовірність того, що навіть після півроку війни десантники додому не потраплять. Після того, як українські військові відступили з Луганського аеропорту, вони переночували у Лутугіно та виїхали на Побєду. Вслід за ними з Лутугіно відступила і 24-а бригада. З Побєди солдатів відпустили лише тоді, як приїхав батальйон, який мав їх замінити.
— Ми замовили за власні кошти автобус на Чугуїв. Тільки виїхали з Побєди, як з неї відступили українські війська. Ми ночували у Чугуєві, а зранку кажуть: за вами їдуть автобуси, повертайтеся назад. Проте, автобуси, які мали відвезти нас додому, приїхали раніше. Зрештою, нам на той момент надали відпустки.
Ігор Паливода констатує: на війні не вистачає професійних кадрів. Багато хаосу.
— Не раз нас обстрілювали з кількох сторін, але ми стояли. Одного разу обстрілювали два тижні, але ми не покинули позицій, не втекли. Ми жодного разу не відступили без команди. Чому командування не давало підтримки? Таке враження, що відбувається планомірне винищення сильних військових підрозділів української армії. Плюс — “нецільове використання” людських ресурсів. Наприклад, ми — десант, наша ціль — штурм, дії у тилу ворога, натомість — нас кинули на аеропорт на кілька тижнів.
Калушанин констатує: є велика різниця між російською армією й — сепаратистами невизнаних “ДНР” та “ЛНР”. І не тільки у професійному плані, але й що стосується дотримання військової етики. Російська армія, на думку Ігоря Паливоди, це адекватна армія, на відміну від сепаратистів.
НАРІЗКА ВІЙНИ
Ігор Паливода пожвавлюється, коли починає коментувати фотографії.
Калушанин говорить: Схід його здивував “висотками” і пам’ятниками Леніну, які стоять чи не у кожному місті. Спочатку командири не дозволяли чіпати “ленінів”, але вже у Новосвітлівці військові пам’ятник не помилували.
— У Луганську заходиш у якийсь міський заклад, а там — повна совдепія: таке враження, що люди мізками так і застрягли у радянських часах.
Ігор Паливода показує забезпечення сепаратистів. Каже: у Слов’янську кожних півкілометра стояли блокпости, які перешкоджали руху українських військових. Не раз українська армія брала трофейну зброю, техніку, захист. Водночас, на фото видно, якими “якісними” консервами годують українських військових. Траншеї, які рили сепаратисти, могли тягнутися на кілометри. І під час обстрілів сепаратисти розбігалися траншеями, як миші.
На одному із фото — церква, у яку потрапив снаряд від “Граду”. На диво, храм залишився практично, цілий.
— Це ми стоїмо біля Слов’янська — коли приїжджав Президент. Спочатку нас вибрали до числа тих, кому мали вручати нагороди. А потім вийшло, що ми стояли й охороняли, а нагороджували Нацгвардію, батальйон “Київ-1”, хоча вони до звільнення міста й не доклалися. Коли ми поїхали штурмувати Миколаївку, нам на підмогу приїхали два БТРи, нові, “четвірки”. Тільки нас обстріляли, як вони розвернулися й поїхали, нікому нічого не сказали. А вже коли ми взяли Миколаївку, пишуть: Нацгвардія взяла Миколаївку. Порошенко приїхав, їх нагородив. А ми стояли й їх охороняли. Не у годиннику щастя. Але неприємно.
У екіпажу БТРа Ігоря Паливоди були свої “талісмани” — два коти. Назвали Георгіною та Лугандером — на честь міст, де їх підібрали. Каже: тварини спочатку ніяк не могли звикнути до БТРа, хвилювалися. А потім тільки БТР починав рухатися, коти — засинали. Перед тим, як потрапили у Луганський аеропорт, котів — загубили: просто забули їх у полі. І це, напевно, врятувало тваринам життя, адже БТР — згорів у бою разом з усіма речами військових.
На шиї у калушанина — в’язка образків та куля калібру 5,45. Хлопець каже: щоразу, як до них приїжджав капелан, окрім благословення, вручав християнські обереги. За кілька днів калушанин має повернутися на війну. І каже: рідні й близькі потайки вмовляють його залишитися.
— Не можу я залишитися, як вони цього не розуміють. Я ж — військовий. Це що, виходить: у мирний час — військовий, а як війна — то ні? Це все одно, що пожежник би відмовився гасити пожежу.
26 лютого Ігор Паливода планував одружитися. Напередодні у військовій частині оголосили тривогу, і з 8 березня львівські десантники захищають Україну.