Надія Белік, концертний фотограф: «Може, час сховати телефони в кишені, щоб музиканти, нарешті, побачили ваші очі?»

Надія Белік, крім того, що професійний фотограф, ще і математик. Потрібно суперточний калькулятор, щоб підрахувати, який об’єм людських емоцій пропускає вона через себе, майже два роки знімаючи концерти зірок українського та світового шоу-бізнесу. Каже, що знімає не концерти, а стан людей, які творять музику. І робить це дивовижно: відомі зірки музичної сцени на її фотографіях — це звичайні люди, у яких є свої радощі і болі.
Переглядів: 650

А ще Надія — родом із Калуша і досі з теплом згадує своїх однокласників, вчителів та навіть дитячий садок.


«CHIK!»

Надія Белік, керівник фотошколи «Chik!» в Івано-Франківську, потрапила у ТОП-10 фотографів порталу ShowBizа.com. Її фоторепортажі із концертів Бумбокс, Pianoбой та ТНМК оцінила велика кількість прихильників —  завдяки цьому керівник фотошколи «Chik!» посіла високе місце у рейтингу. Але сама Надя каже: те, що фотографії подобаються музикантам і їхнім друзям (а їх вважає найприскіпливішими критиками, і саме вони часто запрошують Надію на концерти. — Авт.), для неї значно важливіше.

У фотошколі «Chik!» життя  відрізняється від типової роботи в офісі: заняття зазвичай проходять ввечері, а день вільний для пошуку нових ідей, підготовки до нових зйомок. Тут працює людина, яка робить фото на документи. Заходять клієнти. Серед них — іноземець.

Раніше фотошкола знаходилася на вулиці Вовчинецькій в Івано-Франківську. Не так давно орендували приміщення в центрі Івано-Франківська, на «стометрівці». Старий австрійський будинок додає настрою і фотографам, і учням.

— Ви на фотографію? — запитує Надія.

Чоловік відповідає ламаною російською.

— Поряд — туристичні компанії, тому заходить багато іноземців,— пояснює Надія.

Надія пропонує сісти поряд, за робочим столом. Тут — комп’ютер та інша офісна техніка. Перед столом у три ряди розставлені крісла. Тут можна отримати базову освіту, якщо хочеш із фотографа-аматора перетворитися на професіонала.

Фотографувати Надія почала у 25 років. До цього — навчалася у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника на спеціальності «Математика», викладала і писала дисертацію. Потім — на спеціальності «Дизайн» в Інституті мистецтв у тому ж таки університеті.

— Як фотоапарат змінив твоє життя?

— Це не було якесь миттєве прозріння, коли береш в руки камеру і розумієш: це на все життя. Коли я була маленька, брат друкував вдома знімки. Сам проявляв плівки. Це була справжня магія! В старших класах купила свій перший фотоапарат, потім — цифровик, але фотографом себе назвати я не могла.

До 2006 року працювала у видавництві. Для дизайну завжди потрібні були фотографії, отож була вічна проблема, де їх брати, щоб оформляти журнали, публікації. Так деякі речі почала фотографувати сама.

Насправді, до того часу я вже досить «наїлася» державної роботи і було сильне бажання щось змінити, але стримував страх. На Заході люди вільно переходять з однієї роботи на іншу, у нас так не прийнято. Раніше як було заведено? Школа, інститут і одна й та ж робота 20-30 років. Люди були впевнені у тому, що їх чекає завтра, і післязавтра, і через 10 років. Тому в мене був стрес, коли я звільнилася. Коли ж робота «пішла» у приватній студії, минув і страх. Взагалі, мій універсальний рецепт — забути слова «це неможливо» і ніколи себе не шкодувати.

Для фотографів характерне «професійне вигорання» – люди втомлюються знімати одні і ті ж сюжети, починають повторюватись чи робити відверту халтуру. Зарадити цьому можна: досить переключитись на щось інше, інші сюжети, постійно шукати щось нове. В один з таких періодів намагалась знайти позитив у музиці – і поїхала у Київ на концерт Світлани Сурганової, екс-учасниці гурту «Нічні снайпери». Перед концертом прихильники готували флешмоби, я натомість зібрала реальні історії слухачів про те, як музика колективу змінила їхні долі, і зробила такий собі міні-альбом-книжку.


КОЦЕРТНА ФОТОГРАФІЯ

Як казав Соломон, всьому свій час і випадок. Надія захопилася концертною фотографією під час роботи над книгою — а саме, збіркою листів до Світлани Сурганової.

— Ідея сподобалась музикантам і було вирішено до десятиліття групи видати повноцінну книгу. Все це вилилось у міжнародний проект (Україна, Білорусь і Бельгія). Під час роботи багато спілкувалася з Жанною Могильною, роботами якої була ілюстрована книга і яка згодом привела мене в концертну фотографію. Друкували книгу у Москві, а вперше представили на ювілейному концерті в Пітері, — розповідає.

— Любиш подорожувати?

— Люблю, коли відбувається щось несподіване, крихту божевілля. Найкращий Новий рік, який я зустрічала, був в Італії. Там люди надзвичайно розкуті… У Німеччині більш прагматичні, більш стримані у своїх емоціях. Кілька разів бувала у Кракові. Мала досвід близького спілкування з поляками. Польща — це дуже весела країна. Вони балакучі, надзвичайно патріотичні, від українців відрізняються. Мені здається, що, на відміну від нас, поляки інтереси держави ставлять вище власних. Це вилилося у те, що Польща після вступу до Євросоюзу одразу включилася у загальноєвропейські процеси. Наприклад, там повністю облаштували свої маленькі містечка: відремонтували дороги, перейшли на альтернативні джерела енергії. Зробили виробництво менш енергозатратним. А у нас — навпаки. Я суджу по Західній Україні, бо на Сході не настільки близько спілкувалася із людьми. Галичани спочатку облаштовують свою хату, а вже потім дбають про інтереси держави. Подвір’я біля хати буде чистеньким, а вулиця за парканом — вся у смітті. 


РОБОЧИЙ ДЕНЬ

Передивляємося фотографії на сторінці Надії у соціальній мережі. Концерти, «Захід-Фест», «Файне місто», фестиваль вуличної музики у Івано-Франківську. Вона переконана, що, насправді, кожна така світлина — це враження фотографа від музики і музиканта. Скільки б людей не фотографувало одне і те ж шоу, у всіх результати будуть різні. Зазвичай, найкращі фотографії, коли бачиш музикантів вперше або коли знімаєш їх вже тривалий час. Ти або показуєш своє перше, найсвіжіше враження від групи і музики, або спостерігаєш за ними, робиш висновки і переносиш на фотографію враження від побаченого.

Наприклад, музиканти із гурту «Бумбокс» стали персонажами Надіних світлин, коли вона вперше потрапила на концерт групи в Івано-Франківську. Після того були концерти у Львові та Києві, виставка в Івано-Франківську. Частину фотографій зібрано в альбом-фотокнигу.

…Дивимося альбом. Книга нагадує масивну гранітну плиту. Зверху напис «Термінал Б» — назва однойменного альбому групи, виправдана тим, що музиканти часто гастролюють, відтак багато часу проводять в аеропортах. Майже увесь цей альбом був написаний у терміналі «Б».

— Мені цікаво знімати саме шоу. Люди, коли приходять на концерти, зовсім же ж не бачать музикантів, а бачать їх лише перші ряди, та і тоді багато моментів залишається поза увагою. Що робиться на обличчях музикантів, взагалі не видно. Андрій (Хливнюк. — Авт.) часто виступає у кепці, густа тінь закриває лице. Камера, звичайно, витягує багато, проте я завжди залишаю за собою право вирішувати, що показати глядачеві, а що — так і залишити в архіві. Дехто з музикантів влаштовує шоу, працює на публіку, проте є й такі, які відкриваються на сцені настільки, що винести оці особисті переживання людини і віддати натовпу фанатів — це було б неповагою до музиканта.

Коли фотографую, я, фактично, нічого не знаю про цих людей. Я не знаю, чи вірно вгадала їхній настрій, їхні характери, покладаюсь тільки на власну інтуїцію. Тут все на грані «вірю – не вірю», відчуваю я цю людину чи ні. В багатьох випадках взагалі критично ставлюся до музикантів (Сміється. — Авт.).

Стараюся сфотографувати і технічних працівників, продюсерів, звукорежисерів, бо шоу — це завжди більше, ніж п’ять чоловік на сцені. Насправді, над концертом працює значно більше людей, які забезпечують звук, світло, відеоряд.

— Ти казала, тобі більше подобається фотографувати у великих залах…

— Великі площадки, зазвичай, мають краще світло. До того ж, я не люблю тикати камеру людям в лице. Взагалі вважаю, що сцена є місцем виключно для музикантів. Люди не для того приходять на концерт, щоб дивитися на фотографів.

Якщо фотограф і працює на сцені, його там не має бути видно, а на маленькій сцені — не сховаєшся.

З іншого боку, я завжди говорю про проблему з мобільними телефонами на концертах. Фанати платять за квитки, вистоюють годинами в чергах, щоб потрапити у перші ряди фанзони — а потім відгороджуються від своїх кумирів телефонами і планшетами. Що вони потім згадають про концерт? Як було важко тримати телефон в руці?

Так сталось, що в Україні концертна фотографія — для божевільних. Дійсно фотографувати ходять одиниці, фактично, фанати своєї справи. Це ж робота, яка вимагає хорошої техніки, досвіду, знання музичного матеріалу — і за яку ніхто не платить. Фотографи знімають за квиток на хороший концерт, портали вивішують які-небудь фотографії, аби тільки від свого фотографа і швидше за конкурентів. Прихильники взагалі неперебірливі — аби тільки краща якість, ніж на мобільний телефон. Немає конкуренції, немає оплати — немає і рівня концертних фотографій.


«МЕНІ — ТРИДЦЯТЬ ТРИ»

Синові Надії — Сашку — чотири року... Поки мама і тато працюють, відвідує дитсадок. Ввечері Надія старається провести час разом. Зізнається, що побути довго вкупі із найближчими людьми — для неї найбільше свято.

Сашко цікавиться маминою роботою, любить фотографувати сам. У два роки зробив свої перші світлини. Має свою власну «мильничку», недавно купили йому і Polaroid. Фотографувати його ніхто не вчить, поки що експериментує сам. Фотографій назбиралось вже стільки, що можна проводити фотовиставку. 

— Надіє, ти виросла в Калуші. Часто пригадуєш власне дитинство?

— З дитинства я любила малювати, розповідала, що буду художником. Мама досі зберігає мої малюнки. Малою малювала квіти, місто, наші дитячі забавки, те, чим займалися діти в наш час. Комп’ютерів тоді ще не було. В нас було абсолютно нормальне дитинство: величезний двір, купи дітлахів, літо, коли дитину нереально було загнати до хати. Мама не боялася залишити дитину у дворі, ми гуляли до ночі. Я застала і «жовтенят» і «піонерів». Коли нас приймали в піонери, ми всі дуже замерзли, хоч був сонячний день. Вже тоді було відчуття, що це ненадовго. Між дорослими було багато розмов: про перебудову, дефіцити, «що ж то буде». А для дітей все було просто: раз прийняли у піонери, значить — ти вже великий. Всі діти хочуть бути великими. Я не доросла лише до комсомольців, бо прикрили це все діло… (Сміється.Авт).

— Ти ще і художник…

— Буває, роблю ескізи для фотографій, схеми, де поставити світло… Люблю малювати, але зараз немає стільки вільного часу, для мене це дуже неспішне заняття.  Можливо, коли дитина стане більшою, зможу повернутися до малювання.

— Як поєднуєш роботу і виховання сина?

— Він мені каже: «Мамо, давай поміняємося. Ти підеш телевізор дивитися, а я — за комп’ютер...» Я мама-«єхидна», яка не буде надмірно опікувати свою дитину. Якщо їй подобається бавитися у калюжі, хай бавиться. На зауваження посторонніх реагую спокійно. Вони бачать, що дитина повзає колінами по асфальті, а я бачу, що вона грається машинкою. А штани можна випрати.

Сашко колекціонує машинки, деякі в нас вже не перший рік. На вулиці впізнає усі марки, розрізняє тип кузова. Зазвичай, іграшки замовляємо з Англії – і якість краща, і цікавіші йому. Колись мали велику машинку-ходунки, то він нею грався до трьох років: передня панель у неї музична, включав собі музику, заодно навчився розрізняти форми, кольори (усі кнопки на машинці були різними), вивчив перші англійські слова.

— Твоя робота вимагає постійного руху. Часто доводиться проводити свята далеко від сім’ї через концерт у великому місті. Чому не переїздите до столиці чи до Львова? 
— Зараз це не на часі. Велике місто – це не лише більше можливостей, але і більші витрати. Коли в країні війна, людям не до фотосесій, тому змінювати місто зараз точно не на часі. Невелике місто — це у будь-якому випадку комфортно: багато зелені, скверів, відносно небагато транспорту. Якщо є бажання десь посидіти з друзями, то зібратись можна за півгодини.

— Твоя мама живе у Калуші. Чи повертаєшся до міста тепер?

— Не часто.  До слова, хочу передати привіт вчителям Калуської гімназії — Чебану Любомиру Пахомовичу, Сербин Марії Ільківні, Терпаку Богдану Павловичу, Рожику Роману Вікторовичу, Колодій Марії Михайлівні – у нас були дійсно чудові вчителі.

—  Як ставишся до свого віку?

— Абсолютно спокійно. Мені тридцять три, це такий час, коли легко знаходиш спільну мову і з молодшими, і зі старшим поколінням.

МУЗИКА

— Слухаю абсолютно різну музику. Джаз, блюз, рок. Сьогодні в колонках Pianoбой, завтра може грати Muse чи Acoustic alchemy. Іноді можу і щось важче ввімкнути. Якщо роблю фотографії з концерту, вмикаю пісні саме цього виконавця. Буває, один альбом у мене грає по кілька місяців.
У пісні для мене завжди важливий текст, чи то українська вона, російська, чи англійська. Якою б чудовою не була мелодія, якщо слова примітивні, то це явно не моє.

КНИГИ

— Цього тижня підписали на флешмоб «Десять книжок». (Сміється. — Авт.) Замість десяти написала втричі більше. В дитинстві мені дуже подобалася серія Олександра Волкова «Чарівник смарагдового міста» — ілюстрована, з чудовим текстом. «П’ятнадцятирічний капітан» Жюля Верна, Дюма перечитала все, що могла дістати. У мене був період, коли я читала абсолютно все, що потрапляло під руку, і часто то були не художні книжки: про Генрі Шлімана, про Шампільйона і його дослідження єгипетської писемності, журнали «Сім’я і школа» про виховання дітей. В 13 років я читала про вальдорфську педагогіку! Зараз у моїй бібліотеці, в основному книжки, по фотографії і дизайну. Багато із них — англійською мовою.