Про зустріч домовилися завчасно, а от місце обирали спонтанно ― аби поближче та потепліше. У Львові, звісно, є де посидіти: затишна та привітна кав’ярня зустріла нас солодким ароматом випічки та домашнім затишком. Пану Володимиру так сподобалася ця місцина, що він вирішив повернутися сюди пізніше, але вже з аркушем паперу та олівцем. За горнятком чаю, переглядаючи фото картин, ми розмовляли про життя, мистецтво і творчість.
― З 11 років я вже ходив у гурток малювання. Пам’ятаю, ще в садочку мама казала вихователям, аби вони давали мені побільше олівців (сміється. — Авт.). Я страшно не любив робити щось “на замовлення”. Краще, коли ми собі просто сиділи в колі за інтересами і малювали, що хотіли: дівчатка ― ляльок, хлопці ― “войнушки”. То було справжнє мистецтво. Я тоді часто дивився на роботи своїх товаришів, були такі, у яких вже тоді виходили гарні малюнки чи скульптури. Дивна річ: навіть той, хто добре малює, не завжди буде митцем.
― Як Ви, власне, стали професійним художником?
― Я вступив у Львівський державний коледж декоративного й ужиткового мистецтва ім. І. Труша. Там вже все було по-іншому. Якщо в школі вважалися крутими ті, хто не вчився та хуліганив, то в коледжі навпаки: крутими були лиш старанні, ті, хто багато працював. У нашій групі була здорова конкуренція, ми підтягували один одного. Пари тривали з дев’ятої до шостої. А потім ще домашні завдання треба зробити. Раніше першої ночі не лягав. Але то було цікаво. Художники ― своєрідні люди, у школі нас часто не розуміли, а от в коледжі зібралися самі “неадеквати”, тому мені серед “своїх” було легко.
― Ваша донька також художниця. Чи пішла вона Вашими слідами у живописі?
― По лінії дружини наша дочка ― вже третє покоління художників. Вона теж творить у стилі декоративного живопису. Наші роботи схожі за тематикою, але, загалом, у Марти — власний стиль. Ми часто разом працюємо над різними проектами ― мистецькими й не дуже.
― Ви вже тривалий час живете у Львові. Мабуть, це місто стало для Вас рідним. Чи не сумуєте за Калушем?
― У Львові є хоч якесь культурне життя. Для художників, грубо кажучи, маленькі містечка ― то прямий шлях до алкоголізму. Депресія повна. Річ у тому, що творчим людям треба певні умови. Це як взяти рослину і посадити її в кам’янистий чи піщаний ґрунт. І що з того буде? Так само і запхати художника туди, де він не потрібен. У Львові для нас більше роботи, у Києві ― ще більше, десь за кордоном ― теж відповідно більше можливостей. У маленьких містечках чи селах художникам гаплик. Наприклад, у нас є багато метрів-художників. Але вони виставляються, зазвичай, за кордоном. Для них Львів як село. А я маленький художник ― виставляюся у Львові (сміється. — Авт).
― Тобто стати великим художником, живучи у маленькому місті, неможливо?
― Не все так категорично. Звісно, існують винятки, які і в селі можуть залишатися митцями. Наприклад, влітку на пленері (робота художників на вільному повітрі. – Авт) я познайомився із колегою Олександром Шандором. Це художник із Закарпаття. Він живе в селі, влітку їздить всією Україною ― малює і виставляє картини в різних галереях. Це справді настільки енергійна людина, що може творити в будь-яких умовах. Навіть на тому ж пленері в Карпатах він намалював 4 роботи, в той час, як інші тільки по одній-дві. Тоді надворі було 2 градуси тепла, моросив дощик. Уявіть, скільки б він зробив, якби була хороша погода! Але знову ж таки, це поодинокі випадки.
― Як народжується картина? Розкажіть про особливості творчого процесу.
― От на виставці “Вулиці Львова” представлено 31 роботу. Ці картини я намалював десь за 3 роки. Картину “Кафе 1”, яку я подарував Арт-галереї Калуша, писав з кафе, що на вул. Катедральній у Львові. Я там часто буваю. Коли малюю в приміщенні, то зазвичай роблю лише замальовки, а кольори потім домислюю.
Серія “Вінтаж”. Етюди вулиці Староєврейської
Кава
А от коли малюю на вулиці, то люди зазвичай підходять, цікавляться, запитують. Це для них незвично. Так склалося тому, що у нашому регіоні ― декоративний живопис, він не вимагає від художників виходити на вулицю, а от на Сході ― станковий. Ми робимо зарисовку і дофантазовуємо кольори, а от наші колеги зі Сходу змальовують кольори з натури. Це свого роду ксерокс. Якщо ти довів своє око до досконалості, то можеш легко передати колір, навіть краще за світлину. Такі художники ― справжні суперксерокси.
Зрозуміло, людям нецікаво купувати абсолютну копію чогось, адже можна просто зробити фото. А от коли на картині зображено щось по-іншому, цікаво, оригінально, настроєво ― це вже справжня творчість. І таке людям подобається.
― Багато відвідувачів виставки у Книзі відгуків зазначають, що Ваші роботи дуже теплі та колоритні. Від чого ж залежить настрій картини?
― Багато робіт я пишу на влітку, тому вони веселі і теплі. Все-таки надворі 20-30 градусів тепла. Люблю малювати там, де немає машин, бо за ними не видно міста. Такі зони є зазвичай в центрі Львова. приходиш туди ― і потрапляєш ніби кудись за кордон. Парасольки, вишукані кафе, повсюди іноземці. Примружиш очі ― і ти, не виїжджаючи, опиняєшся за кордоном, та ще й за малі гроші (сміється. — Авт.). У майстерні працюю лише взимку, а літом - все місто для мене майстерня. На вулиці мені головне отримати враження і передати їх на картині, тому, власне, такий стиль і називається імпресіонізмом (мистецька течія у живописі, від фр. impression — враження. — Авт.).
― Ваші роботи також дуже яскраві та кольорові, це зумовлено використанням певного художнього матеріалу?
― Можна й так сказати. Я малюю акрилом. Він справді гарно зберігає яскравість кольору. Але ніяких особливих переваг акрилових фарб над олійними немає. Хіба, якщо ти схочеш одразу купити картину, то не замастиш пальці, оскільки цей матеріал дуже швидко сохне. Загалом, я малюю не лише акрилом, та й не лише малюю ― також роблю скульптури, різьблю по дереву тощо.
Серія “Вінтаж”
Цукерня
― На кількох Ваших картинах зображена блондинка в світло-зеленій сукні. Це особливий персонаж?
― Не шукайте того, чого нема. Люди на картинах ті, яких я замальовую. Щоб ви зрозуміли, розкажу вам, як я працюю. Ось проходить весілля (показує фото картини із зображеними молодятами. - Авт). Наречені присіли сфотографуватися ― а я встигнув їх замалювати. Вони пішли далі ― але залишилися в мене на картині. В цьому вся суть: схопити миттєвість. Коли малюєш з натури, то закарбовуєш моменти. Звісно, ти не встигаєш повністю промалювати все, зокрема обличчя, тому у більшості персонажів моїх робіт немає лиця. Але на етюді і не повинно бути рис ― там є лише мить. Як бачите, я не придумую спеціально якихось людей, вони всі сиділи-стояли-проходили повз ― і залишилися на моїй картині.
― Чи є такі картини, які Ви не продаєте, бо шкода з ними розлучатися?
― Такі роботи називаються історичними. Тобто вони історичні для мене. Це подібно до світлини. От ти десь відпочивав, і зазнимкувався там. А потім переглядаєш ті фото ― а на них літо. І стає тепло, згадуєш всі деталі ― погоду, розмови… Якби не було знімків, ти про це б зовсім забув. Ще більшою мірою таке відчуваєш, коли малюєш, адже над роботою ти працюєш понад годину. Тоді точно запам’ятовуєш, як було тепло чи як після того захворів. З історичних етюдів я зазвичай роблю картини, адже етюд уже не можна удосконалити, його малюєш годинку і все, потім змінюються тіні та світло.
― Коли зароджується ідея певного проекту, як Ви обираєте роботи, що входитимуть туди?
― Насправді, з часом роботи відфільтровуються. Ти малюєш етюд, потім переосмислюєш його, тоді шукаєш там щось цікаве. Творчий підхід в кожного свій. Це як порівнювати європейський та японський парки. Для нас ― симетричність означає ідеальність. А от у Японії головне зробити так, аби речі, створені руками людини, виглядали природними. Там краса ― це хаотичність. Ландшафтні дизайнери малюють предметами, і художники теж роблять щось схоже: там щось добавлять, там ― викинуть чи перероблять. Те, що художник малює, то все неправда, але в мистецтві можна брехати. І чим більше ти брешеш, тим більше це подобається людям.
― Чи є у Вас ідейні натхненники — взірці серед художників?
― Є дуже багато художників, від яких можна щось взяти. От, наприклад, познайомлю вас з набідами ― це такий напрям в мистецтві кінця ХІХ століття. Художники групи “Набі” йшли проти усталених норм, їхні роботи ― це дуже декоративний живопис. Люди часто цього не розуміли. На картинах набідів немає перспективи, простір ущільнений, зображення 2D, тобто плоске. Така техніка з’явилася у Європі, коли сюди завезли японську графіку. У Японії таке малювали вже багато років, а для Європи це стало новинкою. Також мені імпонує Пікассо, передусім через те, що він різний. Зараз наполягають на тому, що художник повинен мати свій стиль, а от він постійно шукав, змінювався. Це мені й подобається: Пікассо ― це не лише кубізм, він ― різноманітний.
― А стан сучасного мистецтва. Який він?
― Є такий Павло Гудімов, він колишній учасник групи ОЕ. Зараз має свою арт-галерею «Я». Він часто проводить у Львові лекції, виставки тощо. За його словами, мистецтва вже нема, це всього лиш пережиток минулого. Те, що колись робили, ― нині сміття, а от що таке мистецтво саме зараз ― поки ніхто ще не сформулював. Це його думка. Зрештою, говорити про таке ― прерогатива критиків. Я ж займаюся своєю справою.
― А чи можна взагалі у нашій країні заробляти на життя мистецтвом? Що для цього потрібно?
― Ну я ж з того живу..! Художник мусить бути бізнесменом: має сам собі знайти роботу, вибити гроші, дістати матеріали. Інакше він зробить, а то виявиться нікому не потрібним. Багато художників заробляють, виконуючи різні замовлення, але тоді в них немає часу, аби займатися творчістю. “Халтура” перебиває можливість розвиватися. Ось у Львові випускають 200 художників щороку ― і де вони? Лише кілька ― виставляються, більшість застрягає на тій “халтурі” і не встигає малювати картини. Але я от стараюся поєднувати, бо люблю ту справу, люблю творити. Звісно, чудово, коли за задоволення ще й отримуєш гроші.
― Калушанин, наприклад, може дозволити собі придбати Вашу картину?
― Знаєте, я зауважив, що в Калуші люди непогані машини мають (сміється. — Авт.), так що думаю ― можуть.
― Що б Ви порадили тим, хто мріє стати художником? Чи є якісь застороги для юних митців?
― Немає дітей, які не б вміли малювати, бо це ― сфера розвитку. Проблема в тому, що дітям часто нав’язують комплекси. Як на мене, за музику, малювання, християнську етику, фізичну культуру ставити оцінки не можна. Це відбиває охоту, обмежує фантазію, залякує. От їду я в маршрутці, а поруч сидить дівчинка з бабцею. Дитина щось собі малює: то якась тварина, то гори. Ну і бабця питає, що ж то таке, дитина пояснює, що це верблюд. “У верблюда не може бути 5 горбів, ще й з віконцями”, ― каже жінка. Ну чому ж не може? Це чудова дизайнерська чи архітектура ідея! Може, то такий новий транспорт буде. А бабця вже обмежує дитину, кажучи, що так думати ― неправильно.
Тому порада юним художникам: позбувайтеся комплексів, нав’язаних вам школою, рідними чи чужими людьми, знайте, що ви можете все, розвивайте свободу мислення та фантазії. Тоді у вас справді все вийде.
― Дякую за розмову! Нових Вам звершень у новому році!
― Вам також спасибі, а всім калушанам ― веселих свят!
Розмовляла Тетяна РУСІНКЕВИЧ, студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка
