З Іриною знайомимося у п’ятницю, розмовляємо про те, чим відрізняється Схід і Захід.
Ірина Смоляр звикла покладатися на власну інтуїцію. Не раз приймала рішення, несподівані для близьких, однак ніколи про них не шкодувала. Після двох років навчання у педінституті вирішила покинути навчання. Захотіла отримати освіту у Міжнародному інституті права, який на хвилі перебудови створювався у Слов’янську. Стала секретарем-референтом. В 1993 закінчила Донецьке училище культури, одержала диплом спеціаліста бібліотечної справи. Активна, цілеспрямована жінка, яка може практично мислити, вміла зорієнтуватися у кожній ситуації. Так і тепер.
— Коли прийняли рішення їхати зі Слов’янська, не вагалися? Коли саме Ви зрозуміли, що хочете їхати геть?
— “Дорогу здолає той, хто іде”, — цитує відомий фразеологізм Ірина Смоляр. — Рішення про переїзд прийняли всією родиною, ще до проведення АТО, коли у Слов’янську почали готуватися до так званого референдуму. Ми не хотіли жити в ДНР. Куди саме будемо переїжджати вирішували діти. Бо найголовніше для них — здобути освіту в країні, визнаній світом. Наталія вирішила продовжити своє навчання у Калуському коледжі культури і мистецтв, куди її запросили по переводу із Донецького училища культури на 3 курс навчання на бюджетній основі. Я приймаю рішення одразу. Можливо, ще не знаю, що потрібно змінювати, але знаю — повинно бути не так! Запорука успіху — лише така: не боятися змін. Будеш сумніватися, нічого не вийде. Треба пробувати, і буде успіх.
Я ні про що не шкодую. Звичайно, було відчуття, що беру на себе відповідальність. Можна було поїхати до Одеси, і пересидіти з дітьми у піонерському таборі, на турбазі, як нам пропонували. Я думала про дітей. Що би ми далі робили? З міста треба було вибиратися для того, щоб не зв’язувати руки нашим військовим проводити операцію зі звільнення міста. Без бойових дій стало неможливим визволення міста від озброєних ополченців, які назвали себе “освободителями”..
— Що Вам довелося залишити у Слов’янську?
— Там я також працювала в ЦБ бібліотекарем, з листопада минулого року — у парку культури, де проводила екскурсії в етно-павільйоні “Диво-птах України на Слов’янщині” (експонати символи “Параду вишиванок-2013”, який проходив на День Незалежності у місті Києві. А мій чоловік мав свою майстерню. Старша донька працювала у бібліотеці. Молодша закінчила 2-й курс навчання у Донецькому училищі культури, а син — 11-й клас школи.
— Як вирішили, що поїдете саме у Калуш?
— 30 травня син Сергій отримав атестат зрілості у школі. А 1 червня подзвонили із відділу освіти і сказали обдзвонити усіх, аж до випускників. Вчителька запропонувала організований вивіз дітей в табори відпочинку в різні місця за вибором. Ситуація була незрозумілою. У неділю випускникам пропонують кудись виїхати. А в нас — стрілянина. Ми на роботу ходили — не ходили, так само і діти в школу. Я думала: а що далі? Тоді ми вирішили, що будемо переїжджати, донька написала листи із запитом, куди її можуть прийняти для продовження навчання. Згодом нам передзвонили і сказали, що нас готові прийняти у Калуші. Я поспілкувалася із міським головою. Ми зрозуміли, що нас тут приймуть і не залишать в біді. Так і сталося. Тепер ми маємо нових друзів, мій колектив в бібліотеці став родиною, яка допомагає матеріально і підтримує морально. 8 червня ми були в Івано-Франківську. Ми тут живемо із 23 червня. Правда, чоловік залишився у Слов’янську. Він не переїхав не тому, що в нього інші настрої. Чоловікові, щоби переїхати, треба організувати роботу, адже він — має власну майстерню.
Ми не знали, що буде війна. Спочатку стрілянини не було. Ми реально думали, що так, як забрали Крим, може бути і з нами.
— Чи було у вас передчуття, що доведеться жити на Прикарпатті?
— Знаєте, було бажання. Донька Наталя навчалася у Донецькому училищі культури. Їм розповідали, де можна продовжувати навчання — це Харків, Київ, Львів. Донька сказала, що класно би було вступити в університет імені Івана Франка у Львові. Вона вперше поїхала у Львів цього літа. Їй дуже сподобалося. Сама я була у Львові у студентські роки. Підійшла полячка — пропонувала якусь косметику. Люди дуже доброзичливо ставилися. Не зважали, якою мовою розмовляла.
— Не важко звикнути до нового міста?
— Калуш значно менше відрізняється від Слов’янська, ніж часто думають. Наші міста знаходяться на одній географічний широті.. Природа і корисні копалини теж схожі. Лише в Прикарпатті більш гориста місцевість і річка Лімниця більш стрімка, ніж. Сіверський Донець. І у нас сіль, і у вас сіль. Тільки я уже не знаю, де у вас, а де у нас (сміється. — Авт.).
У нас у місті була російськомовна школа для тих, хто бажає. Але більшість дітей навчається у дошкільних навчальних закладах, і в школах українською мовою. Ми святкуємо і Покрови, і Миколая, і Різдвяні свята. Звичайно, обряди всюди відрізняються, але суть — одна.
Як і тут, у Слов’янську багато працьовитих людей. Багато хто подався на заробітки за кордон у Європу, у Італію чи у Росію, у Москву.
— Ірино, Ви добре знаєте українську мову. Розкажіть, звідки походить Ваш рід.
— Я народилася у Слов’янську. Виросла у мальовничому селищі Билбасівка. Воно стоїть під самою горою Карачун (яка вже стала відомою на всю Україну після обстрілів ополченців у Слов’янську. — Авт.)
Дідусь (по батьковій лінії) розповідав мені, що в роду хтось мав прізвище Дзуган. Мені він розповів, що це польське прізвище. Родина моєї бабусі (по маминій лінії) переселилася в Україну із-під Бреста і теж мала польське походження. Родина Ковалєвських була велика і роботяща. До революції вони були заможними, мали найманих робітників. Тяжко працювали для того, щоб дати освіту своїм дітям. Старші були вчителями, бухгалтерами, військовими. Лише моя бабуся не встигла вивчитися, коли грянула Жовтнева революція. Навчання зупинилося на другому класі сільської школи, але це не завадило великій любові до книги. В домі завжди цінувалися книжки. Навіть під час ІІ Світової війни, зберігала книги, щоб не згоріли під час бомбардувань.
Насправді, маму моєї бабусі звали Ірина, мене назвали в її честь. Але в селі всі її називали Марина, бо Ірина — це було для людей незвичним іменем... Коли почалася революція, ті, що жили у селі, їх відстояли під час розкуркулення, від відправлення на “Соловки” . Люди сказали, як ми будемо без Федора та Марини? У бабусі півсела було хрещеників. Вони допомагали бідним людям. У діда була пасіка велика. Він віддав її “на нужди революції”…
— Ірина — що читаєте останнім часом?
— Сьогодні у особливому стані читаєш, і здається, що події відновлюються. Я перечитала історичні романи Володимира Скляренка “Володимир” і “Святослав”. Книга — це ніби машина часу. Таке враження, що події відновлюються. Розбрат і тоді, і тепер був через політичні амбіції керівників, а страждає народ. Не знаю, чим це закінчиться, але хочеться, щоб закінчилося щасливо.
— Історію потрібно переосмислювати…
— Так, треба вивчати, аналізувати і робити певні висновки. Щоб ті лихоліття, які пережив наш народ, ніколи не повторювалися. Зараз багато є літератури щодо УПА. Кожен може ознайомитись із літературними і документальними творами і зробити висновок, що воїни УПА — це ті, хто захищали свою родину, свою малу Батьківщину. Виборювали свою свободу і незалежність від тих, хто вів з ними боротьбу — поляки, німці, Червона Армія. А вони виборювали свою незалежність. Важливо, під яким кутом подати цю інформацію. Ми багато говорили про це із чоловіком і наші думки інколи не сходилися. Але під час подій на Майдані він сказав, що повністю змінив своє ставлення до воїнів УПА за одну ніч. І сьогодні він підтримує їх нащадків. У багатьох настало прозріння, багато хто змінив свої погляди, але дуже велика ціна — ціна людського життя.
— Які книги в цей час найчастіше просять читачі бібліотеки?
— Приходять цілими сім’ями. Татусі приводять записувати малюків! Після того, як були репортажі про відкриття сучасної оновленої бібліотеки, багато людей цікавляться. Звичайно, так традиційно склалося, що мами керують читанням своїх дітей, які ще є дошкільнятами. Після екскурсій дитячих садків діти приводять своїх батьків, бабусь, дідусів. Навіть діти із дитсадка, після того, як були на екскурсії, ведуть бабусь, дідусів, батьків — всіх ведуть. Якщо є продукт, то є на нього і попит. Завдяки ініціативі мера міста та підтримці депутатів місцевої ради в бібліотеці зроблено ремонт. Діє бібліотечний кінозал, де діти щосереди мають змогу переглядати 3D-мультики, у сучасних умовах діють дитячі гуртки за інтересами. Фонд збагачено новинками літератури класиків та сучасних авторів. Нові книжки ми отримуємо постійно. Коли приходять разом сім’ї, ми радіємо, бо пошана до книги дуже зміцнює родину.
Взагалі, зараз би почитала дитячу літературу. Бо коли новини, репортажі чи злободенна література зараз мені тільки шкодить. Молодим батькам раджу читати своїм дітям казки — там вся вікова мудрість нашого народу.
— А продовжуєте спілкуватися із колегами зі Слов’янська?
— Так, 21 вересня у нас проходив День миру. Були учні 9 класу ЗОШ№3, святі отці, фахівці із соціальної роботи. Напередодні у газеті я прочитала новину про те, що хлопець із Калуша вивісив прапор у Слов’янську. Мене ця новина дуже зворушила. Тоді я зв’язалася із своїми колегами зі Слов’янської бібліотеки. Вони написали листа до матері цього хлопця, Марії Паливоди. Ми запросили її на заходи з нагоди Дня миру, і передали цього листа у рамці — на пам’ять від жителів Слов’янська. Такий приклад єднання.
— Дякую, Ірино, за цікаву розмову!
Уляна БЯЛИК, фахівець із соціальної роботи Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді:
— Ми допомагаємо різним сім’ям, які прибули до Калуша із зони АТО. Всього у Калуші проживає близько сотні сімей, які обрали наше місто для життя після початку військових дій на Сході України. Деякі сім’ї отримують соціальний супровід, а деякі — є держателями карток отримувача послуг. Тобто, такі люди заповнюють анкету. Картки отримувачів послуг записуємо ми. У них зазначаємо прізвище, адресу, і послуги, які надали сім’ї чи особі. Звертатися можна за адресою: м. Калуш, вул. С. Бандери, 18, а також Пушкіна 9а, 2 поверх.
З деякими сім’ями укладено тристоронню угоду. Така угода підписується за участю людини, яка прибула на тимчасове місце проживання, людини, яка приймає її у Калуші та працівників Центру. Тоді новоприбула сім’я може отримувати в Калуші усі соціальні послуги, скажімо, безкоштовне медичне обслуговування, яке у нас здійснюється на безоплатній основі тільки для громадян, прописаних у Калуші, а для всіх інших — на платній основі.
