| Фото: Тетяна Русінкевич Дорогою туди ”Вікна” поспілкувалися з однокласником Миколи. Він теж поспішав на зустріч з ”колєгою”, розповідав про друга та про рідне село. Біля школи вже готувалися до прийому: діти розпрямлювали стяги, дівчата — повторювали привітання, люди — стояли купками та розмовляли між собою. Попри те, що в цей час в одній з церков ще тривала Служба Божа, народу було чимало.
Ближче до 12-ої ми вийшли надвір, дітки з плакатами та прапорами вишикувалися по обидві сторони східців. Рівно в зазначений час до воріт під’їхав джип. Зустрічати прибулих вийшов директор школи Іван Качак. Коли Микола, Михайло, Йосип, Іван та дві дівчини-волонтерки підійшли до школи — люди дружно вигукнули ”герої!”. Хлібом-сіллю та віршами привітали героїв у приміщенні. Микола зі своїм побратимом Михайлом ніяково стояли перед дівчатами, а люди все заходили й заходили. Врешті, усіх присутніх запросили на другий поверх. У коридорі там вже розставили стільці, хлопці — присіли за столик.
”Буває, часом сліпну від краси…” — цими словами розпочався концерт. Патріотичні вірші та пісні, хвилина мовчання, молитва… Присутні то аплодували, то змахували сльози. У своєму виступі директор Іван Качак згадав те, що найбільше зворушило його: ”6 січня, коли ми зустрічали Миколу, він сказав нам таке: ”Я міг бути вдома ще три місяці тому, але не міг лишити там свого брата Михайла”.
Отець Роман Чоловський, який взяв слово після директора, згадав: “Я не бачив Миколу на Донбасі, але я був з ним на Майдані”. Говорив про владу, війну, АТО, воїнів… Потім всі разом заспівали “многая літа”, священик вручив Миколі букет червоних троянд, а дівчинка із синьо-жовтим бантом подарувала букет білих троянд Михайлу.
Разом із учасниками АТО до школи завітали волонтери — Іван Качмар та Йосип Сарахман.
Іван Качмар подякував усім за підтримку: ”Ми хотіли, аби тут були тільки ті люди, які насправді хочуть бачити Миколу і Михайла. Без влади чи камер, які лише піаряться на всіх і всьому”.. Волонтер розповів, що хлопці вже дуже стомилися, бо кожен хоче їх побачити, привітатися. Попри те, що “Микола вже, як вижатий лимон”, Іван все ж запросив його до слова.
“Я радий, що тут народився. Будем відвойовувати землю!” — пообіцяв Микола Стасюк. Люди довго аплодували герою.
Волонтер Йосип Cарахман розповів, власне, про те, що ж діялося на Сході з Миколою та Михайлом: “Оскільки вони юнаки скромні, то я візьму на себе таку відповідальність і розкажу про їхні здобутки та досягнення. Що таке батальйон “Донбас”? Це — “чорний” батальйон, їх завжди відправляли в саме пекло. Завжди. Місто Попасне — більше за Калуш, і це місто взяли 40 чоловік, зокрема їхня рота. 40 чоловік. Взяли важкими боями, у яких був поранений наш товариш Олег Івахнюк. Також хлопці брали участь у звільненні Лисичанська — місто за масштабом майже дорівнює Івано-Франківську. Можете уявити, що такі діти, не двометрові бугаї, а такі-от діти брали величезні міста. Вони побували у справжнім пеклі. Про Іловайську трагедію, як буде можливість, Микола вже сам розкаже. Щодо волонтерського напряму, то і за старих часів так завжди було: люди самі рятувалися, а правителі ніколи не допомагали, лише гнобили народ”.
“Проблема в системі, — наголосив Йосип. — Систему не поміняли, і, мабуть, в ідеалі, — народ має вирішувати все на референдумах. Ви бачите, скільки крові пролито, того маєте розуміти, якою дорогою ціною нам все дається. Навіть люди, які воювали в Афганістані, — шоковані, бо такої біди ще не бачили. Нема ні зброї, нічого”.
Подякувавши директору школи за підтримку та допомогу, волонтер згадав і про районну владу: “Я просто не розумію, для чого вмирали герої? Бо діти гинуть, мами плачуть, а вони (місцева влада. — Авт.) ходять, фальшивими священиками обліпляться і поклони б’ють в церквах. Майте на увазі, що то занадто дорого нам все дається”.
Дізнавшись, що хлопці їдуть у Київ, люди без зайвих слів швиденько знайшли картонну коробку та організовано зібрали гроші.
Навіть після закінчення дійства пійлівці довго не розходилися. Жінки зі сльозами обіймали Миколу та Михайла, хлопці — тиснули руки героям. У школі лунала колядка.
На розмови у Миколи зовсім не було часу: кожен хотів з ним поговорити, крім того, він уже збирався до Києва. Однак “Вікнам” все ж вдалося поспілкуватися з юнаком, Микола говорив мало, але по суті.
— Чому ти вирішив стати добровольцем?
— Чому? Росія пішла на Україну, а її нема кому захищати — тому й вирішив.
— А як опинився у батальйоні ”Донбас”?
— Зразу на Майдан прийшли і сказали, що набирають добровольців. Нас зібралося дев’ятеро чоловік з Калуша, і ми всі разом поїхали. Пройшли місяць підготовки — і на фронт.
— Чи було у тебе все необхідне?
— Добровольцям дуже багато допомагають волонтери. Бронежилет та інше спорядження мені дали вже у батальйоні.
— Як ти потрапив у полон?
— У полоні був 118 днів. Нашу колону розбили, було дуже багато поранених — 73 осіб. Сказали, що якщо ми не здамося, то нас всіх просто знищать. Якби не було поранених, то ми б прорвалися.
— У яких умовах вас утримували?
— Спочатку в підвалі в Донецьку. Там було дуже тяжко… Багато хто не витримував. Потім нас перевели в інше місце, то там вже люди допомагали: як місцеві, так і самі ”ДНР-івці”.
— Як ти познайомився з Мішею?
— Зустрілися на Майдані. За 10 хвилин познайомилися — і до цього часу разом. Міша, до речі, два роки жив у Калуші.
— Що зігрівало тебе у найскладніші моменти?
— Те, що у мене є друзі.
— А як відреагувала мама, дізнавшись, що ти йдеш воювати?
— Мама спочатку не знала, коли дізналася — плакала. Та й зараз вона ще не знає, що я повернуся туди знову.
— Чи допомагала якось тобі влада, не враховуючи трьох кубометрів дров, які виділили твоїй мамі?
— Від влади немає жодної допомоги. Ті дрова — звичайний піар. Той же Порошенко тільки зустрів нас з полону на камеру, поручкався (і то я йому руки не давав), і все — ніякої допомоги. З полону, до речі, звільнили 146 людей, з нашого батальйону там ще залишилося 25 людей в Донецьку і ще 14 — в іншому місці. Це офіцери, командири рот, словом, вищі чини.