“Навіщо стільки пацанів поклали? — З болем у голосі запитує 26-річний Микола Капланчук. — Цього можна було уникнути, якби генерали хоч трохи цінували життя солдатів. Взяти хоча б приклади з мого досвіду. Взагалі-то, я військовослужбовець частини забезпечення. Тобто тиловик, а таких на фронт не беруть. Я написав рапорт і попросився в АТО. Не міг сидіти вдома, у Коломиї. Включаю телевізор, а там лише показують сюжети, як ховають наших хлопців. Дружина в крик: мовляв, ти куди? Двоє маленьких дітей! Ну, я їй так, жартома: “Відпусти, а то розлучуся”. Вона і затихла ... Думав, що, як годиться, поїдемо в “учебку”, де нас будуть тренувати, що вже побували в боях, офіцери. Яке там навчання! Мені з ходу дали кулемет. Напевно, подумали: такий здоровань (в мені більше 120 кіло) здужає тягати на ремені дев’ять кілограмів, а, якщо треба, ще й коробки з боєприпасами, пишуть ”Факти”.
У вересні приїхали в зону АТО. Нас поставили на перехресті біля села Войтово на Луганщині. Стали рити окопи, а земля - камінь! Лопати ламаються. Їздили по окрузі, шукали лісопосадки, рубали дерева, тягали бетонні круги ... І тут приїжджає командування зі штабу: “Ви що, хлопці, робите?”— “Блокпост”. — “Не треба ніякого блокпоста. Ваше завдання — просто тут сховатися”. А де, блін, ховатися? Навколо одні поля!
Потім нас перекинули під село Кримське і поставили прямо під лінією електропередач! Ми з пацанами ще жартували: “Або “сепар” вб’є, або струм”. Якби снаряд влучив у дроти (а там напруга в десять тисяч вольт), нам всім був би капець.
Командири нашої роти та батальйону — нормальні хлопці. Але що вони можуть зробити? Зверху шашкою махнули — виконують. Якось прибігає взводний — злий, як шершень. Лається: “Нехай мене під трибунал віддають!” Ми до нього: “Валентине, що трапилося?” — “Сказали, що через годину виїжджаємо, — каже — Куди вночі?!” Уявіть, йде колона техніки з увімкненими фарами. Мішень — краще не придумаєш. Куди їдемо, ніхто не знає. По дорозі наказали, щоб тримали курс на 31-й блокпост.
Приїжджаємо, а там уже крутиться полковник зі штабу: “Швидко формуйте колону і на 32-й блокпост”. Пояснив, що між нашими блокпостами сепаратисти встановили свій, перегородивши дорогу бетонними блоками. Отже, завдання: пробити блоки, зупинитися за ними, відстрілятися, пропустити нашу колону і потім замкнути її. Ми це як почули, побігли до взводного: “Валентине, це ж нереально! Наша машина не проб’є блоки. Вона і на двометрову гірку не може в’їхати — гусениці відразу злітають!” — “Та знаю я!” — І пішов з полковником Гутарем.
Повертається, а попереду нього вже танк їде. Звідти вилазить танкіст: “Мужики, я їду з вами. Тільки в мене ... гармата не працює”. Тут з’являється полковник: “Кулеметна установка працює? Ну, ось з неї і будеш стріляти”. Щоб ви розуміли, неробочі машини в армії — це нормально. Перед цим у нас по дорозі одна зламалася: проводка згоріла, солярка потекла. Механік сидів у цій солярці, як в озері... Загалом, якось колону сформували.
На світанку виїхали: попереду БТР, за ним танк, потім дві наші машини, позаду — десантники з 95-ї аеромобільної бригади. Ми ще сміялися: мовляв, десантники вже не справляються, тому нас, тих ще фахівців, їм на допомогу відрядили. Наша поява на блокпосту терористів мала виглядати приблизно так: танк пробиває блоки і йде далі, а ми вискакуємо з машин і, як страшні Джеки Чани, кладемо всіх бойовиків. Поки колона проходить на 32-й блокпост, ми відпочиваємо, спокійно викурюючи по сигаретці... Фантазер він, цей полковник. Хотів би я зараз йому в очі подивитися. Він же відправляв нас на вірну смерть. І ми це знали. Їхали тільки заради пацанів, бо стояти в оточенні, без їжі, без патронів — це тяжко”.
”Я немов завис у повітрі і спостерігав, як поруч пролітають шматки заліза, автомати, відірвані руки”...
“Полковник ще додав: “Хлопці, все нормально. Тільки виїжджаєте, відразу почне працювати артилерія”, — продовжує Микола. — Тобто наші артилеристи мали почати обстрілювати ворожі позиції. Так от, якби артилерія працювала, все пройшло б чітко. Тоді противник не зміг би нас обстріляти, бо сам змушений був би ховатися від вогню. Але яка там артилерія? Я вас прошу! Полковник так сказав, щоб хлопці не боялися. Ми зовсім небагато проїхали, як навколо нас почали лягати ворожі снаряди. Ближче і ближче, косяком до дороги, прямо до нашої колони. А за десять хвилин до відправлення колони в бік блокпоста сепаратистів виїхали ще дві машини з бійцями. І ось тепер я побачив цих пацанів. Вони, поранені, повзали по дорозі, поруч горіли підбиті автомобілі. Наші машини почали виляти: об’їжджали, щоб, не дай Боже, не задавити хлопців, а танк “брав” їх між гусениці. Я стріляв по “зеленці” і краєм ока бачив, як один поранений повз під нашою машиною і кричав. Це страшно: людина просить про допомогу, а ти безсилий. Коли обстрілюють, зупинятися не можна — це гарантована смерть. Але ми все-таки змушені були зупинитися: перед нами підбили танк. І відразу звуки: чух-чух-чух! — це кулі пролітають. Дивлюся: прямо перед моїм обличчям летить снаряд — ВШУ-у-ух! І пішов у сторону. Мене вразило, що нікого з хлопців, а ми сиділи купкою на вежі БТРа, не зачепило. Я ще, пам’ятаю, закричав: “мазили!” і, щоб підняти бойовий дух, став наспівувати пісню. У цей самий момент відчув різкий удар в руку, і ... її відкинуло вбік. Кричу: “Рука!”, а Маца, мій товариш, заспокоює: “Колян, не переживай! Рука є! Я її тримаю”. Ну все, думаю, відірвало, раз він її тримає. Але потім дивлюся: рука начебто на місці, тільки я її не відчував. Напевно, через шок.
Якраз перед цим я оновив стрічку в кулеметі, залишилося тільки затвор дотиснути. А правої руки вже не відчуваю! І я тоді лівою ногою підняв дуло, а правою ногою натиснув на затвор — він дійшов до упору. Потім ліву ногу ще трошки підняв, щоб ствол на “зеленку” направити. Але натиснути на спусковий гачок не встиг. У цю ж секунду відчув сильний удар (наш БТР підбили) і зрозумів, що лечу догори ногами. Відчуття таке: не страшно, не боляче — просто летиш і спостерігаєш, як поряд пролітають шматки заліза, автомати, відірвані руки... Здавалося, що я немов завис у повітрі та пливу по ньому, як космонавт в невагомості.
Лечу і бачу, що падаю на асфальт. Ще подумав: йолки-палки, я ж зараз грохнусь! Чую таке — б-бах! І різкий біль по всьому тілу...
Перед виїздом нам видали шприци зі знеболюючим. Я витягнув цей шприц з кишені і вколов собі в область тазу — там боліло нестерпно. Дивлюся, поруч валяється рація командира взводу. Я схопив рацію і спробував зв’язатися з нашими хлопцями: “Прийом! Прийом!” Довго так кричав, потім глянув на рацію, а від неї залишився шматок розплавленої пластмаси. Правда, в той момент я не усвідомлював, що рація не працює.
Коли в голові трохи прояснилося, побачив наших пацанів. Один лежав на гусениці танка, другий — на дорозі, третій — на узбіччі. Перевів погляд трохи вище — наша машина горить. А всередині ж повно боєприпасів. Зараз як рвоне! Треба по-любому скотитися в кювет, кажу собі. Тричі перевернувся і опинився в канаві біля поля незібраних, засохлих соняшників. Зверху на мене впав шматок палаючого заліза. Лежить на плечі і горить. Розумію, що треба скинути його з себе, а біль такий, що не можу навіть поворухнутися. Зібрався з останніми силами і перекинувся на живіт.
Отямився від звуку голосів. Зверху, по дорозі, ходили козаки або сепар якись, Колян і Вітьок, і дівчина з ними — голос зовсім молодий. “Не, дивись, руки-ноги валяються... О, живий!” — І тут же одиночний постріл. Потім ще один. Добивали наших. “Вітьок, мінуй “двохсотих” і йдемо”. Вони возилися хвилин двадцять, біля мене теж. Що робили, я не бачив. Нерухомо лежав, накривши обличчя капюшоном і закусивши губи, щоб не закричати від болю. Потім голоси почали віддалятися — пішли.
Часом я втрачав свідомість. Коли приходив до тями, мучила страшна спрага. Пізніше лікарі пояснили, що це через втрату крові: піді мною її набігла ціла калюжа. Здоровою рукою дотягнувся до старої баклажки, вона валялася поруч. Мочився в неї і пив.
Усвідомлював, що повинен щось пити, інакше довго не протягну. На землі лежала чиясь майже повна пачка сигарет. У кишені знайшлася запальничка. Загалом, на сечі і сигаретах тільки й тримався.
Десь поруч стріляли так, що здригалася земля. Один раз мене підкинуло вгору сантиметрів на десять і відкинуло назад у соняшники. Біль був пекельний. В очах то темніло, то світлішало, кружляли зірочки, виблискували блискавки. Якби в той момент під рукою була граната, я б точно висмикнув чеку і під себе поклав. Був момент, коли я навіть просив у Бога прямого попадання: щоб снаряд або осколок прилетів — і відразу на смерть. Бо далі так мучитися вже не міг”.
”Мочитися стало нічим, а пити дуже хотілося”
“Курив, молився, включав мобільний телефон, розглядав фотографії сина і доньки, — каже Микола. — Так, телефон є, і батарея заряджена. Але зателефонувати неможливо — МТС там не ловить. Дивився на знімки дітей, і зароджувалася надія: а раптом мене все-таки знайдуть? Розмовляв з Богом, з дітьми. Просив, щоб вони, коли виростуть, зрозуміли, чому я пішов воювати. І пробачили за те, що не зміг їм нічого дати.
Прострелену руку не відчував зовсім, але вона була теплою. Напевно, через те, що кров витікала по чуть-чуть. Я повернувся на бік і поклав поранену руку під себе. А здорову сховав під капюшон. Він такий великий, я накривав ним голову, запихав туди руку і дихав на неї. Ноги весь час замерзали, але я постійно ворушив пальцями, і тоді ставало тепліше. Холодно було тільки вночі. А вдень гріло сонечко. Один день був взагалі дуже теплий. Я вже не міг мочитися — нічим було, а дуже хотілося пити. Став просити: “Боже, дай дощу!” Але потім схаменувся: якщо піде злива, я ж замерзну. “Ні-ні, боженько, нехай буде сухо. Я потерплю без води”.
Одного вечора почув звук проїжджаючої машини. Вона зупинилася поруч. Я став кричати. Було вже все одно, свої це чи чужі. Думав: або врятують, або доб’ють. Кричав, кричав, і тут хтось посвітив в мою сторону ліхтариком: “Ти встати можеш?” А у мене нога задубіла, я вже день її не відчував. Людина з ліхтариком пішла. Немає її і немає. Точно “сепар”, вирішив, зараз прийдуть і вб’ють мене. Закурив останню, як тоді думав, сигарету в житті. До цього ночами палаючу сигарету тримав під капюшоном, щоб мене не помітили. А цього разу вже не ховався. “Сепар” повернулися, підняли мене і потягли кудись. Дивлюся, на дорозі стоїть карета швидкої допомоги, мене до неї несуть”.
Крик Миколи почув відомий медик-волонтер Армен Нікогосян. За час роботи в АТО він врятував понад 850 солдатів. У той день Армен приїхав забирати пораненого командира 32-го блокпоста. За домовленістю з терористами його повинні були передати медику на дорозі біля підбитого танка. Коли бійці перетягували свого пораненого командира з “Уралу” в реанімобіль, Армен розчув слабкі крики. Спочатку прийняв Миколу за сепаратиста: боєць був одягнений у привезені волонтерами фуфайку і кирзові чоботи. Але все одно вирішив забрати його до лікарні.
“Потім дядько Армен пояснив, чому вони так довго не могли до мене підійти, — продовжує Микола. — Виявляється, з усіх боків стояли розтяжки. Напевно, це козачки Колян і Вітьок постаралися. Крім того, в кількох метрах від мене були встановлені три протитанкові міни, а поруч вся земля усипана нерозірваними снарядами.
У реанімобілі вже лежав один поранений. Мене помістили в спеціальні носилки, схожі на корито: дядько Армен відразу запідозрив перелом тазу.
Їдемо, машину качає, хлопець на візку стогне. Питаю: “Що за поранення?”— “Осколкове, під серцем”, — пояснює медбрат. Мені було шкода пораненого до сліз. Хоча сам теж кричав від болю. Щоб хлопця не так сильно гойдало, я здоровою рукою притримував його візок. Позаду нас сидів медбрат-волонтер і тримав нас обох. Водичку нам давав.
Того пораненого я знову побачив у Києві, в центральному військовому госпіталі. Це Олег, командир 32-го блокпоста. Він сказав, що ми не доїхали до них всього півтора кілометра. “Якби я тільки знав, що ви їдете, я б вас підтримував вогнем, — журився Олег. — У мене залишалися боєприпаси”. Це ще одна велика проблема АТО — немає взаємозв’язку між батальйонами і блокпостами”.
Лікарі обіцяють, що до Нового року Микола повернеться додому. Місяць на реабілітацію, а потім нові операції. Будуть зшивати пошкоджені нерви на руці, через півроку витягнуть пластину, що скріплює кістки тазу.
“Дуже хочу побачити дітей і в той же час боюся цієї зустрічі, — зізнається Микола. — Коли їхав, син і дочка тільки починали говорити, а тепер белькочуть в трубку: “Тату, пиіжай додому”. Я їх слухаю, а відповісти не можу. Навіть вимовити “привіт” не виходить. Ком у горлі, сльози ллються... Дружина сказала дітям, що тато на роботі, але скоро приїде. Вони чекають.
Днями до мене в госпіталь приходили родичі трьох хлопців, які разом зі мною їхали на БТРі. Тарас, Юра і Гена пропали безвісти. Їхні тіла ще не знайшли, а рідним вже похоронки прислали. Батьки і дружини пацанів божеволіють, бігають по ворожках. Я подзвонив дядькові Армену і попросив, щоб він розпитав там, в АТО, і в госпіталях. Може, хлопці теж вижили? Хоча надії на це мало. Місяць вже пройшов.
