| Фото: Богдан Скаврон ГОРИ ІЛЮДИ. ХРАНИТЕЛЬ ГУЦУЛЬСЬКОГО ФОЛЬКЛОРУ
Ще у 1980-х роках верховинець Роман Кумлик почав збирав старожитності — предмети пробуту гуцулiв, давнiй одяг горян та, насамперед, народнi музичнi iнструменти. А в 1999 році, вiдразу після Рiздва, у Верховинi вiдкрився його приватний музей етнографiї та побуту гуцулів, який став однією iз приваб гуцульського райцентру для туристiв, що приїжджають сюди не тiльки з України, але й з-за кордону.
“Я вже пересвiдчився, що навiть нашi сiльськi дiти мало знають про предмети побуту, якi є традицiйними для гуцулiв, — розповiдав Роман Кумлик. — Тому дуже корисним для них буде прийти до музею, щоб дiзнатися більше про життя своїх предкiв. А для туристiв, особливо, для iноземцiв, відвідини такого музею — то справжня карпатська екзотика”.
Виставковий зал музею займає цiлий другий поверх охайного двоповерхового будиночка. Експонати — найрiзноманiтнiшi. I про кожну рiч пан Роман може оповiсти окрему iсторiю. Ось незвичний лiсорубський iнструмент — сапiна, яку гуцули називають “тальянкою”, бо вона привезена з Iталiї, де гуцули за австрійських часів працювали в Альпах на лiсоповалi. Копач i шiлєр, щоб знiмати кору з дерева. Терлиця, щоб товкти льон. Мотовило, цiпи, пили, старосвiтськi замки, горщики, миски, тарелi — всього й не перелiчиш.
“Перше, що робив гуцул, коли збудував хату, — розповiдав Роман Кумлик, — чiпляв на стiну так звану “парiвку”: образи Матерi Божої та Iсуса Христа, щоб були схиленi одне до одного головами. Потiм прикрашав стiни розмальованими тарелями. З тих тарілок гуцули нiколи не їли, використовуючи лише як прикраси. I нарештi купував нафтову лампу, яка запалювалася лише для гостей та на коляду. Повсякденно свiтили або маленькими “крiпачками”, або просто свiчками на пiдсвiчниках”.
Окремо в експозицiї — одяг гуцулiв. Оглядаємо спецiальнi підкови або “рачки”, якi крiпилися як каблуки до постолiв, щоб безпечно ходити по горах. Гачi, постоли, вибиванi паси, рiзьбленi топiрцi - все це iснує у двох варiантах: до свята i до роботи. Щодо топiрцiв, то виявляється носили їх тiльки неодруженi хлопцi, а жонатий газда мав ходити з клябукою - спецiально вигнутою палкою. А самi бартки, як називають топiрцi гуцули, мали бути ненаточеними, i за дотриманням цiєї вимоги пильно слiдкувала полiцiя. Пiд час бiйки легiнь мiг вдарити суперника топiрцем лише пластма. За удар обухом або лезом була сувора кара.
Розглядаючи колекцiю люльок, цiкавлюся однiєю з них, досить делiкатною на вигляд. Виявилося, це справдi “дамська” файка. Курити гуцулкам не заборонялося. Щоправда, дiвчата не курили, але замiжнi багачки вважали гоноровим стати на дорозi iз палицею та закурити люльку. Якби ж побачили з люлькою бiдну жiнку, то їй би неодмiнно дорiкнули: ще не має, мовляв, доброї сорочки, а вже собi курить.
Але найбiльша гордiсть Романа Кумлика — зiбранi ним народнi iнструменти. Розповiдаючи про скрипки-довбанки, флоєри, цимбали, про циндру, козу-дуду, дримбу, пан Роман ще й грає на кожному з iнструментiв. До речi, уже десять рокiв вiн виступає як соліст гуцульської капели “Черемош”, граючи на 12 рiзних iнструментах. А вперше його закликали грати на скрипцi, як тут кажуть, при столах, коли малому Романовi було щойно 11 рокiв.
Як розповiв Роман Кумлик, попри те, що гуцули вiд природи обдарованi музиканти, батьки ранiше не дуже тiшилися з того, що їхнiх син захопився музикуванням. Завжди вважалося, що з музиканта не буде доброго газди. Рiч у тiм, що весiлля гуцули гуляли не в суботу-недiлю, а посеред тижня, щоб не грiшити, коли пiд час гостини за браком наїдкiв доведеться рiзати теля чи барана. Тож у середу та четвер весiльний музика грав, у п’ятницю - вiдпочивав. А гледiти за господаркою часу вже не було. А ще боялися, щоб молодий музика на весiллi не навчився пити горiвку. Або не зiйшовся на гулянцi з якоюсь дiвчиною з низького стану, з розведеною чи удовицею.
Свої iнструменти музиканти робили самi, хто як вмiв. Скрипки видовбували, як корито, струни до них робили з баранячих кишок. Дуже ревниво музики ставилися до цимбалiв. Кожнi цимбали мали бути неповторнi - з iншою рiзьбою, по-iншому оздобленi. У колекцiї Романа Кумлика — сiм цимбалiв, найстарiшим з яких вже 200 рокiв. Музикант демонструє тилинку — парубоцький інструмент, на якому грається одним пальцем, жiночий iнструмент — дримбу, велику флоєру, на якiй грається з басом, цидру, на якiй грали, спiваючи класичних пiсень, ксьондзи.
Найбiльше шкодує Роман Кумлик за верховинською лiрою, яку ще в радянські часи забрали звiдси до якогось львiського музею. Потім ця лiра перекочувала до однiєї приватної особи, але пан Роман все ще надiється повернути інструмент до музею.
Богдан СКАВРОН
жовтень 2001
