1-а танкова бригада. Володимир Дем’янчук фотографуватися — не захотів, бо збирається ще повернутися на фронт Старший сержант Володимир Дем’янчук пішов на фронт ще улітку, під час третьої хвилі мобілізації.
Останніх два місяці 40-річний військовослужбовець 17-ї окремої танкової бригади перебував на передовій сил антитерористичної операції під Маріуполем, захищаючи разом з іншими українськими воїнами стратегічно важливий об’єкт (Павлопільську дамбу і єдиний прохід терористів через неї до нас в цьому місці).
19 листопада під час обстрілу у його танк влучив снаряд. Багато що говорить те, що мужній навідник і він же командир танку наказав бойовим побратимам залишити танк, а сам вийшов на бойову позицію. Чудом залишився живим.
— Добре, що я був у танку — один, без решти екіпажу. Все було, як у класичних фільмах про війну, — переводить у жарт Володимир Дем’янчук. — Танк горів. Коли я вибрався із нього, вже був поранений.
Військовий отримав серйозні поранення. У калушанина, зокрема, діагностували струс головного мозку, травми, осколкове поранення правої кисті, лівого ліктьового суглобу, посттравматичний отит, чужорідне тіло в правій кисті.
21 листопада старший сержант поступив у 61-й військовий мобільний госпіталь, лікувався у військовому госпіталі міста Черкаське Дніпропетровської області і у Львівському військового госпіталі. Просить подякувати усім медикам та волонтерам, які допомагали йому.
— Волонтери — це мужні люди. Вони одного разу до нас на передову приїхали. Привезли теплий одяг, консерви, інші необхідні речі. З ними був і священик. Він відправив службу, і сповідав бійців. Вже перейшов до святого Причастя, коли раптом нашу бригаду накрило “Градом”, — пригадав Володимир. — І священик не випускав із рук чаші для Причастя. Іншою рукою він тримав автомат. Ми оточили їх, закрилися своїми бронежилетами, — ділиться боєць. — І жоден не постраждав…
Лише у госпіталі, у Львові, про службу Володимира у зоні АТО вперше дізналася дружина. Донька — єдина, хто знав про службу батька. Володимир не говорив дружині про своє рішення впродовж двох місяців, щоб не хвилювати, адже вона працює за кордоном. Донька — навчається у Львові.
У Калуш Володимир приїхав на реабілітацію після лікування у госпіталі, і залишатиметься тут до 13 січня. ”Вікна” зустрілися з ним напередодні Нового року. Каже, що стежить за новинами і надіється, що відбудеться ротація військових, які зараз воюють в АТО.
ТАНК “ВАЛЄРА”
Танк Володимир із членами свого екіпажу назвали жартома — “Валєра”. Так називається герой улюбленого з мирного часу мультфільму “Тачки”.
Володимир пішов на фронт добровільно: прийшов до Калуського міжрайонного військкомату і попросився саме у танкові війська, де він прослужив 2 роки під час строкової служби. У мирний час працював за професією — токарем.
— Місця дислокації українських частин — під землею. Це ті “нори”, які люди самі собі вирили. Ми всі у полі. Немає жодної частини, яка би була у будинку, — ділиться Володимир. — Завдяки волонтерам маємо консерви. Це — основний харч.
Бійцям бракує, насамперед, техніки — акумуляторів, зарядних пристроїв для мобілок та … пральних машинок. Адже випрати одяг ніде по кілька місяців.
Боєць зізнається, що на фронті — час тече зовсім по-іншому. Бувають хвилини затишшя, коли вдається і почитати. Каже, що під час служби прочитав кільканадцять книг, адже з юності любить наукову фантастику.
На фронті навідник танка Т-64 сержант Володимир Дем’янчук сумував за дружиною та дочкою — найдорожчими для нього людьми. А тепер сумує за побратимами, які залишилися на передовій і яких йому вкрай бракує у “тилу”.
— Коли я мобілізувався, у нас було 12 людей поповнення з усіх областей України, з Київської, західних і східних. У нас склався новий, але дуже дружній екіпаж: Вася — Василь Кондрат із Коломиї, Саша — Олександр Бажан із Кривого Рогу та я. На фронті — ми всі, як брати. Мені важко залишатися тут, поки хлопці там. Взагалі, у нас у роті були офісні працівники, водії тролейбуса, бізнесмени. Не повірять: російський спецназ товчуть сантехніки, електрики і водії. Якось на генному рівні у наших чоловіків ця мужність. Колись я слухав розмови про українців, які нібито ліниві, заздрісні. Поки був у АТО, змінив думку. Основна маса людей — добровольці. Я ні разу не пошкодував, що туди пішов.
Однак, Володимир не приховує і негаразди у військовій підготовці та забезпеченні армії. Наші Збройні Сили доведені до розвалу. Існує проблема із офіцерським складом. Немає понять тактики і стратегії. Командувати — це дуже складний процес.
Водночас, акцентує, що заслуговує захоплення мужність військових.
— Підготовка тривала два тижні на військовому полігоні. Ми жили так: пів-палатки піхоти і пів-палатки танкістів. Всі чоловіки розуміють, що потрібно воювати і різниці між нами не було. Раніше я не зараховував себе до професійних військових, та і зараз не знаю, чи є ним, — каже калушанин. — Служив ще 20 років тому. Був у першому призові за часів незалежної України. Присягу приймав ще у СРСР, а демобілізувався — в незалежній Україні. Та той час Україна мала одну із найбільших армій у Європі. І дотепер у нас вся техніка — 60-70-их років. Мене під час підготовки так і “переучували” — на Т-64.
Осколки і досі, після двох госпіталів, залишаються у правій руці Володимира. Щоб витягнути їх, потрібна ціла серія складних операцій . Не факт, що вони увінчаються успіхом. Однак чоловік просить подякувати усім людям, хто відгукнувся на заклик голови Калуської РДА Миколи Жовніра, і допомагав йому під час лікування коштами.
