| Фото: Борн Трищук/Facebook Коли від новин зі сходу почала обертом йти голова, зібрався і поїхав, не сказавши рідним, що відправляється на війну. Вони і понині не знають, де він знаходиться, пише «Обозреватель».
— Чому саме в “Правий сектор”?
— Відправив заявку в батальйон “Донбас”, тому що він краще за всіх був розпіарений. “Так-так, чекайте набору”. Закінчився третій набір, не дочекався. Пішов в “Азов”, побув кілька днів. Але ідеологія “Правого сектора” мені ближча, вони знають міру. Спасибі Росії – за те, що зробили “фашистом”. Хоча несправедливо наїжджають на нас, «правосеків». Ми один одного так і називаємо, піджартовуючи. «Правосек» – це патріот, який хоче жити у квітучій самостійній державі. Багато людей не особливо прагнуть до Європи, хочуть свого, де люди будуть цим своїм щасливі.
— Як проходила підготовка?
— 45 днів у Чернігівській області на знаменитому полігоні “Десна” зробили з мене повноцінного вояку. В армії не служив, освіта – інженер-будівельник. Після Львівської політехніки мене навіть на військову кафедру не взяли. Сказали – не придатний.
До “Десни” нічого не вмів. Але були інструктори. Один грузин Батоно — кращий. Він в Афгані горів в БТР-і, у нього обпечені руки — не згинаються, півобличчя обгоріло. Займався з нами безкоштовно, казав: “Борітеся. Якщо не зупините, вони дійдуть до Києва”. Тренував так. Пробігли 3 км, сіли, він нам під ноги кидає гранату.
Хто неправильно відреагував на муляж (треба падати ногами до гранати і бажано встигнути зробити кілька кроків), отримує 30 віджимань. Один хлопець постійно на цю гранату падав животом. Він його не карав. Я думав — помру. Схуд на 12 кг. Одного разу бігли 7 км зранку, під вечір нас повантажили в тентову машину, відвезли за 60 км і викинули. Дали карту. “До ранку повинні прийти в цю точку”. Йшли 60 км, з них 40 – вночі, орієнтуючись по зірках. Не заблукали, але вийшли на полігон. Попадали. А там якраз стрільби повинні початися. Треба тікати. Тому що танкові навчання... Як ми бігли — це треба було бачити. І криваві мозолі не завадили – сили знайшлися.
Психологічно було легко. Всіх тривожило, що довго готують.
Боялися, що без нас війна закінчиться (посміхається). На навчаннях відсотків 40 відсіялося. Залишилися міцні однодумці. На нас рівнялися вояки, кричали нам: “Слава Україні!”.
Там познайомився з позивним Осетин, його довели до банкрутства при Януковичі – пішов в “ПС”, щоб кардинально змінити країну. Йому 45, і сина на базу привіз 20-річного, але до вересня наполіг, щоб син повернувся на навчання, а сам пішов далі воювати.
— Позивні самі вибираєте?
— Хто як хоче. Один придумав позивний, через який був скандал. Виявилося, був такий лікар, який людей вбивав. Керівництво сказало: в жодному разі нам такий не можна, ганьба. А я Борна взяв з фільму.
Після 37 днів підготовки нас забрали в нашу базу “Правого сектора” в Дніпропетровську область, мене призначили взводним. Звідти — в Піски. Відразу враження — під мостом розбиті артилерією машини. Це останній блокпост, його тримає Дніпро-1. У Пісках –”ПС” і 95-а черкаська. А ще коли їхали в Піски на “газонах”, надійшла команда: “Лягти на дно”, і над нами цілу дорогу – в метрі над головою трасували кулі, це був перший обстріл.
— Необстріляних в гарячу точку?
— А що — з нами півроку психологи мали працювати? Відразу в м’ясорубку. До нас переходять люди з різних батальйонів саме тому, що “ПС” воює там, де гаряче: Піски і аеропорт.
— Як люди погоджуються воювати без статусу учасника бойових дій, неофіційно, без зарплати?
— Тому, що нормальні, здорові патріоти.
Мій командир — один з тих, ким я захоплююся. Подолянин. Зустрів нас у кровоточивій пов’язці, ніби нічого й не сталося. Заряджав гранатомет, і йому відірвало півпальця. Бинтом перемотав, і продовжує воювати далі. У нього 4 дітей, родом з Вінниці.
Потім мене спрямували на допомогу військовим, в окоп. Коли ми прийшли, в окопі залишалося 6 осіб. Один зійшов з розуму – почав плакати, інші отримали поранення. Одному щоку відірвало. Обстріл же йде постійно, і штурми. Там закінчується злітна смуга і за нею відразу – село Піски. Якщо ми підемо звідти, тоді аеропорт буде в повному оточенні.
Найсильніший обстріл — коли стемніє, з БТР-ів, мінометів, і так щоночі... З нашого боку було 6-7 танків. На одному з них — позивний Мішка-3. Він не з наших, з ЗСУ, з 95-ї бригади, але доброволець. Ми його називали танковий снайпер. Загальний улюбленець. Виїхав, постріляв, і взагалі без зайвих рухів, майстерно.
Біля Мішки-3 постійно вибухали міни. Не секрет, що наші переговори сепари слухають, вишки мобільних зв’язків – у них, рацію слухають теж. Вони його – нашого Мішку-3 – дуже хотіли знищити. Все, що є на танку: кулемет, антена, захист – це все ніби “збрили”. Танк був лисим, ніби металевою щіткою зчесали – лише корпус уцілів. Пішов на пару днів у відпустку, повертається, а йому – новий Т-62, після реставрації. Він так зрадів...
Коли сидиш в окопі, й інформацію дізнаєшся лише з рації... – ти цієї інфою буквально живеш. Всі за нього хвилювались. А тут...
“Мішка-3 на базі, всім привіт, вдалого бойового дня!”. І після цих слів по рації він врубує бойовий марш по гучному зв’язку. Це був ураган емоцій. І сміх, і радість, і обійми в окопі.
Ось хто справжній безстрашний кіборг. Ми, правосеки, біля нього пробігали, бо весь час міни поруч вибухали.
І от настає вечір, і Мішка-3 по рації: “Викликаю командира Вольдемара. Дай бахну?” Минає 2-3 хвилини, і відповідь: “Куди?” Він відповідає: “Дайте координати, хочу перевірити новий танк”.
Танк, щоб ви знали, чутно на все село. Там турбіна 800 кінських сил.
Чуємо: виїхав, лупанув з гармати. Через годину з боку сепар піднімається реально ядерний гриб.
— У вас було все необхідне? Чи — на «підніжному кормі»?
— Вдячні волонтерам, ми би без них були й босі, і голі, і голодні. Тільки зі зброєю. Хлопці з ЗСУ нам все могли віддати під чесне слово. Гранат, патронів – бери, скільки понесеш. Але не автомат, вони всі з серійним номером, закріплені за людиною. І були люди, що приїхали воювати в Піски, а їм не видали автомати. Нам ЗСУ їх в оренду давали, через тиждень їх здавати треба. І були серед нас хлопці, які йшли в бій тільки з гранатами і “мухою” за спиною. Що таке “муха”? Снаряд вилітає з труби, і труба непридатна. Вистрілив — і біжи, щоб у тебе назад не влучили.
— Як ви потрапили в аеропорт?
— 13 вересня комбат Чорний каже: “Добровольці в аеропорт є?” Беру папір і листок, пишу себе першим. Я взводний, а за мною ще майже 30 осіб.
Попередили, що їдемо в колоні ЗСУ і будемо підкорятися армії. З нами кілька танків, БТРів і БМП, з провізією – цілий караван. Починаємо вантажитися. В БМП людей 6 змогло влізти, а решта – в КамАЗ з броньованими бортами. Їдемо, чую – стукають кулі. Пощастило, що доїхали без втрат. Заїхали в будівлю старого терміналу, а там бійці, які вже не один тиждень: “Привіт, правосеки!”. Обнялися. Ось цю будівлю ми й утримували.
Всіх разом захисників аеропорту було близько сотні, 70 — вояки із ЗСУ і 30 правосеків. Не тисячі. А проти нас там реально в 3-4 рази більше. І свіжих. А я беззмінно був 2 тижні, забрали через поранення. Контузія і зламані ребра. Хлопці були ще тиждень після мене...
Ми потрапили в виток протистояння, а влітку, як розповідали, вони ходили в шортах по злітній смузі... В “Метро” (пограбованому гіпермаркеті - Авт.) Стояв мінометний розрахунок противника, а в готелі – їх коректувальник.
За нами було 3 точки – бокс, старий термінал і хата (так називали 2-поверхову радянську будівлю, в якій відбувся найстрашніший бій).
— Яким був цей найстрашніший бій?
— Хату ми зайняли, щоб коригувати вогонь, а нас вичислили і оточили з трьох сторін. Нас було 6, а їх 23. Я сидів і в місячному світлі дивився на хвіст згорілого “Іл”-а. Помітив, як миготять люди. Мирон каже: “Не хочу вмирати. Давай, перші почнемо вогонь?” Він піднявся на 2 поверх, розбудив хлопців, і вони почали з 2 поверху закидати сепарів гранатами. Викликаю підкріплення, а мені кажуть: не чекай, дуже небезпечно. Я став підніматися теж на 2 поверх, хапаючи шафи-пенали, які ніколи б у звичайній ситуації не підняв, кидав їх на сходову клітку.
Коли піднявся, у вікно влетіла граната і знесла Мирону шмат черепа – розміром з долоню, оголивши мозок.
Джміль стріляв з плеча з гранатомета, ми кидали гранати з 2 поверху наосліп. Раптом
Північ як закричить: “Здобудемо українську державу, або загинемо в боротьбі за неї!”. Ці крики нас і врятували. Тому що по тому галасу, який він зчинив, можна було подумати, що нас в 10 разів більше. Ніколи не забуду ці слова.
Коли в закритому приміщенні поряд з тобою стріляють, особливо з гранатомета, це дуже голосно, ми всі там оглухли... І тут база прийшла нам на допомогу: стали наші стріляти з мінометів.
Підходжу до Мирона і говорю: “Або ти піднімешся, і з нами побіжиш, або ми тут всі ляжемо». Ледве перелізли через барикаду, яку самі й створили. Бігли, як спринтери. Як тільки дісталися до боксу, Мирон відключився.
— Він живий?
— Зараз в Дніпрі, поставили йому металеву пластину ...
— Розкажіть про ваших хлопців. Хто? Звідки?..
— У моєму підрозділі були справжні герої: згаданий Північ, Джміль, Мирон.
Кін — хлопець з Донецька, про Мирона нічого не знаю, Північ із Сум, Хантер з Боярки, Джміль — людина-загадка, знав напам’ять номери телефонів, які йому були потрібні і дзвонив з чужих номерів. Сам відмовився від телефону.
Є у мене у взводі хлопець з Львівської області — Росомаха. Уже рік вдома не був, рік тому з друзями на кілька днів махнув до Києва і якраз потрапив у студентський заміс на Майдані. Йому порвало світло-шумовою гранатою ноги, потім на Інститутській голову розірвало, потім був в охороні Яроша, пізніше потрапив у Піски. Отримав кульове під лопатку – куля вийшла з грудей. Живого місця на ньому нема, а йому лише 27… Ось це герой – поранення в ноги, а він через тиждень втік з лікарні, приїхав на базу “ПС” з пов’язками. Ярош, дізнавшись про це, прислав за ним машину, щоб його відвезти назад. Сказав, що якщо той не буде лікуватися, виключать. Це подіяло.
Місяць лікувався потім, повернувся. Хороший снайпер – може годину лежати, не рухаючись, вичікуючи.
— Як ви отримали поранення?
— По рації викликають мій взвод: “Біля нас танчики катаються, в 200 метрах, потрібна допомога”. Ми побігли в бокс, де знаходилися наші хлопці, які викликали на допомогу, і вже звідти стріляли по танках з гранатометів. В танк не влучили, але він пішов, і пішла піхота. Сміливо йшли сепари, в повний зріст не пригинаючись. Людей 6-7 ми поклали, захопилися. А танк обійшов нас зліва і стали лупити по боксу. Обрушився шматок залізобетонної плити і мене завалило уламками. Живий завдяки старому холодильнику “Донбас”, я за ним ховався і він же прийняв на себе основний удар. Я опинився в ніші.
Скіфу в хребет потрапив осколок від снаряда, і він тепер не може стояти. У Савіка лопнули барабанні перетинки, якийсь нерв у вусі пошкоджений, і тепер голова вся “прошита”, як футбольний м’яч.
А мені просто пощастило.
Лежачи під уламками в порожнечі, думав, що якщо у мене немає рук або ніг, я візьму в розвантаженні гранату, і зубами рвону кільце. Не хочу, щоб мене до кінця днів з трубочки годували.
Перевірив пальці — відчуваю. Зрадів! Боєць Волині витягнув мене за плечі з-під завалу.
Я втратив двох людей... Святослав Горбенко з Полтави загинув від втрати крові — ніс пораненого, два метри до укриття не дійшов, в шию влучив осколок, артерію розірвало... Студент 4 курсу ..
А другий — Каспер, хлопець з Дніпропетровська, який зі мною місяць спав на сусідньому ліжку в навчальному центрі. Він посварився з дружиною через те, що не пускала його на війну...
— Навіщо утримувати руїни аеропорту такою ціною? Чи не здається вам, що київські політики загрібають жар вашими руками?
— Всіх не уб’ють, закінчимо з цими, розберемося з тими — так у нас тут всі говорять.
До уряду у нас ставляться по-різному. Деякі — негативно. Несправедливість обурює, але є важливіша загроза – війна. Зовнішній ворог страшніший. Не буде у нас держави, в якій наводити лад, якщо її не захищати. Є ієрархія цінностей, розумієте? Спочатку нам треба перемогти.
Якщо вгорі вирішать здати аеропорт, це буде щось з чимось. Я перший піду на ВР.
