| Фото: Film.ua Вже кілька місяців триває напружена робота над повнометражною стрічкою, присвяченою гурту «Океан Ельзи». Знімальна група присутня на репетиціях музикантів, їздить з ними різними містами в рамках туру «20 років разом», зустрічається із людьми, безпосередньо пов’язаними з історією колективу. Про новий фільм про найвідоміший український рок-гурт ми поговорили із його режисером Сергієм Буковським.
— Розкажіть будь-ласка, у загальних рисах, яким буде фільм?
— Поки що важко говорити, бо ми ще в процесі зйомки. Безумовно, загальні обриси вже є, але це документальне кіно, і тому його краса в тому, що воно непередбачуване, несподіване. Поки ми рухаємося у задуманому напрямі, і все складається вдало. Головний фігурант цієї композиції — Слава Вакарчук. Ми плануємо кілька великих зйомок із ним, поїдемо до Львова, де був народжений «Океан Ельзи», зніматимемо у Києві. Швидше за все, це буде навіть не інтерв’ю (не люблю цей жанр) а розмова, бесіда, монолог. Дуже близький і відвертий, світоглядний. У вересні-жовтні ми приступаємо до монтажу, а в листопаді повинні все закінчити. Хоча це малоймовірно. Матеріалу багато, і він дуже різний: шанувальники «ОЕ», зона АТО, концерти, репетиції...
— Чи будуть розкриті особистості інших учасників групи, крім Вакарчука, і взаємовідносини між ними?
— Так, ця сюжетна лінія проробляється, багато епізодів вже відзнято. Вони всі, кажучи про музикантів, талановиті і непересічні люди, інакше я навіть сказати не можу.
Звичайно, ми будемо побіжно говорити і про історію першого складу, про розбіжності, концептуальні і людські, коли група пішла, а Вакарчук залишився один із Денисом Глініним, барабанщиком. Це дуже часто трапляється в музичних та творчих колективах, — працювали, формували, створювали і — розійшлися.
”Золотий” склад “Океану Ельзи”: Павло Гудімов, Святослав Вакарчук, Дмитро Шуров, Денис Глінін, Юрій Хусточка
— Хто бере участь у зйомках?
— Ми постараємося знімати музикантів як першого, так і нового складу. Крім цього, ми спробуємо показати тих людей, які слухають «Океан Ельзи», відвідують їхні концерти. На кастинг прийшли не фанати, це була репрезентативна аудиторія, різні люди, яким близька музика групи. Одним словом, ми хочемо наблизити аудиторію до себе. Укрупнити її.
— Чи використовуєте старі записи?
— Не переконаний, що архівних записів буде багато. Архів «Океану Ельзи» на 90% складається зі старих концертів. Щось звідти ми, звичайно, візьмемо, але, насамперед, ми шукаємо решту 10%. Це хоум-відео, вечірки, дні народження, коли вони були разом, спілкувалися і були однією дружною сім’єю. Простіше кажучи — життя, атмосферу. Шукаємо. Якщо це буде переконливо — візьмемо у фільм.
— Наскільки у зйомки втручається менеджмент?
— Наш менеджмент абсолютно не втручається у виробництво. По всякому допомагає. Ну, а менеджмент «ОЕ» — тим більше, оскільки не є замовником фільму. Хоча вони партнери фільму. Авторське право ніхто не скасовував.
— А хто замовник?
— Замовник? Швидше, ініціатор фільму, це кіномопанія «FILM.UA». Це не замовлення «Океану Ельзи». Я передбачаю, очевидно, що будуть дискусії, коли фільм буде готовий. Вакарчук, зрозуміло, буде дивитися чорновий монтаж. Так що завдання не із легких — і компанія повинна бути задоволена, і «ОЕ», і я. Не думаю, що будуть якісь принципові складнощі, драматичні переділи фільму, але подивимося, всяке в кіно буває.
— А як реагує на зйомки сам Вакарчук?
— Він ні у що не втручається. Правда, буває, каже: «А раптом мені не сподобається?» чи «А раптом це буду не я?». «Я — не я» — це завжди дуже складно. Все рівно фільм — то суб’єктивний погляд на героя, і на «Океан Ельзи». Взагалі чи може документальне кіно бути об’єктивним? Це все ілюзія і міф, бо погляд завжди суб’єктивний. Навіть камера не може стояти «об’єктивною». Раз вона стоїть, значить, її хтось поставив, значить, вона вже суб’єктивна, тим більше — ракурс нашого погляду дуже обмежений рамками сцени. Поки робоча назва фільму — «Океан Ельзи. Бекстейдж», простіше кажучи, «Закулісся», але в значенні ширшому, ніж просто місце зйомки.
-back.jpg)
Мілош Єліч, Петро Чернявський, Святослав Вакарчук, Денис Дудко, Денис Глінін
— Чи зможе Святослав сказати категоричне: «Ні» фільму? Чи: «Ось це ок, а ось це — забрати»?
— Думаю, що зможе. Він і головний герой, і лідер групи. Але мені зовсім не хочеться про це думати. Попереду копітка робота — монтаж. Це фільм, і, це часто буває, він створюватиметься на монтажному столі. Стара звичка — навіть комп’ютер називати столом. У нас дуже довірливі, і дуже дружні стосунки зі Славою. Він поводиться щиро, і гранично відкрито. Упевнений, стосунки такими і залишаться.
— Попередні ваші фільми були на серйозні теми — голодомор, війна… Як фільм про «Океан Ельзи» вписується у цей ряд?
— «Океан Ельзи» — це також серйозна тема. Адже цей фільм, насамперед, про наш час. І чим серйознішою є тема, тим, як не дивно, хочеться зробити її легшою, простішою, ніби повітрянішою. Рок-музика об’єднує людей, як відомо. Але ось феномен часу: чому раптом, любовна лірика Вакарчука сьогодні трактується зовсім інакше, не так, як п’ять, десять років тому? Вибух патріотизму? Можливо, це лише таке відчуття, що об’єднують слова, а насправді, об’єднує щось інше, пристрасть, «месседж», і саме це забарвлює лірику у певні кольори? Ми будемо про це говорити, ставити запитання і постараємося зрозуміти, що усередині Вакарчука, хто там живе?
— Тобто, ким він є?
— А хіба це можна з’ясувати? Тим більше у документальному кіно.
Абсолютної відповіді глядач не отримає, це не було би цікаво ні самому Вакарчуку, ні нам.
Ми всі дуже старанно працюємо, матеріал дуже хороший, предмет розмови назвичайно цікавий.
— Часто доводиться почути словосполучення «феномен Вакарчука». В чому він? Чи є він, водночас, феноменом групи?
— Думаю, що так, феномен групи в самому Славі, його таланті. Він — фізик, кандидат наук, захистив дисертацію. Можна, само собою, все піддати якимось обчисленням, прорахувати, але я не думаю, що це так. Це синтез тексту і музики, пластики і голосу, а головне — темпераменту, внутрішньої енергії — це і є Вакарчук. Я не знаю, що це, але ми спробуємо це розгадати і зрозуміти. Що це таке, чим він тримає, і яким чином об’єднує людей? Це ж так важливо для всіх нас сьогодні. Тому ми і робимо фільм.
— Чи бачили ви попередній документальний фільм про «Океан Ельзи» — «Там, де нас нема…»?
— Цей фільм більше схожий на телепрограму. Його робив Денис Козловський, який зараз нам допомагає з архівами. Фільм показували по «1+1» і в основному він складався із інтерв’ю і концертів. Мені хочеться, щоб ми максимально відійшли від таких прямих інтерв’ю, вони для телебачення. У нас дещо інший стиль, який відрізняється від ТБ, тим більше, що ми робимо фільм для кінопрокату.
— Фільм показуватимуть у кінотеатрах?
— Так заплановано. Важко уявити, чи піде сьогодні глядач на документальне кіно в кінотеатр. Колись, у радянські часи, люди ходили, дивилися, на окремі картини стояли черги. На продукцію «Київнаукфільму», наприклад. Пригадується фільм «Чи легко бути молодим», який вийшов на початку перебудовних років. Його хотіли побачити мільйони людей усього Радянського Союзу. Чи буде їм цікаво дивитися на самих себе і на «ОЕ»? Як кажуть, «розтин покаже».
— Чи сильно відрізняється Вакарчук у сценічному образі і Вакарчук в особистому спілкуванні?
— За своєю пластикою і психофізикою це, безумовно, та сама людина. Він не стоїть на місці, постійно в якомусь русі. Йому неспокійно живеться, вірніше йому живеться дуже нелегко на цьому світі. Але він такий же, як на сцені, дуже схожий. Слава весь час із мобільним телефоном, він із ним не розлучається, щось шукає, кудись заглядає, все контролює.
— У створенні фільмів ви консультуєтеся із психологами. Цей фільм — не виняток?
— Психолог два дні був присутній на кастингу, коли ми розмовляли із імовірними героями стрічки. Без сумніву, щоби розгадати Славу Вакарчука, допоможе консультація психолога.
Ми будемо зустрічатися у Львові з його батьками. Я не впевнений, що ми будемо їх знімати, поки таких планів у нас немає, але поговорити з його татом і мамою мені б хотілося, це дозволить краще зрозуміти сина. Думаю, що багато розгадок і відповідей, безумовно, у його дитинстві.
— Яке місце цього фільму у вашій творчості?
— Я давно нічого не знімав. У мене був період, який називається «простій», але я знімав, і продовжую знімати фільм про свою маму. Допомагають друзі-колеги.
Я дуже радий, що з’явився такий проект, і я до нього маю пряме відношення. Мені подобається музика «Океану Ельзи», у мене в машині є їхній диск, я з великою пошаною і пієтетом ставлюся до того, що вони роблять. Це музиканти дуже високого класу.
— А які подальші плани?
— Я хочу закінчити фільм про маму. Наступного року їй буде 80 років, але фільм не приурочений до ювілею. Так збіглося. Мама багато знімається, мотається по відрядженнях, втомлюється, але при цьому добре тримає текст, дуже відповідальна людина. У неї хороша школа — Щукінська (Театральний інститут імені Бориса Щукіна у Москві. — Авт.) Вона все своє життя присвятила батькові, а коли тата не стало, раптом стала зніматися. Багато. Вона дуже рухлива людина, за нею цікаво спостерігати на майданчику. Її всі люблять. Слава Богу!
Довідка. Сергій Буковський народився 1960 року в Башкирській АРСР. Вивчав режисуру в Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Понад десять років працював на Українській студії документальних фільмів. Документальний 9-серійний телефільм «Війна. Український рахунок» (2003) було відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка. Народний артист України (2008).
