Нещодавно у Калуській виставковій залі відбулася виставка “Осінній вернісаж”, присвячена Дню художника. Митці після відкриття виставки не поспішають розходитися. Художник Богдан Шляхтич неподалік входу роздивляється роботи своїх колег. На виставці показано три роботи Богдана Шляхтича “Перед дощем”, натюрморт “З яблуками”, “Перший сніг”
Хист до малювання у хлопчини виявився змалку, однак у селі не було ні художників, ні фарб. В шкільні роки збирав і копіював відомі репродукції. З професійним художником Богдан вперше познайомився в Івано-Франківську, куди вступив на історико-філологічний факультет. Живописець Микола Більчук залучив Богдана до занять у своєму художньому гуртку, де хлопець отримав перші уроки образотворчого мистецтва.
По закінченні навчання, вчителював за направленням у місті Сарни Рівненської області. Вчителеві історії у радянські часи доводилося слідувати лінії партії, а Богдан Шляхтич змалку звик цікавитися історією України. Вчительська справа виявилася йому не дуже по душі. Весь час тягнуло до пензля. Після однієї чверті — призвався на військову службу до військкомату. Службу проходив у далекому Азербайджані — місті Баку.
Запитую, чи любить подорожувати. У кожному селі є цікаві місця, відповідає художник. Краса не залежить від місця, а від погляду людини, але переважно, кожне “свіже” місце художникові подобається.
РЕАЛЬНІСТЬ І УЯВА
Зимові пейзажі — часто зустрічаються у творчому доробку Богдана Шляхтича. Один із них, “Хутір вночі”, “народився” у зовсім несподіваному місці — на вулиці Пушкіна у Калуші.
— Я вийшов на автостанцію ввечері, бо донька щось передавала автобусом, — пригадує Богдан Опанасович. — Просто йшов містом, і побачив, як крізь сірі хмари проступає повний місяць. Ця картина мені дуже сподобалася. І звичайно ж, запам’яталася. Я намалював кілька ескізів, поки перейшов до готового варіанту.
Він не хотів малювати панельні будинки, тому зобразив під місячним небом — маленькі хатинки, які тут були сто років тому, адже ж і колись було таке ж небо, і така земля.
— Художник — це не фотограф. В принципі, фотограф не може забрати із кадру те, що, на його думку, є зайвим. А художник — на те і художник, що він наголошує на головному, — каже Богдан Шляхтич.
Щоб краще пояснити свою думку, художник приносить із майстерні книгу про Ісаака Левітана. Це маленька книга, зачитана “до дірок”.
— “Немає краси в пустелі. Краса у душі араба”, — цитує Богдан Шляхтич слова Максима Горького. — Такого, що намалював великий Левітан (Ісаак Левітан, російський художник-пейзажист XIX століття. — Авт.), в реальності може, і не було. Ніхто не міг її бачити, бо краси цієї і не було. А Левітан не “відкрив її”, а вніс від себе, як свій людський дар Землі, — читає із книги Шляхтич.
Богдан Шляхтич забирає назад книгу про Ісаака Левітана, яку знає майже напам’ять.
Приносить із майстерні полотно середніх розмірів. Ця картина написана у 2000 роках — називається ”Звіздарі”:
— На цій картині дітей спочатку не було. Потім я собі подумав, що то буде гарно, намалювати дітей в чорних одежах. Вони будуть виділятися на снігу, і буде створюватися особливий різдвяний настрій. Я колядував під такими хатками. У такій хаті, як на картині, була моя перша школа. Москалі вивезли людей у Сибір, а в хаті тій зробили класи. Школа — то було дві кімнати. Вчителі були українці — зі східної України. На них казали — москалі, совіти. Громадянська війна ішла десять років тоді.
У дитинстві Богдан Шляхтич отримав патріотичне виховання. І передавав його своїм учням, викладаючи у школі.
”ДІДІВСЬКІ, БАТЬКІВСЬКІ ПОРОГИ, МАТЕРИНСЬКІ КУТОЧКИ...”
У 1970-80-ті роки у радянському мистецтві панував соцреалізм. Богданові Шляхтичу він був чужим. Художник всю свою увагу приділяв природі, її настрою, а особливо намагався засобами кольору відтворити складні людські емоції. За те і отримав визнання у колі колег .
Навесні 1992 року Богдан Шляхтич відкрив чергову персональну виставку в Івано-Франківську. Серед відгуків один залишив і легендарний Опанас Заливаха. Відомий український художник-дисидент пише: “Радий був оглянути виставку творів Богдана Шляхтича, перші праці якого впали в око років десять тому… Вдаються акварелі, ніжність і настроєність, тонкі відчуття кольору… Вдало втаємничено промовляють місячні краєвиди”.
— Ми познайомилися ще до арешту художника. Коли Опанас Заливаха повернувся із Сибіру, ми нарешті змогли спілкуватися, — пригадує Богдан Шляхтич.
Він не відносив себе до дисидентів, бо дуже поважав їх і захоплювався.
— Я любив і досі люблю поезію “шістдесятників”, — каже. — Василя Симоненка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Стуса та інших.
Поряд із записом Опанаса Заливахи у книзі — відгук Миколи Більчука, першого вчителя Богдана Шляхтича. “Дуже радий зустрічі із творами свого учня Богдана. Всі твори наповнені духовно і створюють добрий настрій, який так потрібний в наш час — час відродження. Дідівські-батьківські пороги, материнські куточки, чудові пейзажі рідної природи — все це музика, яку відчуваєш…” — написав Микола Більчук 5 березня 1991 року. Ці слова актуальні і сьогодні.
Справді, Богдан Шляхтич любить жанр натюрморту. Особливо лірично, правдиво і тепло зображає предмети старовини. Щоб передати одяг опришків, багато годин працював у історичному музеї Івано-Франківська. На картинах ”Віно матері”, “В бабиній коморі” зобразив горщики, скрині, ткацький верстат.
Про кожну картину Богдан Шляхтич може довго розповідати. Серед останніх робіт художника — ”Після дощів”, “До храму”, “Вечірній пейзаж”. Найчастіше малює одразу, повернувшись додому. Не відкладає роботу надовго. Навіть повертаючись додому чи йдучи на роботу, все запам’ятовує, а потім — малює по пам’яті.
Богдан Шляхтич найбільше любить малювати у селі Надіїв, звідки родом його дружина Марія. Багато разів зобразив тамтешні круті схили, під яким мчить гірський потічок, біля якого юрмляться дерев’яні хатинки. Картину ”Місячна ніч у Надієві” написав у 2002 році. Тут — пагорби після снігопаду, коли буря вже вляглася і всюди біліють сніги.
Художник каже, що йому подобається творчість передвижників, і він відносить себе до реалістичної художньої школи. Однак — ніколи не працював у жанрі соцреалізму, і намагався уникати етнографічності, зображаючи те, що йому було близьке із власного селянського дитинства.
Богдан Шляхтич із дружиною виростили двох доньок, Любу і Ольгу. Зараз із художником живе онук-школяр.
— Він каже, що: “Мій дідо файно малює”, та й усе. Сам чи малює? Береться. Але то зовсім інше, ніж у мене, наприклад. Онук малює роботів, машини із мультфільмів. Я тим зовсім не цікавлюся. І йому своє не нав’язую, бо це — не в моїх правилах.
Художник вважає, що талант людині дається від Бога. І кожна людина наділена своїм особливим даром, який не залежить від походження, місця проживання чи часу.
Свої роботи Богдан Шляхтич оцінює прискіпливо, виставляючи “плюси” та “мінуси” за власною шкалою. Зізнається: якби доля подарувала ще три життя, займався би тим самим і — нічим іншим.
— Можливо, постарався би передати те саме, але більш художньо, емоційно, — додає митець.
Важкої праці і тривалих зусиль на його роботах непомітно — вони здаються легкими, такими, що відбивають реальність із фотографічною точністю. Але до кожної з картин Богдан Шляхтич створює ескізи, іноді — кілька варіантів. Бувало, одну роботу переписував не один раз.
Хвилює те, що калушани майже не знайомі зі своїм сучасником. Остання персональна виставка Богдана Шляхтича була організована колегами-художниками у Івано-Франківську, коли йому виповнилося 75 років. Самому художнику — виставки робити клопітно, бо навіть для найменшої доводиться затрачати власні ресурси. В тому числі, домовлятися про транспорт, виставкову залу та монтаж картин.
Довідка
Богдан Шляхтич — народився 8 січня 1938 року у селищі Перегінську на Івано-Франківщині. Після закінчення 10-річної загальноосвітньої школи навчався у Станіславському педагогічному інституті імені Стефаника. Почав виставляти свої роботи із 1970 року. Мав чотири персональні виставки у Калуші. Їх провів у 1970-му, 1991-му, 1996-му та в 2014 році. Також у 2014 році провів персональні виставки у Івано-Франківську та в Долині. З 1994 року — пенсіонер.