За пораненим Петром Шкурупієм, у якого була ще й зламана нога, Андрій повернувся під обстрілами “Граду”, коли їхня колона була вщент розбита і відступала так званим «зеленим коридором». Тоді Андрій не знав, що для багатьох українських вояків цей шлях стане «дорогою смерті».
Про те, як вижили в полоні хлопці та хто першими назвав їх героями, Андрій Матвіїв розповів кореспонденту Укрінформу.
— Коли формували батальйон «Івано-Франківськ», я викладав фізкультуру у Калуській гімназії. Готувався до відкритого уроку. Втім, провести його не встиг. Став у стрій спецбатальйону.
У серпні нас відправили в Маріуполь. 21 серпня тридцять бійців прибули в Іловайськ, розмістились на першому поверсі дитсадка. За два дні почались бої за місто. Біля місцевого стадіону зайняли оборону. Я майже не відпочивав, бо був серед бійців єдиним фельдшером.
— Ви маєте медичну освіту?
— Ні. Я закінчив фізкультурний технікум. Там і навчився надавати першу медичну допомогу.
— В зоні АТО у Вас було достатньо медикаментів?
— Елементарні були. Знеболювальні купив за свої кошти. Потреба була в ліках від болю в шлунку, від тиску. Ними я рятував дитину, жінку, які були з нами в дитсадку. Там у підвалі близько 20 сімей ховалися від обстрілів бойовиків. Я і хлопці віддали їм майже всі харчі, які привезли тоді з дому.
— А як вони ставились до українських військових?
— Добре. В Іловайську тоді мирних жителів майже не було. Залишились ті, яким нікуди було втекти. Люди були дуже перелякані, голодні. Щойно починали обстрілювати, вони спускалися в підвали. Потім той садок, де були люди, захопили ДНРівці.
Коли ми зайшли в Іловайськ, місто було поділене на дві частини. Одна - перебувала під українськими військами, інша - під самопроголошеним ДНР.
— Коли почалися серйозні бої?
— За пару днів. У бліндажі я знайшов Біблію. Очевидно, вона і врятувала нас... Обстріл вівся майже добу, безперервно. По нас били і «Градами», і мінометами і гарматами. Вранці почався наступ. Піхоту відбили. Батальйон вистояв без втрат, хоча під мінометним обстрілом кілька хлопців отримали поранення. Два дні намагались тримати оборону школи. Після цього, за наказом, почали відступати. Іловайськ залишали на єдиному транспорті, «Уралі» з боєприпасами. Щойно виїхали з міста, знову почався обстріл. Це й був так званий «зелений коридор».
Біля одного із сіл водій отримав поранення. Зачепило боєприпаси. Дякувати Богу, вони відразу не вибухнули. Ми встигли вискочити з машини. Вже на «зеленці» були ранені. Я перев’язував їх чим міг, бо бинти і ліки залишились у машині, у сумці. Її не встиг забрати. Рухались усі до лісопосадки. Мені сказали, що Петро зламав ногу і не може повзти. Тоді я повернувся за ним. З підручних засобів наклав йому шини. Несподівано з’явилась бронетехніка. Ми стишили хід. Почули вистріли. Я зрозумів, — наших хлопців більше немає в живих.
Перехресний вогонь не припинявся. У лісі я зустрів трьох наших бійців. Вирішили знайти ноші і перечекати, визначили маршрут відступу. Я знову повертався за Петром. Тим часом, машина з ДНРівцями взяла у полон побратимів. Ми ж рушили далі.
— Фактично, Ви тягли Петра на собі?
— Так. Добрались до протилежної лісопосадки. Голод давався взнаки. Почули, що десь гавкає пес, співає півень, а, отже, є люди. Тоді я заховав Петра, а сам пішов шукати їжу. Зорієнтувався на місці. Зліва було село. Жодної людини в домівках. Очевидно, вдень селяни ховались, а ввечері повертались додому, аби підгодовувати своє господарство.
— Скільки днів Ви були без їжі?
— Днів п’ять жили на самих яблуках та винограді. За цей час удалося напитися біля криниці лише раз. Зв’язались зі своїми. Визначили, ми були між Старобешево та ще одним селом. Командир Нацгвардії пообіцяв нас витягти і залишив координати орієнтовного місця зустрічі. До нього залишалось 8-10 кілометрів.
Рух починали звечора. Вдень бойовики патрулювали місцевість, обстрілювали будинки, лісопосадку. Я розумів, там убивали наших солдат, бо в лісі просто так бойовики не стріляли. Вдалося добратись до зарослого саду. Вранці, вперше за стільки часу, я побачив стареньку жінку. Обійшов будинок, попросив пити. Вона відмовила. Прогнала. Я зізнався, ми відстали від розбитої колони, кілька днів без води. Та вона була невблаганною. Коли зайшла до хати, повернувся за Петром, і ми знову рушили до своїх.
— Може, вона не розуміла української?
— Я просив їсти і російською. Та марно. Вже за кілька хвилин до жінки під’їхала машина. Бойовики щось розпитували. Вона - відповідала. Очевидно, шукали наших.
За кілька метрів до визначеного місця ми задзвонили до командира Нацгвардії. Своїм теж передали, що ми на місці. З Нацгвардії отримали наказ — іти на Комсомольськ. Обіцяної групи не виявилось на місці, забрати нас не було змоги. До Комсомольська дійти з Петром вже не було сили. У нього відкрилась рана і почала дуже боліти нога.
Біля села я побачив автівку, яка приїхала за продуктами. Попросив водія підвезти нас до Волновахи. У чоловіка в автомобілі була поранена дружина. Він погодився забрати нас. Їхали грунтовою дорогою, доки не зупинив патруль. Відсіч дати я вже не міг. Боєприпасів не було, двоє поранених у машині. Тоді нас і взяли в полон.
— Це були кадирівці?
— Ні. ДНРівці. Нас вивели з машини, зв’язали. Мене кинули в багажник, Петра — на заднє сидіння. Привезли до адмінбудівлі АЗС. Кинули в підвал. Почали допит.
— Тортури були?
— (Довга пауза — Авт.). Петрові скакали по зламаній нозі. Мені трохи пом’яли боки.
— А що питали?
— Звідки ми? Чого прийшли на їхню землю? Який батальйон? Ми пояснили — патрульна служба міліції з Івано-Франківська. Подивились посвідчення. Сказали, що нас розстріляють, і кинули в підвал.
—- Там були ще люди?
— Так. Ті, що нам допомогли. Потім їх забрали на примусові роботи. Нас залишили чекати на вирок. Сказали, лише щасливий випадок врятує. Через кілька годин очікування і допитів я просив, — якщо хочете стріляти, починайте.
— Про що говорили між собою молоді хлопці, які чекали на розстріл?
— Ми знали головне — у нас чиста совість перед людьми і перед Богом. Ми пішли на війну за свою землю. Морально ми були готові до страти. Тоді бойовики зізнались, що отримали наказ — військових полонених не розстрілювати. Ввечері нас відвезли у народну міліцію. Звідти — у лікарню. Там Петрові поставили гіпс, мене перев’язали. За три дні повідомили, що нас будуть обмінювати, і перевезли в будівлю СБУ.
— Скільки там було людей?
— На верхньому поверсі —- сто п’ятдесят чоловік. Усі — військові. Добровольців тримали в підвалах. Нас двічі на день годували кашею. Спали на стелажах для документів. Знеболювальних не було. Ті, хто ходив на примусові роботи, отримували сухий пайок. Я попросився на роботу.
— Що доводилось виконувати?
— Розвантажували так звану гуманітарну допомогу. Пиво, продукти. Люди нас підгодовували. Розуміли, нам треба їсти, щоб вижити.
— А як взагалі там ставляться до українських військових?
— По-різному. Військові офіцери розуміють, що людина без автомата не створює для них загрози, і ставляться терпимо. Інші ж нас не називали навіть людьми, а непотребом. Так і ставились.
Був випадок, коли підійшов чоловік до нас і запитав: «Чого ви, хлопці, сюди прийшли, на нашу землю?». Я сказав, що це — і наша земля. А він у відповідь: «Ось через це я зі своїми синами ворогую, бо живу на стороні ДНР, а двоє синів воюють за Україну».
— Скільки Ви пробули в полоні?
— Днів двадцять. З суботи на неділю нас із Петром мали обміняти. Втім, з 40-а військових у списку, останніх п’ять залишили. Так я знову пішов на роботу. Петра повезли на обмін. За кілька днів обміняли й мене.
— Пам’ятаєте день обміну?
— Авжеж, не вірилось, що я знову вільний і серед своїх. Пам’ятаю, першою мене зустріла Оксана Білозір. Вона сказала, що ми - герої. Це було зворушливо.
— А як зустрілися з Петром, родиною?
— Його знайшов в Івано-Франківській обласній лікарні. Пам’ятаю, ми лише обійнялись, решта — емоції. Тут мене чекали батьки, наречена. Ми розписалися. Весілля зіграємо пізніше, є на те сімейні обставини.
Тепер я на службі в органах МВС. Поки підліковую рани, відновлюю документи. Хочеться більше спокою. Недавно зустрічався зі своїми учнями в Калуші.
— Що Ви їм розповіли про війну?
— Сказав, якщо ми не будемо стояти там, то вони прийдуть до нас, сюди, де є наші дружини, матері, сестри. Їх треба зупинити там.
— Уже кілька тижнів на сході оголошено перемир’я. Ви вірите, що воно може зупинити увесь цей жах?
— Важко сказати. Там дуже багато людей марять Радянським союзом. Те, що їм все життя насаджували з дитинства, очевидно, дуже далося взнаки. Ті, хто хоче бути в Україні, вже приїхали сюди. Бойовики на сході складуть зброю за умови, якщо Росія припинить її постачати. Без її допомоги там не воюватимуть. В українських військових такої зброї немає. В Іловайську ми тримались з однією ПЗУ та кількома «мухами».
— Зараз працює комісія, яка має намір встановити перебіг та втрати в боях під Іловайськом. Ви вірите, що вона зможе встановити істину?
— Думаю, це не реально. І не питайте мене, чому.
— Чим для Вас залишиться ця війна?
— У своїх 33 роки я змінив погляди, переглянув життя. Матеріальні цінності якось відійшли на другий план. Став більше вірити в Бога. Пригадую, дуже багато було моментів, коли там мене рятувала молитва. Часто згадую Біблію, яка оберігала нас в окопах, коли поряд горіла земля. Знаю, що Україну треба захищати, берегти ближнього. В полоні я працював за кілька печеньок, але гріло те, що міг принести хлопцям теплий одяг, їжу. Це мені помагало вижити.
***
За офіційною інформацією, в зоні АТО бойове завдання виконували 150 працівників УМВС Івано-Франківської області. З Іловайського котла повернулися 23 прикарпатські бійці, троє загинули, доля ще семи залишається невідомою. Андрій Матвіїв та Петро Шкурупій представлені до державної нагороди.
