| Фото: Маргарита Бойко І ось я сама в Африці!. І хоча переліт був досить складним і тривалим (10 годин), мої сподівання на зустріч з невідомим і загадковим материком допомогли здолати його зовсім легко.
Тим, для кого авіаперельоти – шок, раджу розділити мандрівку на 2 етапи. Долетіти спершу до Дубаї (це 5 годин), відпочити там 2-3 дні, приєднатись до групи в Еміратах, де обов’язкова пересадка, і далі продовжити політ до Найробі – столиці Кенії.
Отже, ми в Найробі – місті, яке «прославила» передача «Орех и решка», коли показала неймовірно потворні нетрі і страшенні злидні місцевих жителів.
Ми не затримувались в столиці, адже наші серця рвались в савану – дику і провокативну!
Мандрівка туди планувалась на джипах. Коли ми вмощувалися в подані Ленд Ровери – великі надійні і зручні, – я ще не знала як це важливо їздити саваною у «правильному авто»! Розуміння прийшло там, в глибині дикого бушу, коли до самого мого обличчя наблизилась морда лева і мої очі зустрілися з його очима – холодними, уважними, мудрими. Але я сиділа у надійній машині, відчувала свою захищеність і переживала за групу німецьких журналістів, яким не пощастило з таким транспортом і вони сиділи майже повністю відкритими для хижаків.
Звісно, ми поводилися згідно інструкції – не рухались, не розмовляли. Звірі у савані сприймають джипи як велике каміння, яке, чомусь, рухається, і не ведуть себе агресивно по відношенню до нас в «камінні». Проте чутки, що ширяться між туристами та від яких холоне кров, змушували нас поводитися чемно, аби не стати сніданком для леопарда «чіти» – грози кенійської савани. Впевненості додавала і присутність в кожному джипі місцевого воїна масаї, які, до речі, є справжніми мисливцями і, як навігатори, виводять джип в самісінькі прайди левів, групи буйволів, слонів, бегемотів. Джип в’їжджає в зону прайда, глушить мотор. Ми затамовуємо подих, тому що це неймовірне відчуття єднання з ними – дикими, безжалісними, смертельно небезпечними.
Ось лев підходить до левиці, починає любовні ігри. Ось левиця тягне вже вбиту зебру і вісім маленьких левенят приступають до своєї трапези. Звуки, запахи, емоції – це неможливо описати, це треба бачити і відчувати.
Тихо пищить рація, по якій передають інформацію масаї-водії і ми їдемо долі в савану спостерігати інше видовище, не менш цікаве та захоплююче – двобій двох гіпопотамів в невеликому озерці. В повному трансі від побаченого, губи шепочуть: «Відкрий ротик, відкрий!», - тому що конче треба все сфотографувати, встигнути, тому що це буде саме твоя фотографія побаченого, а не плівка «Animals planet».
Увечері їдемо до місця ночівлі – це лоджі на березі ріки Мара. Ріка Мара відома всім як криваве місце переправи антилоп під час Великої міграції. Мільйонні стада у пошуках трави намагаються переправитись на інший берег. Але у воді на бідних антилоп чатують гігантські крокодили, які крамсають і кришать нещасних гну. Це страшне криваве шоу, на яке з’їжджаються подивитися туристи з усього світу. Зауважу, що шоу це не для слабкодухих. Міграція у вересня, а я тут у червні. Мара спокійна, містична. Йду у свій лодж – палатку з усіма зручностями. Перша берегова лінія. Два кроки до ріки! На березі з іншого боку – крокодил-велетень метрів 7 в довжину, лежить, не рухається. У воді – дев’ять бегемотів, очі стирчать як перископи, дивляться на мене, я на них. Кличу охоронця-масаї, не можу збагнути, як можна спати в палатці біля такого товариства!!! Приходить покоївка Джейн з грілкою, привітна темношкіра красуня. Грілка потрібно, бо вночі +10. Адже Африка! Заспокоює. Ніхто не нападе, виходити категорично не можна. Спати!
Та як заснути в савані на березі Мари у палатці?!? Стає зовсім темно. Ніч. Відключили генератор. Тиша. І тут почалося… Звуки савани! Затрубів слон – зовсім близенько! Тут же почулися звуки сопілочки – видно відлякують, шурхіт лапок по брезенту – мавпи. Їх тут сотні! Лежу з розплющеними очима. Слухаю звуки савани. Ось щось почало фиркати під самою брезентовою стіною. Щось велике… Не витримую, встаю, вдивляюсь у маленьке віконце. В темряві ночі щось чорніє – о БОЖЕ!!! Та це ж бегемот пасеться під палаткою, вийшов з води і ходить зовсім поруч! Яке спання?! Емоції і адреналін до ранку!! А треба мати сили, бо вранці їдемо у село до масаї.
МАСАЇ
В історичний екскурс масаї не вдаватимуся. Є Google. Ідемо до справжніх не зіпсованих цивілізацією масаї-воїнів, масаї-мисливців, масаї-скотарів. Попередили, щоб взяли інсектицид – мухи! Всюди мухи! Острівки, обнесені дереном, захищають корів від левів. Корів багато, але якщо лев забрав корову, масаї-воїн іде на полювання. Справа честі вбити того лева, хоча сучасне законодавство забороняє їх убивати. Але де масаї і де закон?!? Грамоти тут не знають, паспортів не мають. Мужні і відважні кочівники. В 13 років хлопець повинен йти в буш (ліс). Повернеться живим через три тижні – стає справжнім воїном. Обрізання – атрибут і для хлопчиків, і для дівчат. Друге криваве шоу після Великої міграції! Замість голок – шипи з акації. Суворі звичаї, суворі погляди, їжу заміняє щоденне вживання крові корови, збитої з молоком. Завалили корову, пробили сонну артерію, націдили крові, потім заліпили ранку глиною. І корова живе далі, і їжа є.
Коли помирає масаї, сумують недовго. Ховають за селом, заривають не глибоко. Савана, дикі звірі…
Сенсацією стала книжка жінки зі Швейцарії, яка описала свій роман з воїном-масаї. Незабаром вийшов фільм «Біла масаї», який зняла німецька кіностудія. Тут вся сповідь білошкірої блондинки про життя з чоловіком, на наш погляд, з іншого виміру. Раджу подивитись.
МОМБАСА
Справили враження дивні пляжі Індійського океану. На сотні кілометрів простягаться білосніжний пісок, під ногами рідкісні мушлі. Збирай, скільки завгодно! Але вивозити – зась! На кордоні – суворий контроль і шалений штраф – $1000!
Населення доброзичливе, щире. З білошкірими людьми хочуть спілкуватися. Ладні зробити все, аби бути корисними. У відповідь чекають такої ж доброзичливості, коли ж натикаються на зверхність або хамство туристів, відверто обурюються, навіть стають агресивними. Ви ж приїхали до нас, до Кенії! Тому, будь ласка, спілкуйтесь!
Чого не слід лякатись? Жовтої лихоманки, якої не спостерігають вже років тридцять, але, чомусь, лякають нею туристів. Малярії. Якщо ти цивілізований турист та не вештаєшся по болотах, тебе не вкусить малярійний комар. На озера я брала відповідний одяг та проти москітні аерозолі. В номері, для надійності, обприскувала аерозолем протимоскінту сітку.
Чого варто остерігатись?
– не ходити уночі по місту – небезпечно, ситуація криміногенна,
– радитися з компетентними керівниками щодо безпеки прогулянок на човні по озерах. Більшість людей гине не від малярії, а від агресії гіпопотамів.
Ну, а щодо всього іншого – hakuna matata (нема проблем)!
