Олексій Чупа: «Бомжі Донбасу» — це спроба прив’язати Донбас до української історії від самого її початку

Нова літературна зірка, яка впевнено сходить і світить різними талантами. Як мінімум, двома — поетичним і прозовим. Другий роман за півроку — новинка «Бомжі Донбасу».
Переглядів: 629
| Фото: Daria Myronets

В передмові Юрій Іздрик зауважує: «Очікування мають здатність не справджуватися. Особливо — очікування очевидного. А цілком очевидним видавалось би, що в період, коли доля цілої країни вирішується на територіях довкола Донецького басейну, книжка автора з Макіївки під назвою «Бомжі Донбасу» виявиться гостросоціальною публіцистикою або ж т. зв. «чорним реалізмом». Певну неоднозначність вносить хіба підзаголовок «HomoProfugos» (людина-вигнанець, бурлака), формально дублюючи назву, а по суті — маркуючи текст латиною, що може слугувати своєрідним фейс-контролем на вході в романний простір. Латина немов застерігає: не все тут так просто, як видається, а отже, не варто надто покладатися на очікування очевидного».

— Олексію, твій роман «Бомжі Донбасу», який вийшов цьогоріч, був написаний два роки тому. В якій атмосфері він писався?
— Писалися «Бомжі» трохи менше, аніж півроку — від лютого до липня 2012-го. Атмосфера? Напружена, певно. Це ж був другий рік президентства Януковича, до того часу ми встигли отримати Харківські угоди і придушення незалежних ЗМІ, а тоді ще й скандальний мовний закон прийняли і, як наслідок,люди вперше відкрито виступили проти такого президента. Напружено було.

— На яку аудиторію ти розраховуєш?
— На думаючу, безумовно. Із почуттям гумору — теж. На людей, які зуміють побачити в цій книзі не якийсь соціальний хардкор із безхатченками, не вигадку на зразок класичних утопій Мора та Кампанели, а іронію, навіть самоіронію,часом дуже жорстоку.

Фото: Vika Amelina


— Хто твої головні герої, що це за бомжі? Чи це з реальних людей списано?
—  Ні, ці герої цілком вигадані, на мій превеликий жаль. Якби Малевич, Кубік, Славко і Сєрий насправді існували — це була би, певно, абсолютно інша історія.

— Чому така назва і що означає підзаголовок?
— Ну а яка назва має бути у книги про макіївських бомжів? Тільки така!:)
Стосовно підзаголовку, то це гра, натяк. Прочитавши оце Homo Profugos миттєво налаштовуєшся на набагато серйознішу розмову, ніж її може запропонувати основний титул із його жаргонізмом. Ця латина одразу повідомляє, що тут не все так просто.

— Як ти збирав матеріал?
— Матеріал? Та ніяк не збирав, добре знаю історію, взяв кілька фактів з того періоду, зв’язав їх, вибудовуючи іншу реальність. Все.
Щоправда, потім сталася цікава річ: за кілька місяців після написання у новинах бачив сюжет про те, що на півночі Донеччини археологи знайшли залишки колись потужного міста, що, ймовірно, було суперником Києва. Після такої новини ця книга перестала бути для мене тотальною, абсолютною вигадкою.

— Олексію, а чому ти вирішив писати альтернативну історію?
— Живучи на Донеччині, я завжди відчував купу невідповідностей у людях, у їх способі життя, у звичках і поглядах. Завжди здавалося, що вони не на своєму місці, чи як. Завжди здавалося, що за цим всім стоїть щось втрачене, забуте. Не пам’ятаю, як саме до мене прийшла ідея про рукопис зі стародавнього міста, але думаю, що це була з мого боку спроба прив’язати Донбас до української історії від самого її початку, а не від останніх століть. Прив’язати міцніше, сильніше, безапеляційно – так, як Донеччина мала би бути прив’язана до України.


— Чи має книжка відношення безпосередньо до теперішнього Донбасу?
— Не знаю, що сказати. Має, звісно. Дія відбувається на цілком реальному заводі, у цілком знайомих мені частинах міста. Про Донеччину там говориться доволі прямо. Так. Має стосунок.

А ще — книга, певно, актуальна. Донецькі зараз вживаються в роль безхатченків: проукраїнські тікають на Захід, залишаючи там все майно, знаючи, що майже всім їм доведеться починати з нуля на нових місцях; проросійські, налякані російським телебаченням та АТО, також тікають, але у східному напрямку. Ті, хто залишається – ризикують стати безхатченками в повному сенсі цього слова.
І вся історія Ярограда говорить про те, як вперто, упродовж століть, мешканці міста відбивали навали військ із Києва, про те, як вперто вони були переконані у своїй правоті, — анітрохи не менше, ніж ті люди на Сході, що беруть до рук зброю і вливаються в лави терористів, переконані, що вони воюють із фашизмом.

Сумно про це казати, але книга на жаль, актуальна. Перший випадок, коли мені хочеться сказати про свою книгу: «на жаль».

Розмовляв Василь КАРП’ЮК


P. S. У понеділок, 13 жовтня, ВВС Україна оприлюднила довгі списки літературної премії Книга року ВВС-2014, яка проводиться у партнерстві з Культурною програмою Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР). До списку з 22-х книг увійшли і дві книги Олексія Чупи: «Бомжі Донбасу» та «10 слів про Вітчизну».