| Фото: Богдан Скаврон Михайло Нечай, мольфар iз Верхнього Ясенова, вперше показав своє магiчне вмiння пiд час першого фестивалю “Червона рута” у Чернiвцях, коли дивними шаманськими ритуалами, кажуть, утримував безхмарну сонячну погоду впродовж усього свята. Кiлька разів я провiдав мольфара на його обiйстi, але щоразу дiдо Нечай вiдмовлявся продемонструвати свою владу над стихiєю, пояснюючи, що магiя – то не штукарство, яким можна хизуватися i користуватися без доконечної потреби.
Якось я навмисне вирiшив навiдатися до дiда Нечая у дощову погоду. Збираючись в дорогу, завбачливо поклав до торби парасолю, не надто сподiваючись на гуцульську магiю.
...Хмари над горами набубнявiли, переповненi вологою, але наразi сумирно висiли, нiби пришпиленi до гiрських вершин, не смiючи ворухнутися. Дорогою вiд автобусної зупинки до хати мольфара у Верхньому Ясеновi, раз по раз витягую парасолю з торби i позираю вгору, чекаючи, що от-от небеса розверзнуться i поллється шалена i дика карпатська злива.
Мушу сказати, що хоч iти довелося довгенько, моя парасоля так i залишилася сухою. Хмари зависли над горами, як завороженi. Першi краплi зiрвалися з неба щойно тодi, коли я переходив кладку над бурхливою гiрською рiчкою, за якою – хата мольфара. А вже коли ступив на причiлок дiдової хати, небо нiби прихилилося до землi пiд тягарем переповнених хмар i водяною стiною пiшов дощ. Вiд гнаних вiтром дощових хвиль, у яких бiлiли крупинки чи то снiгу, чи то граду, моя невеличка мiська парасоля мене напевно не порятувала б. Мольфар Нечай стояв на порозi i, як менi здалося, iронiчно посмiхався.
Відразу з ганку заходимо до «робочого кабінету» мольфара, в якому він приймає відвідувачів. Обереги, амулети, свічка, розпяття, церковний календар на стіні, сушене зілля, пляшечки з водою та настоянками. На початку 1990-х років потрапити на прийом до діда Нечая було справою проблематичною. Десятки авт, якими приїжджали до ворожбита спраглі зцілитися з усієї України, довгим хвостом простягалися на дорозі під Скалою, як називають гору біля дідового обійстя. У той час діда Нечая вважали рятівником не гіршим від Кашпіровського. Різниця в тому, що масових сеансів Михайло Нечай не проводив, з кожним спілкувався індивідуально. Тому простояти в черзі можна було не один день. Тепер тут не буває так людно, але час від часу хтось таки приходить до мольфара, часто приїжджають іноземні туристи.
“Займаюся тим, чого не роблять люди, звикші працювати тiльки на хлiб насущний, – розповiдав менi в хатi мольфар про своє теперiшнє життя. - Вони все життя є такi, як отой хробак, що залiз у хрiн i не знає, що морква солодша вiд хрону. А в свiтi багато є нерозгаданого, чого Бог не всiм дає зрозумiти, а тiльки одиницям”.
Менi пригадалися сотнi реклам, у яких самi себе вихваляють рiзноманiтнi вiщуни та цiлительки, i не втримався, щоб не заперечити мольфаровi. Мовляв, он їх скiльки, тих винятково обдарованих “одиниць”. Але дiдо Нечай тiльки вiдмахнувся:
– Декотрi з них до мене приходять просять пiдказати, що їм далi робити. Одна така каже: “У мене така енергiя, руки аж печуть, так горять!”. А насправдi то не руки, то вона сама горить у грiху, бо з людей великi грошi збирає. Вона, бiдна, нiчого не знає i дару не має, а люди в горi йдуть до неї i думають, що їм допоможе. Яка вона спасителька? Як жiнка молода, то ще може бути спасителька: чоловiковi на п’ять мiнут у лiжку. Но не бiльше.
Виявилося, що дiд Нечай має жаль на тих вiщунiв i вiщунок, яких вiн називає «родовитими вiдьмами» та «потомственними оборотнями». Каже, що вони спекулюють на вигаданих видатних предках-ворожбитах, вiд яких нiбито успадкували своє вмiння. Тепер дід Нечай уже й сам нiкому не розповiдає про те, що правильно збирати і використовувати трави його навчила бабуся, яка була знахаркою i травознайкою, а одним з його предкiв був знаменитиий характертник – козацький полковник Данило Нечай.
«Дуже доведеться відповідати перед Господом тим віщунам і цілителям, які рекламують себе, щоб заробити гроші, – казав мольфар. – Або впаде кара Божа на них до сьомого коліна. Бо з людського горя не збудуєте вавилонську вежу, а як збудуєте, то скоропостижно вона розвалиться і розсиплеться. Ніколи з людської кривди не може панувати добро і благочесність».
Про те, що він володіє дивним даром, Михайло Нечай запідозрив ще в дитинстві, коли дотиком руки зміг зупинити кровотечу в пастушка на пасовиську. Відтоді часто ходив зі своєю бабою збирати зілля і вчився у неї. Але відчув, що входить у силу тільки тоді, коли навчився бачити свою тінь на землі без сонця, а вночі бачив, як тінь його падає на небо.
“Є фiзичний учитель, а є учитель духовний, – говорив мені дiд Нечай. – Фiзичний учитель прийде несподiвано, як гiсть непроханий. I вiн зразу покаже путь – ту дорогу, якою треба йти за тим, чого шукаєш. А в час пошукiв помiчником стане духовний учитель, який буде тримати у режимi правильностi того пошуку”.
Своїм духовним учителем або провiдником дiд Нечай називає святого Пантелеймона, який бачиться йому старим сивим чоловiком з довгою бородою, хоча мольфар i знає, що насправдi святий Пантелеймон помер у молодому вiцi: за переказом, йому вiдтяли голову, а з рани протекла не кров, а молоко. Мольфар каже, що консультується у свого провiдника, але не будь-коли, а тiльки у вiдповiднi днi, якi вираховує за фазами мiсяця, i навiть у певнi години.
Вiд свого провiдника дiд Нечай навчився вiдкривати всi таємницi i секрети природи усерединi самого себе. Мольфар переконаний: все, що потрiбно знати людинi, є в нiй самiй, бо кожна людина – маленький кристалик всесвiту. Усерединi нас, впевнений вiн, є незмiряна сила можливостей, якi використовують лише тi, хто знає ключ до того, що треба вiдкрити.
Раз на рiк мольфар вiдбуває дивний ритуал очищення. За його словами, вiд людей, їхнiх страждань i задумiв вiн тяжiє, як закутий у панцир. Тодi мусить йти на дванадцять дiб у потаємну глибоку печеру, в якiй так тихо, як у гробi, i там впадати у транс: завмирати неповорушно, згорнувшись, як дитя в лонi матерi, вiдключати всi свої органи чуття, майже повнiстю зупиняти серцебиття та дихання. У той час мольфар отримує вiд свого духовного вчителя настанови, що має зробити впродовж року i йому вiдкриваються деякi подiї з майбутнього. Щоправда, пророкувати те, що станеться, мольфар не хоче, бо знає, що пророкiв в усi часи не любили i навiть вбивали.
“Колись усi люди були ясновидцями, – казав дiд Нечай. – Кожен знав свою смертну годину i те, як вiн помре. З того часу лишився тiльки звичай готувати собi на смерть одежу. Тепер люди змалiли. Бог побачив, що земля палає грiхом, i заборонив янголам сходити на землю, щоби тi через пророкiв давали вказiвку людям. I пiсля того лише одиницi вберегли в собi дар ясновидiння. Для всiх iнших Бог лишив тiльки ясновидiння у снi”.
Мольфар пояснював, що сни бувають троякі: буденні, символічні та віщі. На буденні не треба зважати, бо це перегрузка розуму. До симовлів у снах можна прислухатися. Побачити уві сні змію – до зустрічі з ворогом, собаку, яка хоче кусати, – до неприємних розмов у казенному домі, свиню – хтось вас використає. Хрест, який приснився, може віщувати смерть когось із близьких.
«Коли меншому синові було шість років, мені приснилося, що я прийшов до церкви, справа – дерев’яний хрест, а на ньому Спаситель, – згадував мольфар. – І казав до мене Христос: «Не журіться господарю, син ваш коротковічний, молодим помре». Він прожив тридцять дев’ять років. В армії служив в ракетних військах і облучився радіацією. Дістав саркому. Я лічив його народними методами, але тоді, як гахнув Чорнобиль, я вже не міг його порятувати».
Дiд Нечай каже, що може за рiк навчити ясновидiнню. А тим, хто б хотiв знати годину своєї смертi, мольфар радить постити дванадцять рокових п’ятниць перед великими урочистими святами: Михайлом, Миколаєм, Рiздвом, Восресiнням, Вознесiнням i т.д. Тим, хто хоче завжди бути здоровим мольфар пропонує просто проживати життя чесно, бо чеснiй людинi Бог помагає...
Дiдо Нечай не вважає себе останнiм карпатським мольфаром. Вiн впевнений, що й через сотнi лiт будуть люди, якi володiтимуть тим даром i доти iснуватимуть примiвники й градiвники, доки житимуть гуцули. А гуцульський свiт, каже мольфар, невмирущий. Бо «гуцули породилися з полум’я вогню i їх не годен нiхто знищити». Разом з тим Нечай переймається тим, що досi не взяв нiкого в науку:
– Хотiв би мати учня, але буде так, як дозволять Божi сили. Багато є тих, хто би хотiв навчитися, цiла армiя добровольцiв є, але духи менi не дозволяють. Бо йдуть тi, хто любить грошi, а я шукаю такого, щоб вiн мусiв жити бiдно. Той, хто любить людину,
а не грошi, менi би пiдiйшов. I якщо я в Бога домолюся i Вiн вислухає мою просьбу, то я буду щасливий тим, що не буду вмирати тяжко: передам тому чоловiковi чи жiнцi цей дар.
…За час розмови з мольфаром навiть не помiтив, як несподiвано вщухла злива. Коли ж прощався з дiдом Нечаєм на подвiр’ї, тiльки мокра трава, що блистiла на вмитому сонцi, нагадувала про дощ, який щойно пролився й понiсся у хмарах кудись далi на гори. Гуцульський ворожбит хитро всмiхнувся, коли я поправляв у торбi свою намарно прихоплену парасольку.
Богдан СКАВРОН
Травень 2005
P.S. Упродовж останніх двох десятків років Михайло Нечай широко афішував свої цілительські та віщунські здібності, ніколи не відмовляв у інтерв’ю та розповідав про себе усім охочим. Така поведінка викликала в місцевих гуцулів дещо іронічне ставлення до його діяльності, багато хто вважав мольфара радше артистом, ніж знахарем. Чи не ця неоднозначна слава, якою нагородили діда Нечая за життя, врешті-решт прикликала до нього страшну, наглу смерть?
У п’ятницю, 15 липня 2011 року, тільки-но верхи гір у Верхньому Ясенові позолотило ранішнє сонце, дружина Михайла Нечая Анна знайшла свого чоловіка вбитим. Він лежав на долівці у невеличкій комірчині — в “кабінеті”, де, за звичай, приймав відвідувачів. У шиї в нього був запханий ніж аж по саме дерев’яне руків’я. Убивця вдарив діда Нечая ножем кілька разів (згодом експерти нарахували на шиї чотири рани), пробивши трахею та сонну артерію. Кров залила підлогу та забризкала стіни, завішані образками та календарями
У вбивстві 81-річного карпатського ворожбита Михайла Нечая звинуватили 32-річного мешканця Львова, хворого на шизофренію. У зв’язку з психічною хворобою обвинуваченого Верховинський районний суд виніс рішення про направлення підсудного на примусове лікування в спец заклад закритого типу, в якому він уже раніше утримувався так само через звинувачення у вбивстві. Мотивом злочину правоохоронці назвали релігійну нетерпимість, яку відчував убивця до мольфара, вважаючи його язичником і чаклуном.
Від “Вікон”. “Гори і люди. Гуцульська магія” — п’ятий нарис з майбутньої книжки журналіста Богдана Скаврона, яку він зараз готує до друку. Збірка стане своєрідним підсумком за 20 років знайомства автора з горами і людьми. Наразі Богдан Скаврон вибирає видавця і не розглянув ще всі пропозиції.
