Олег Нікішин (в центрі) із побратимами, яких, на жаль, уже нема в живих, перед виїздом на Іловайськ | Фото: http://kalu Прошу чоловіків розповісти, коли і як вони пішли до війська, де воювали, через що перейшли й інше. Вдаватися в особливі подробиці ні один, ні інший не поспішають, проте про деякі не зовсім приємні моменти свого перебування на Сході впродовж розмови таки розказують. А відтак говорять і про гіркі реалії сьогодення та проблеми, з якими зіткнулися і які годі вирішити.
ТРАГЕДІЯ ПІД ВОЛНОВАХОЮ
— У березні я був мобілізований в 51-у танкову дивізію як стрілок, — розповідає Олег. — Спершу нас відправили у Володимир-Волинський нібито на навчальні збори. Проте як таких навчань там і не було. Було лише чотири дні на отримання техніки. Далі ми рушили на Донеччину у Волноваху. Саме там я отримав поранення. Із нашого загону із 22 чоловік живими залишилися лише троє.
— А що ж саме трапилося?
— Це той розстріл військових під Волновахою 21 травня, — пояснює Олег, — про який багато говорили, писали, показували по телебаченню. Ми не спали майже дві доби і вирішили зупинитися на перепочинок. Карімати і спальники розклали біля свого транспорту. А були у нас два ЗІЛи і БТРи. Під ранок до місця, де ми зупинилися, під’їхали три автобуси з бойовиками і почали розстрілювати нас з автоматів та ручних кулеметів. Було багато поранених. Можливо, їм би і вдалося вижити, якби наш радист не підняв у повітря вертушки, які обстрілювали не лише бойовиків, а й наших солдатів, котрі не мали навіть, де заховатися, адже довкола була відкрита місцина — поле. Тож і вийшло, що стільки людей полягло. Мені дві кулі з АК-74 влучили в ногу та одна в груди. Пам’ятаю, що годин шість я поранений пролежав у посадці, а що було далі — не знаю. Прийшов до тями у госпіталі в Полтаві, де лікувався два тижні. Потім приїхав у Калуш і написав у військкоматі заяву про перевід мене з 51-ої дивізії у батальйон «Донбас». Моє прохання задовольнили. Тож вдома з родиною я побув лише тижнів два.
Відтак Олег кількома словами згадує про перебування в навчальному центрі у Нових Петрівцях під Києвом та другу поїздку в зону АТО. Тут йому разом з іншими 322 добровольцями «Донбасу» довелося спершу дислокуватися в Артемівську, де була основна база, а потім в Курахово. Брав участь в боях під Попасним, Лисичанськом, а насамкінець — під Іловайськом, де від їхнього добровольчого батальйону залишилося кілька десятків бійців: більшість – загинула, частина – потрапила в полон.
У мене ніколи не стояло питання, кого підтримувати...
Дізнаюся в розмові також, що бойовий побратим Олега Геннадій пішов до війська добровольцем.
— Не дивлячись на те, що я з Донеччини, – каже східняк (говорить він російською. — Авт.), — у мене ніколи не стояло питання, кого підтримувати. Я завжди був за Україну. І ще тоді, коли почалися проблеми у Криму, вирішив, що буду воювати. Звісно, по віку у війська і навіть у нацгвардію я не підходив (тоді ще про мобілізацію чоловіків до 60 років не йшлося. – Авт.), але сам приїхав на базу у Петрівці і сказав, що назад не поїду. Так і залишився.
У роті розвідки «Донбасу» у липні поїхав на Схід. З Олегом ми познайомилися 24 серпня, коли супроводжували колони з пораненими з Іловайська до Курахово. До речі, саме цей наказ командира роти з позивним «ВДВ» і врятував нам обом життя. Адже в той самий день близько 17.00 Іловайський котел «замкнувся». Командир загинув. З цього часу той склад батальйону перестав існувати. Тепер у Дніпропетровську набирається новий. Після Іловайська ми не розлучалися. Два тижні чекали в Красноармійську, доки проясниться ситуація, а 15 вересня приїхали разом до Калуша на відпочинок. Назад в зону АТО можемо вже і не повертатися, ніяких зобов’язань у нас перед державою нема.
ГІРКІ РЕАЛІЇ
Останні слова, які сказав Геннадій, видалися мені незрозумілими, адже будь-хто із військових після відпустки зобов’язаний повернутися за місцем дислокації військового підрозділу. Тож на моє прохання пояснити, чому так, чоловікові довелося розповісти про гірку правду:
— Повернувшись з Іловайська у Курахово, ми з’ясували, що взагалі ніде не числимось. І таких , як ми з Олегом, у нашому батальйоні було щонайменше чоловік 40. Єдине чого добилися, це те, що посвідчення резервіста нацгвардії батальону «Донбас» нам дали. А ось вчора (29 вересня — Авт.) дізналися ще одну новину: вся база даних по батальйону «Донбас» зникла разом із замісником комбата по особовому складу «Калашем», його ніде не можуть знайти.
Ще про одну не надто гарну деталь розповів і Олег. Після лікування вогнепальних поранень, отриманих під Волновахою, у Дніпропетровську йому видали довідку, в якій зазначалося, що він лежав у лікарні з правостороннім запаленням легенів. Так легким розчерком пера поранення в зоні АТО списали на банальну пневмонію.
— І ви все це так і залишите? — запитую у них.
— Нема до кого йти, та й що з’ясуєш, — каже Геннадій. — Хоча мені радили їхати в Київ і подавати в суд. Але ми цього робити не будемо. Ми не за папірці і пільги воювали, а за Україну.
Хто винен у цьому і кому вигідні такі речі – залишається лише здогадуватися. Та, на жаль, такі випадки непоодинокі. Тож і вийде потім, що справжні герої, які ризикували своїм життям, не будуть мати ніяких пільг, а чиїсь синки, які відсиджувалися, як ті щури, в тилу, користуватимуться їх благами.
«МИ ПОТРІБНІ ТАМ, КОЛИ БІГАЄМО З АВТОМАТАМИ, А ТУТ — НІ»
Поцікавилася я, що ж далі збираються робити чоловіки.
— Назад у Донецьк мені дорога закрита, — каже Геннадій Васильченко. — Хіба з військами, інакше — нереально. Є ще варіант: піти і десь красиво померти або ж попробувати налагоджувати життя у Калуші, на батьківщині товариша, з яким звела війна. Якщо мені допоможуть хоч з якимось житлом і роботою, то потім можна буде подумати про те, щоб сюди переїхала моя дружина, з якою я живу в громадянському шлюбі. А поки що виривати її з Донецька нема сенсу.
Тож наразі побратими оббивають владні пороги, аби вирішити цю проблему.18 вересня були на прийомі у міського голови Ігоря Насалика. Обіцяв посприяти у виділенні кімнати у сімейному гуртожитку. Однак далі обіцянок справа не просунулася. Відтак чоловіки звернулися за допомогою до громадського Координаційного центру сприяння і допомоги учасникам АТО Калущини.
Також не менш важливим є працевлаштування. Щоб хоч якось забезпечити себе, чоловікові потрібна робота.
— З нею теж обіцяли допомогти знайомі, — каже Геннадій. — Проте, крім батьків Олега, поки що ніхто нічим не допоміг. Ось навіть одяг та взуття для мене Олег купив за власні кошти, я ж приїхав сюди у формі і без нічого. Не хочеться мені повертатися до війська, але якщо нічого не вирішиться у найближчий час, то доведеться.
У Олега зовсім інші плани. «Я хочу повертатися назад в батальйон, — ділиться чоловік, — адже я пообіцяв хлопцям, які залишилися, що повернуся. А ще більшість моїх друзів, з якими я спав в одному спальнику і їв з одного казанка, загинули. І тепер мені совість не дозволяє відсиджуватися тут. Моє місце там».
На завершення Геннадій зауважує: «Пройшовши через все це, я зробив висновок: тут ми нікому не потрібні, потрібні там, коли бігаємо з автоматами. Навіть трохи образливо. Але й там держава видала нам тільки автомати. Всім решту нас забезпечували волонтери. Починаючи від шкарпеток і закінчуючи касками, бронежилетами і транспортом. Завдяки їм ми і відчували, що за нас хтось дбає і переживає».