Як «золотий вересень» виявився «кривавим вереснем»

Напередодні у меморіальному музеї «Калуська в’язниця» презентували комплексну документальну виставку «Калуська в’язниця у 1941-1944 р.», яка буде присвячена подіям національно-визвольної боротьби українського народу у ті роки на теренах Калущини.

Невелику лекцію для гостей на презентації прочитав кандидат історичних наук Олег Малярчук.

Як зазначив науковий працівник історико-краєзнавчого музею Калущини Богдан Яневич, історичний архів працюватиме у відкритому форматі.

— Якби не війна, музей би вже працював, але логічно, що всі кошти йдуть на потреби армії, — додав він.

На виставці були представлені нові документальні матеріали. Їх відшукали спільними зусиллями науковців. Зокрема, було проведено анкетування очевидців подій 1941-1944 років. Ці анкети будуть зберігатися у приміщенні історико-краєзнавчого музею Калущини. Їхні копії будуть передані до Центральної міської бібліотеки імені Тараса Шевченка. Там також буде створено комп’ютерну базу документальних матеріалів.

— Безперечно, 17 вересня стало чорним днем для нашої місцевості, — зазначила директор музейно-виставкового центру Уляна Паньо. — Безперечно, ці стіни пов’язані із тим чорним днем (сьогодні у приміщенні колишньої Калуської в’язниці, де відновлено музей, розташований Центр науково-технічної творчості учнівської молоді. — Авт. ).

За словами Уляни, 17 вересня починається загибель галицького суспільства — того, яким воно було, не зважаючи на Першу Світову війну і повоєнні роки.

— Перша Світова війна зруйнувала багато життів, але вона не зруйнувала основ суспільства із ліберальними відносинами, як його зруйнувала радянська окупація, —  наголосила директор музейно-виставкового центру.

Є величезний масив документів, які можна дістати у Калуші. Ідея науковця Богдана Яневича полягає у створенні відкритого архіву цих документів. Експозиційний архів має нагадувати бібліотеку. Людина має прийти і легко віднайти потрібне джерело — за хронологією, за каталогом, за назвою.

— Прийшов, побачив, вибрав, прочитав, дослідив — все має бути систематизовано, — пояснює Богдан Яневич. —  Людина — повинна мати можливість отримати консультацію. Ми будемо тісно співпрацювати із бібліотеками, куди можуть прийти люди, в тому числі, отримавши можливість працювати за комп’ютерами.

Спочатку задумувалося збудувати архів у приміщенні в’язниці. Однак через брак коштів приміщення досі перебуває у стані ремонту: відсутні надійні замки на дверях, немає захисту від сирості, відтак архів планується тимчасово розмістити у стінах однієї із бібліотек, можливо, Центральної міської бібліотеки імені Тараса Шевченка.

Детальніше про події 1939 року розповів кандидат історичних наук Олег Малярчук, який вивчав документи державного історичного архіву у Івано-Франківську. За його словами, існує колізія, як називати події 17 вересня 1939 року. Поляки називають їх не інакше, як анексією. У радянській історіографії  — пригадуємо про возз’єднання українських земель. Теперішні історики вживають вислів «західний похід Червоної армії».

— Суспільство Західної України у той час було традиційним, селянським, і багатонаціональним, — зазначив історик. — Територію, до якої входили Полісся, Волинь, Східна Галичина, Хотинщина, населяли 9,5 млн. населення, з яких 6,5 млн. були українці. Ще 2,5 млн. були поляками-переселенцями, колоністи, і 1,5 млн. — корінні поляки. Близько 970 тисяч — євреї. Також були німці, чехи, вірмени.  Звичайно, різними національностями, прихід Червоної армії розцінювався по-різному.

Було приєднано чотири області — Станіславську, Львівську, Тернопільську і Волинську, пізніше зробили ще Дрогобицьку область.

Величезна армійська система включала український та білоруський фронти. Дуже швидко захопили кордон, бо прикордонні загони по річці Збручу були дуже малочисельними, тож опору майже не було. На загал — народ був спантеличений. Тоді такої інформації, як тепер є в інтернеті, не існувало. А пропаганда була поставлена на дуже широку ногу. Роздавали мільйони листівок, де наголошували на боротьбі простого народу проти польських панів. Підміна понять була дуже масштабною: простий народ вірив, що як говориться, так і робиться.

Агітаційний апарат так подавав ці події, що простий народ вітав Червону армію. Особливо — єврейська молодь. Про це знімалося кіно, і ці фільми показувалися — «на ура». По-друге, радянська влада зібрала збіжжя і роздала селянам. Звичайно, навесні все це сказали повернути державі. Жодних грошей не повертали. Це ніде не афішувалося.

Війська рушили на Західну Україну о п’ятій ранку згідно з Пактом Молотова-Рібентроппа, який був підписаний 23 серпня. Він розподіляв сфери впливу у Європі, а фактично, йшлося про четвертий поділ Польщі.

Люди не вірили, що таке можливо. Адже приходили вже не одні окупанти, та тільки тут  були порушені класичні устої суспільства. Раніше при зміні ладу замінювалися чиновники, ну і все. Тут же всі верстви суспільства підлягали виселенню повністю.

Була система, яка охоплювала державний апарат по тодішній структурі . — воєводство-повіт-волость-село — повністю. Нова система була організована дуже швидко.
Наприкінці вересня 1939 року моментально були створені селянські комітети, куди увійшли найбідніші селяни і робітники, які склали списки «куркульських елементів». Ще у жовтні 1939 року були проведені вибори у Народні збори. Був наголос на соціальне протистояння, ненависть українського селянства до польського панства.

У містечках і селах було до ста різних організацій. Кожен ґазда, який поважав себе, належав до якоїсь із них, «крім дідів, драпів та пияків». Всі організації потрапили під контрреволюційну діяльність, навіть — Комуністична партія Західної України. Всі громадські організації були заборонені.

10 лютого 1940 року пройшла перша хвиля терору. Біля 100 тисяч найвідоміших людей було винищено. Починаючи від князів, поміщиків, офіцерських чинів, службовців до священиків, архієреїв та всього духовенства. Українську інтелігенцію повністю винищили.

У селах були створені господарства — радгоспи, а тим часом 12-13 квітня — пройшла друга хвиля депортації. Знову — 100 тисяч населення. Їх не брали у тюрми. Ми бачимо по списках, що тюрми вміщували — до 26 тисяч людей, але в’язнів було удвічі більше, тобто 60 тисяч людей перейшли через в’язниці. Ще більше — це через так званий суд «трійок». Третя хвиля депортації  — включала біженців із Польщі, переважно євреїв, четверта хвиля депортації — відбулася за указом Сталіна 14 травня 1940 року. Вагони переселенців у дорозі бомбили німецькі літаки. Все змішалося.

— Таке було у кожному повітовому містечку нашої Галичини. Ми пам’ятаємо Дем’янів Лаз, коли розстрілювали звичайних людей без суду. Сталінський режим заклав основи, як можна повністю розгромити суспільство, — каже Олег Малярчук.

Але чотири етапи депортації показали людям, що може радянська влада.

Звичайно, перший раз завойовників зустрічали навіть із квітами. Але наступного разу їх уже ніхто не зустрічав. Селяни, як вірили, що радянська влада — то влада робітників і селян, які думали, що невже українці із українцями не порозуміються, переконалися, що ні. Тому ми знаємо, що вересень 1939 року — це «кривавий» вересень, який переорав усю політичну та економічну систему.

Глядачі, які слухали лекцію, після перегляду виставки включилися у дискусію. Зокрема, своїми спогадами поділився ветеран національно-визвольної боротьби Микола Хомин, який пережив окупацію радянськими військами у дитинстві.

«Золотий вересень» — поняття зі шкільної програми 1960-90-их років. Події вересня 1939 року називали «возз’єднанням земель України у складі Радянської України», святкували і відзначали на державному рівні. Натомість про депортації до Сибіру, репресії, Дем’янів лаз, ніхто не згадував. «Золотий вересень» — поняття, про яке вчили у школі всі 50-40-річні українці. Багато хто із них не хоче прощатися із гарною концепцією возз’єднання — так само, як нелегко було знести пам’ятник Леніну у центрі столиці України, Києві.

«Золотий вересень» міг залишатися таким в очах українців Київщини, Наддніпров’я та Донбасу. Однак для західних українці — жителів Делятина, Снятина, Коломиї, Калуша та інших міст — «золотий вересень» завжди залишався «кривавим вереснем». Події вересня 1939 року виявилися кривавим терором, а з точки зору Польщі — міжнародним злочином, анексією території іншої держави.  Істина не змінюється, залежно від того, хто її озвучує. Історична правда — ж у кожного своя. Чи не в тому горезвісна відчуженість «западенців» від східняків, яка на ділі виявляється бажанням зберегти від знищення свою історичну правду. 

За словами істориків, сьогоднішні події в Україні мають багато спільного з подіями 75-річної давності. Як зазначила Уляна Паньо, зокрема, тоді Україні не доводилося чекати допомоги від західних країн. Немає її — і в теперішній час. Академічну історію пишуть люди, які завжди говорять про події, виходячи із свого досвіду, тому встановити історичну правду часом буває важко. Як у випадку із «кривавим вереснем», працювати з історичним досвідом потрібно постійно.