| Фото: vk.com/sashaboole У кожному місті є своя атмосфера, яку створюють люди, які в ньому живуть. Саша Boole давно перестав бути гостем у Калуші, а став «своїм». Послухати його приходять цілими компаніями, а сам він знайшов тут справжніх друзів, хоч у пісні «Авжеж» і співає про непорозуміння між людьми. Його останній концерт у місті відбувся напередодні європейського турне — 4 жовтня, і Саша досі пригадує той день. «Вікнам» вдалося поговорити з музикантом про його музику, життя половинок і як Калуш породив новий музичний стиль.
— Саша, на початку концерту у твоєї гітари порвалася струна. До чого був цей знак?
— До речі, струна порвалася у мене вдруге на весь час. Вперше — на концерті у Львові, і вдруге тут, у Калуші. Вона порвалася одразу, я не встиг навіть зіграти. Головне — мати із собою запас. Я моментально все замінив. І — норма.
— На якій гітарі граєш?
— Я надаю перевагу якісним музичним інструментам. Гітара «Martin & Co» — це моя давня мрія. Американська компанія «Martin & Co» виготовляє гітари з 1833 року, їх виробляють у штаті Пенсільванія, в місті Назарет.. Я не довіряю гітарам, які мають таке саме ім’я, як мотоцикли («Yamaha». — Авт.).
— Як до тебе “прийшла” твоя гітара?
— Я мав би розповісти містичну історію. Щось на зразок, як я йшов цвинтарем і зустрів там мерця, який попросив, щоб я йому допоміг вилізти з могили. І коли я простягнув йому руку, він подарував мені гітару, яка належала його дідові, і так вона прийшла до мене (Сміється.— Авт.)... Така от гітара.
— Львів і Калуш пов’язані для тебе?
— Нічого не пов’язує, крім автобуса Львів-Калуш, яким я іноді їздив. Було таке, що я мав концерти у Львові, а потім у Калуші. Як і всі наші міжміські автобуси, це було жахливо.
Саша — музикант-мультиінструменталіст, який сам одночасно грає га гітарі, губній гармошці, використовує ефекти та підсилювачі.
— Чому ти граєш один?
— Я мобільний, рухливий, тому не займаюся пошуком колективу. За 2014 рік, який підходить до завершення, проїхав не менше 12 тисяч кілометрів. А можливо, і 15 тисяч. А до кінця року, думаю, буде і 20 000 кілометрів. Це, фактично, від полюса до полюса. Коли тобі потрібно планувати маршрути, і розуміти, де ти перебуваєш, хоч-не-хоч, вивчаєш географію.
— Ти раніше казав, що музика — це те, до чого ти раніше не прислуховувався.
— Я таке казав? (Дивується. — Авт.) Ну, я намагаюся якомога більше чути, бачити і сприймати все, що оточує мене. Я багато працюю над акустикою, над звучанням. Тут, у Келуш-сіті, я писав останній альбом. Ми зі звукорежисером Богданом, якого більше знають як Bob Fanzidon, поставили собі за мету якомога менше використовувати цифрову обробку. Шляхом елементарної перестановки мікрофонів у приміщенні, пересування мене у просторі , в якому ми писалися, досягати акустичних ефектів.
— Ти співаєш на трьох мовах. Сам пишеш тексти?
— Окрім класичних американських пісень, я не переспівую чужі роботи. Майже всі тексти і музика — мої.
— Ти співаєш в одній із пісень, що «Бред Пітт врятує світ». Звідки ця лірика?
— Я написав пісню після перегляду фільму «Світова війна Z». Прийшов додому і написав пісню.
— Що ця фраза значить?
— Я не люблю пояснювати, розписувати послідовно. Спеціально так пишу, щоби кожен міг побачити своє у цьому. Є музика — музика-кіно. Це коли вже все зроблено за тебе. Ти сприймаєш готову картинку, де чітко за тебе продумано аранжування, вся звукова картинка, де текст чіткий і прямий, який викликає у 90% зі 100% однакові асоціації. А моя музика — це музика-книжка.
— Слухати — це “читати вухами”?
— Так. Я граю на гітарі і співаю. Якщо 150 людей прочитають одну новелу, вони будуть вибудовувати її у своїй уяві по-різному. Кожен сам собі додумує, можливо, якісь іще інструменти на фоні, асоціює текст і вибудовує сценарій. Фільм — це плід фантазії режисера, сценариста, оператора. А я не даю рибу — я даю вудку. Уява працює по-різному.
— У вас із Бредом Піттом — багато спільного. Він, як і ти, віддав шану вусам.
— Бред Пітт? А він хіба був вусатим (Дивується. — Авт.) Актори змінюють свою зовнішність, спробуй встеж за ними.
— Хто перший критик твоєї музики?
— Не поспішаю показувати одразу. Я спочатку награю, викристалізовується готовий продукт, після чого можу показати комусь із друзів або близьким мені людям.. Я —перший критик себе самого. Близьким людям складно сказати, що не дотягуєш. Намагаюся, щоб подобалося мені.
— Чи є хтось, хто завжди тебе розуміє?
— Можу зразу розчарувати — немає таких людей. Я сам — повноцінний. Не буває «половинок». Мені не подобається це твердження. Повноцінній людині половинок не потрібно. Є дві повноцінні людини, яким разом добре. Немає і людей, які завжди тебе зрозуміють. Це — міф. Люди самі себе ввели в оману. Люди іноді ціле життя разом проживають, але так до кінця і не розуміють один одного.
— Ти віруюча людина?
— Так, звісно. Я дуже специфічно вірю. Але я вірю в Бога, я до нього звертаюся. Вірю в те, що він до мене звертається. Вірю в те, що в нього є з приводу мене якісь плани. Намагаюсь прислуховуватися, бачити всілякі знаки, щоб не прогавити важливі послання. Я християнин.
— Ти пишеш пісні із політичним підтекстом…
— Ні. Насправді, мене політика ніколи не цікавила. Я дуже щиро співчуваю людям, які в цьому ділі «варяться». Від того, що у них є гроші, їм не легше. Я в жодному разі — не політизований співак. Моя лірика має соціальний підтекст, але в жодному разі — не політичний. Якісь аналогії можу проводити, але вони — не прямі.
— Ти із Чернівців. Чому обрав для запису альбому Калуш?
— Зазвичай читаєш про міста щось та кшталт: «Індустріальна столиця України», «Місто на березі Дністра». А тут я відкрив пошуковик в інтернеті і прочитав — «Калуш — зона екологічного лиха». Я подумав, що кращого міста, щоб писати survival folk, годі і шукати.
— Що можеш сказати про Чернівці?
— Це місто — живий труп. Місто, яке свого часу завдяки австріякам, румунам і зокрема Францу Йосипу стало таким, як воно є. Зараз воно переживає нищівну провінціалізацію. Стає все менш інтелектуальним та інтернаціональним. Я прожив більшість свого дорослого життя у Чернівцях, і дуже його полюбив. Ще два-три роки — і я тримався би двома руками за Чернівці. Зараз би я такого не сказав. Мені там стало незатишно.
— Може, тобі набридло?
— Я повертаюся туди із тривалих роз’їздів, мені там нудно, а по-друге, — некомфортно. Мені здається, що в його архітектурі живе якийсь злий дух, що з’їдає його зсередини.
— Що таке survival folk?
— Калуш породив новий стиль! В фольк-музиці є різні стилі. Зазвичай, уявлення про фольк, що це такий ніжний, ліричний, ванільний музон, щоб пити каву біля вікна. Або ніжний фольк, щоб плавати на човнику, або мрійливий зимовий фольк. Мій фольк має забарвлення більш темне і фаталістичне... Він більш прагматичний.
Я зараз більше «прив’язаний» до Калуша, ніж до Чернівців.
— Як видано альбом?
— Видання альбому — робота Максима Барни, який займається співпрацею із лейблами. Він у цьому розбирається. Цей альбом виходить як зовсім indi-diy альбом.
Альбом видано на диску і на цифровому носії, він опублікований в інтернеті на ITunes і Amazon.
— Чому відмовилися від цифрових обробок альбому?
— Я не ставив собі за мету під час запису альбому звучати ширше, потужніше. Хоч я міг додати наприклад, бас-гітару, цілий оркестр гітар. Записати труби, віолончелі і так далі. Я не ставив за мету звучати, як у народі кажуть, «пачкою». Тому я не використовував цифрові ефекти. Я роблю картинку максимально наближеною до того, як люди можуть почути на концерті. Я не обманюю їх.
— Дякую за розмову! Успіхів!
