Непроминальна ціна “десятого рядка”, або Тіні незабутих предків

Як уже відомо читачам, нещодавно вийшов друком новий роман івано-франківського письменника Степана Процюка. Цей роман називають "антикомуністичним", а в його основу, за словами автора, покладено його власне минуле та минуле його родини. Зовсім скоро, 2 листопада, Степан Процюк презентує "Десятий рядок" у Калуші в Центральній бібліотеці ім. Т.Г. Шевченка. А наразі кілька слів про сам роман.
Переглядів: 388

Степан Процюк. Десятий рядок. – Київ, Український пріоритет, 2014. – 224 с


“За десятий рядок треба було заплатити дорогу ціну.
Навіть не за сам Десятий, а за його ілюзію”.

/С.Процюк/

Ще 2002 року, пишучи рецензію на перший роман Степана Процюка “Інфекція”, номінований на Шевченківську премію, добре розуміла його turris eburnea, яка привабить інтелектуальний сектор читацької авдиторії – естетично підготовленої для сприймання подібних творів з підкресленою експресивністю, з химерною метафорикою та гротесковістю образів, з міфологічними  й алегорично-символічними картинами, творів, що мають виразний “антирадянський” пафос, які западуть в душі тих, що розуміються на серйозній літературі. Різнорівневий символ чогось недосяжного, розвиток патріотичної тематики, як, властиво, і низка лейтмотивних образів (до слова, прототипом одного з них є  батько письменника Василь, політв’язень, заарештований за “український буржуазний націоналізм”), поєднують перший і останній романи автора. Показово, що за останні 12 років побачили світ аж вісім книг цього літературного мольфара –  як на мене, знакова цифра, що не лише – перевернута – означає “безмежність”, а й вияскравлює безперечну еволюцію Процюка-романіста, який майстерно, з різних ракурсів, відобразив епоху одержимої  регенерації спаплюженого духу.

“Десятий рядок”, виходу якого передували драматичні події духовного  відродження України в Україні, приголомшує жаскою реальністю кривавої тоталітарної системи, яка передбачала мільйонні жертвопринесення, неухильну деградацію особистості, руйнування, здавалося б, непохитних ідеалів. Звісно, певна категорія читачів з валідолом під язиком читатиме про трощення-краяння людського м’яса в енкаведистських катівнях, про “чимало відірваних голів і рук, останків селезінок і очей”, про моторошні жертви безперевної косовиці смерті, попіл яких довіку стукатиме в серця живих, про дітей з “опухлими животиками”, “аскетичними ручками й скелетними тільцями”, про замордованих священиків, що іноді “приходили до порожніх церков, щоб відправити літургію за убієнними”: вони “каліки, покійники, розтерзані примари тіл і загублені душі все йдуть і йдуть новим піднебесним шляхом, що нагадує нове возшествіє Розіп’ятого, і вдруге прийде зі славою судити живих і мертвих”.

Відразливі натуралістичні деталі, ясна річ, гартують дух пересічного українця, змушують його замислитися, хто він, чи усвідомлює власну національну ідентичність, чому нашій багатостраждальній нації судилися злочинні людські експерименти, голодомор, сибірські заслання, довічний екзил, збагнути пережите трьома поколіннями: незламним дідом-”самураєм” Гнатом, сила духу якого пройшла невимовне випробування пеклом радянських концтаборів, його сином Марком, викладачем історії у радянському виші, психіку якого зруйнував все паралізуючий ген страху, та онуком Максимом, останнім з роду Іванчишиних, з численними психотравмами, що, “крамарюючи на тінях забутих предків”, все-таки сподівається, попри вроджену хворобу очей, побачити вимріяний і недосяжний рядок, зачати дитя, досягнути особистої самореалізації і т.д., а на глибшому реґістрі – усвідомити свою духовну і національну місію. Симптоматично, що в першому розділі – це троє юнаків,  “зведені чи то беззубими, чи то зубатими Мойрами в одне химерне братство за кровною спорідненістю”. В останньому – вони, повні віри, що вихід із зловісного підземелля існує, – стали “юними однолітками”, втім, по-різному, з огляду на вірність генетичній пам’яті пращурів, в кожного відбувається трансформація через зрілість до моментального старіння.

Властиво, у цьому яскравому художньому полотні розкритий героїзм повстанського руху, ницість радянської системи, трагедія ренегатства на прикладі, скажімо, нащадків “замордованих, непогребених скелетиків” – Якова, що свідомо зрікся своїх родичів, січових стрільців, чи колишнього кадебіста Єгора Івановича. Манкуртство останнього увиразнює містичний елемент – його інфернальна смерть в потязі від різницького ножа “всевладної немилосердної” фінікійської богині любові й смерті Астарти, яка “диригувала змішаним оркестром із вбивць та їхніх жертв”, богині “з її вічними змінами, з її моторошною ліричністю й романтичною жорстокістю”. Її наскрізний образ проходить крізь роман як символ перестороги, невблаганності історії, неминучої й невідворотної покари за злочини проти людства.

Письменник, виносячи вирок червоному терору, що в окремих розділах набуває зловісно-апокаліптичного змісту (”червоне тішилося, червоне реготало, червоне захлиналося”), органічно вплітає в художню тканину роману характерні авторські вставки з життя світових тиранів Леніна, Гітлера, Сталіна, безжальних виконавців з їхнього оточення, відомих історичних персонажів, інтелектуальні екскурси й літературні алюзії. Багато сторінок присвячено Молоху, Некрофілу Першому – “молотопоклоннику і серполюбу” і Некрофілу Другому, кривавим символам тоталітаризму – серпу і молоту, міфологічним персонажам – Мойрам, парнаським касталідам тощо. Все відбувається на зрізі реального й ірреального. Цікавий метод автора – філігранне вкраплення рядків із стрілецьких й повстанських пісень, які нагадують нам про героїчні подвиги наших сучасників, сповнені любові до рідної землі: “розпрощався стрілець із своєю ріднею, сам поїхав в далеку дорогу”.

Отож, напрошуються історичні паралелі із трагічно-героїчною добою, в яку ми живемо, яка багата на безкомпромісних і вірних ідеї патріотів, алегорією яких у творі є і розп’яті гладіатори, котрі наважилися кинути виклик могутній римській імперії, і тисячі відомих і безіменних мучеників, які без вагань поофірували своє життя Вітчизні: “Вони там і тут. Всюди і ніде. За обрієм і в могилах. Вони смертні і нетлінні… Їх шлях важкий… Вони прийшли із місією. Із місією вони відійдуть “. Словом, роман є вічною пам’яттю, реквіємом полеглим за Україну і непохитною вірою в її історичну місію.

Для С. Процюка як письменника вкрай важливо, щоб “думки критиків, читачів, шанувальників, навіть неприятелів, зливалися в одну симфонію, в один потік осмислення певного твору, якщо той твір направду вартий різних рівнів осмислення”. Справді, роман оприявнює і достатню глибину професійної майстерності автора, його відданість “національній традиції ідеалістичного літературошукання” (Є.Баран), і певний підсумок, завершальність, творчий самозвіт в контексті півстолітнього ювілею. Прозаїк, зрештою, як і його персонажі, невтомні шукачі “десятого рядка”, сповідує безкомпромісний принцип “йти треба завжди”.

І саме таким голосом, як у романі Степана Процюка «Десятий рядок», таким  своєрідним камертоном, варто перевіряти українську літературу на справжність і талановитість.