Живий смолоскип свободи: Олекса Гірник і його сліпучий подвиг

Аби освітлювати темряву, хтось мовчки тримає перед собою каганець; так би мовити, для власних потреб, може, ще задля рідних та друзів. Так у темряві не лячно, так у мороці безпечно. Та є особистості, котрі власне тіло перетворюють на смолоскип свободи, щоб іншим усе навкруги також розвиднілося. Бо, трапляється, не мають герої під руками іншої зброї боротьби, особливо - коли часи такі настали: не дозволено тиранією та й годі! Приблизно о третьої години ночі 21 січня 1978 р., в сумний день Злуки України з Росією (1654, Переяславська Рада) та у сліпучий день 60-річчя проголошення Центральною Радою незалежності України, йдучи проти сильного морозного вітру, він рішуче наблизився до страшної прірви, до самого краю гори.
Переглядів: 571

Аж раптом зупинився: облився бензином, дістав ножа та запальничкою підпалився.

Було зимно: мінус 15 градусів, рвучкий вітер збивав з ніг. Добре, що хурделиця недавно вляглася, хоча кучугури намело чималі.

Тіло спалахнуло вогняним стовпом. Живий смолоскип свободи зробив останні кроки від схилу, із надлюдськими зусиллями ще рухався метрів 10-12, допоки за межею можливостей не знайшов сили пасічним ножем розпанахати груди.

Тільки тоді він впав на спину і більше ні про що не шкодував. Більше нічим не переймався, бо в Радянській Україні він зробив усе можливе і залежне від нього.

Ясна річ, охорона Музею-заповідника Т.Г.Шевченка ховалась у теплі; патріот вибрав час та все розрахував так, аби ніхто не заважав йому вчинити задумане.

* * *
…Тільки на світанку мертве тіло в характерній для загиблих від вогню позі боксера знайшов на Чернечій горі постовий міліціонер. Охоронець аж жахнувся: мрець лежав в обрамленні розкиданих політичних листівок… на вимогу незалежності України та протесту проти русифікації українського народу. Терміновий лист-повідомлення в ЦК КПУ, що зберігається в галузевому архіві СБУ, сигналізував про ЧП:

— Одяг на трупі згорів ущент. Стрілки оплавленого наручного годинника показують 8 годин 28 хвилин (уявіть, механізм працював п’ять годин —  Авт.). Поруч знайдені: каністра з синтетичного матеріалу ємністю 2,5 літра, пластмасовий балон ємністю 1 літр з невеликою кількістю рідини, що має запах бензину, ніж, запальничка, господарська валіза і шапка-вушанка.

Заступник начальника місцевого райвідділу міліції Олександр Гнучий викликав працівників міліції капітана Івана Терещенка та сержанта позавідомчої охорони Романа Крамаренка. Потребували негайно підчистити сліди накоєного радянщиною. Охоронці правопорядку кинулися… збирали 970 листівок, розкиданих на місці злочину. Декілька рукописних прокламацій вони заховали, декілька - зберегли місцеві жителі (на фото). Невдовзі, наче з-під землі виросли оперативники “санепідемстанції”, у сірих пальтах та мишачих костюмах. У спецкімнаті Музею-заповідника Т.Г.Шевченка працівники Черкаського облуправління КГБ УРСР саморобні листівки перерахували, розсортували, діловито склали протокол. Відтоді документів свободи наче в прірву впали.

Попри сувору заборону від представників держбезпеки за будь-яку ціну мовчати про подію, саме через працівників міліції, залучених до розслідування, про безпрецедентний для Радянської України випадок фізичної непокори, що трапився біля могили Шевченка, дізналися: спочатку - в Каневі, а потім і в інших містах України.

—  21 січня 1978 р. 66-річний Олекса Гірник з бойківського містечка Калуша, що на Івано-Франківщині, вчинив національно свідоме самоспалення біля могили Шевченка на знак протесту проти русифікації. Сліпучий подвиг!

…Він лежав головою до Шевченка та обличчям до небес, і скільки тривали слідчі дії, самозреченого патріота з острахом обходили правоохоронці. Стався розрив шаблону – на живе згарище перетворилася непорушна єдність партії і народу.

Налякала відповідні органи ще й дві дата того дня:

—  21 січня 1924 року помер Володимир Ілліч Ленін.

—  21 січня 1926 року в Ленінграді було розрито поховання російських царів, а звідти вилучені коштовності блюзнірськи передані Радянській державі.

* * *
Коли почалися політичні аутодафе? Ще за часів царату, в Петропавлівський в’язниці, на знак яскравого протесту, 8 лютого 1897 р. облила себе гасом із освітлювальної лампи і спалилася в камері 28-річна Марія Вєтрова.

Героїчний вчинок революціонерки спричинив 4 березня 1897 р. багатотисячні маніфестації в Києві, Петербурзі та Москві. Під враженням про одну з “вєтровських” демонстрацій, що регулярно спалахували упродовж кілька подальших років, Максим Горький написав відому радянським школярам “Пісню про буревісника”.

Враховуючи той факт, що Марія Вєтрова була членом революційної організації “Народна воля”, радянська влада використовувала її вчинок у власному ідеологічному шахрайстві, навіть вулицю в Києві назвала на її честь.

5 листопада 1968 р. - і про це знав Олекса Гірник! - в Києві, на Хрещатику, на знак протесту проти окупації радянськими військами Чехословаччини та проти ганебної русифікації України спалив себе робітник з Дніпропетровська Василь Макух, уродженець с.Карів Сокальського району Львівської області. Той боєць військової розвідки Української Повстанської Армії з 1944 р., поранений під час одного з боїв в лютому 1946 р., засуджений до десяти років концтаборів і п’яти років заслання, - по звільненні оселитися у Дніпропетровську та брав активну участь в українському правозахисному русі 1960-х рр.

На знак протесту проти тоталітарної системи, колоніального становища України, комуністичної політики русифікації та агресії СРСР проти Чехословаччини 5 листопада 1968 р. Василь Макух облив себе пальним та загукав до перехожих на Хрещатику, перетворюючись на живий смолоскип:

- Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!

За два дні від отриманих опіків патріот помер у Центральній (Жовтневій) міській клінічній лікарні.

Подвиг Василя 16 січня 1969 р. повторив на Вацлавській площі в Празі чех Ян Палах.

Трохи згодом, 10 лютого 1969 р., намагався вчинити публічний акт жертовності - 45-річний учитель з Бердянська Микола Береславський. Того дня у вестибюлі Київського університету імені Т.Г.Шевченка його, щоправда, в останній момент повалили та скрутили. Оскільки громадянин намагався вдатися до самоспалення публічно, його скарати на ув’язнення.

* * *
Майбутній Герой України (2007), у минулому незламний дисидент та нескорений політв’язень, Олекса Миколайович Гірник народився 28 березня 1912 р., у прикарпатському містечку Богородчанах в убогій родині бойків-верховинців. Хоча злидні обсідали родину, дід та батько були знаними у краї просвітянами.

Із світла народжується полум’я, бо лише освіта знищує темряву.

Батько, Микола Гірник, закінчив українську гімназію в м.Станіславі (нині —  Івано-Франківськ), служив у війську Речі Посполитої, зазнав польських в’язниць та російських таборів. Мати, Катерина Білічак, була простою селянкою; вона виховувала дітей у християнській любові та людяній справедливості.

Спочатку Олекса навчався в польській школі, а потім - у Станіславській українській гімназії, яку закінчив 1933 р. Сміливець із активною вдачею, він завжди прагнув діла і правди. Тож за дитинства та юності Гірник належав до “Пласту”, “Просвіти”, молодої організації ОУН. Такі народжуються з Україною в серці.

Коли настав час робити вибір власного шляху у житті, батьки сподівалися, щоб син звернеться до Бога та навчатиметься в духовній семінарії.

- Ні, - відповів старший Син. – Царства Небесного я не чекатиму склавши руки.

Український гімназист отримав матуру (свідоцтво про освіту), але у себе вдома, на Батьківщині, не міг улаштуватися на роботу: поляки вимагали покатоличення. Юнак сказав: зась! У рідних Богородчанах він пішов працювати в Станіславську повітову філію молодіжного товариства “Сокіл”, де очолив Улад пластових новаків.

Знань бракувало —  вогню було більше, ніж світла. Тож Олекса Гірник волів вступити на філософський факультет Львівського університету, але його забрали у жовніри.

Хто не знає мети, той ніколи не знайде дороги.

Рекрутований до Війська Польського рядовий не зміг терпіти численних знущань на національному ґрунті та одного дня спересердя висловився вголос:

—  Остогидла мені ця осоружна польська армія. Оце б змінити конфедератку та на мазепинку!

За ганьбу польської влади (“за зраду Ойчизни”) та заклики до незалежності України 25 березня 1937 р. військовий трибунал Речі Посполитої впаяв рядовому артилерії Гірнику п’ять років і три місяці ув’язнення.

Бранець сумління скнів у Львівській в’язниці “Бригідки” (вул. Городоцька, 24), переробленій із давнього монастиря Св. Бригіди, а потім здійснив турне острогами Львова, Кракова, Тарнова, допоки не опинився в концтаборі “Береза Картузька”. Скрізь намагалися йому вставити польську клепку, а він тільки міцнішав від знущань.

У темряві світло сильнішає.

Коли у вересні 1939 р. гітлерівці окупували Польщу та пенітенціарна система Речі Посполитої на очах розвалилася, Олекса Гірник просто вислизнув із-за ґрат.

* * *
Тобі не байдуже, яка у тебе Батьківщина?

Тоді, сунувши руки в кишені, ти не оминеш кривди, ти втрутишся. Лишень від тебе залежить, чи стане в ріднім краю краще. Чи не буде повсякчас запльованим твій будинок, рідна вулиця, улюблене місто.

17 вересня 1939 р. Олекса Гірник приїхав на вокзал Станіслава, бо збирався рушити на м.Стрий (нині - Львівська обл.). Кортіло відновити давні зв’язки з тамтешнім підпіллям. Аж раптом він побачив, як енкаведисти із собаками женуть поляків у товарні вагони. У народі гуляла поголоска: ешелони смерті рушають із безневинними на висилку, в Сибір. Одно діло чути, інше - бачити кривду на власні очі.

На пероні плакали жінки, скиглили діти…

Він, хто за цілком природне бажання змінити конфедератку на мазепинку, він, хто за ганьбу польської влади, кваліфіковану як “зраду Ойчизни”, отримав 2000 днів за ґратами, він не тримав ніякої упередженості до польського народу.

Але і цього разу Олекса Гірник не міг прийняти повз приниження інших у їхніх людських правах, а став на захист знедолених і зацькованих людей.

Добровільного захисника відгамселили, заарештували та закинули у вагон, хоч поборник правди чинив одчайдушний опір.

— Краще бути порубаним, ніж полоненим, — наставляв таких лицарів славетний князь Святослав Ігоревич.

Патріоти не бувають худобою в товарняку.

Дорогою Олекса Гірник втік, але його наздогнали.

Відчайдушно відбиваючись від переслідувачів, на весь голос він, вільна людина, проголошував… “Декалог українського націоналіста”:

—  Я — дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:

— Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї.

—  Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації.

—  Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань.

— Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового — Тризуба.

— Пімсти смерть Великих Лицарів…

***
На допитах Олекса Гірник свідчити відмовився: кому і про що? Його нелюдськи відлупцювали — до тями бранець прийшов за добу. Оскільки буцегарні Галичини були набиті під зав’язку, ув’язненого етапували до слідчої частини управління НКВД по Житомирській області. Тутешні енкаведешники свою справу знали хвацько.

Залучивши до особової справи матеріали… польських спецслужб, на затриманого вішали злочинні “зв’язки із закордоном”. Він тільки заїкнувся:

— Та я ж за “за зраду Ойчизни” майже три роки відсурмив! — У відповідь — регіт.

Тоді він мовчки згадав горді слова гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика:

— Народ завжди має право протестувати проти гніту… Хоч би які великі були московські насильства, вони не дають москалям жодного законного права на Україну.

Це сьогодні бути українським націоналістом - тренд, раніше то була каста втаємничених у світле майбутнє. Кати зрозуміли: із цього заарештованого зізнань не вибити й переключились на більш слабодухих бранців.

11 листопада 1939 р. найгуманніший суд на світі ухвалив:

— “За предательство Родины” засудити Гірника О.М. за статтею 54-10 ч.1 КК УРСР до позбавлення волі терміном на вісім років таборів та згідно статті 29 п.“А” і статті 30 КК позбавити виборчих прав після відбуття кари терміном на п’ять років.”

У заключному слові він нагадав, здебільшого — собі:

— Будь гордий з того, що Ти — спадкоємець боротьби за славу Володимирового — Тризуба, — і незламно рушив відбувати покарання на Урал.

У Норильську та Магадані бранець пиляв ліс, бив камінь у кар’єрах, працював на підземному заводі, неодноразово опинявся у карцерах, бо знав: він змагає до посилення сили, слави, багатства і простору Української Держави. Коли 1943 р. трапилася нагода й ув’язненому запропонували йти офіцером до Війська Польського, яке саме формувалося на території СРСР, він категорично відкинув пропозицію:

— Товаришу начальнику, не заздрю я, ані багатству, ані славі, а заздрю лише тим хлопцям, котрі помирають в боях за Україну.

Після того випадку тиск наглядачів лише посилився. І після цього Олекса Гірник не зачаївся, не заліз у шпаринку, не перечікував лиха. За будь-якої кривди він ставав за правду. Одного разу, намагаючись захистити безвольного в’язня від сваволі оскаженілого наглядача, він знову втрутився…

Пиката сволота прикладом автомата розтрощила ув’язненому передпліччя правиці.

* * *
Як казав один із провідників ОУН Дмитро Мирон:

— Не Україна — для нас, а ми — для України.

Звільнений глибокої осені 1948 р. із ГУЛАГу О.М.Гірник повернувся до у Станіслава. Колись квітучим краєм радянщина гуляла із косою…. На той час його старенька мати і молодша сестра померли, брат Федір загинув на фронті. Нікого із ровесників серед живих Олекса не угледів. Від червня 1941 р., безпосередньо перед німецькою окупацією, тільки в урочищі Дем’янвів Лаз під Івано-Франківськом розстрільні команди НКВС знищили 25 відомих йому соратників із містечка Богородчани.

Увесь тягар розстріляних мрій своїх полеглих братів він прийняв на себе. Мав далі жити патріот і… зненавидою та безоглядною боротьбою приймати ворогів Своєї Нації. Після ГУЛАГу праця копачем на цегельні у Станіславі здавалася відпочинком.

Із непроглядної туги сонце зазирнуло у його віконце. І було воно в образі лагідної жінки.

Кажуть, таких зводить доля. У 1949 р. Олекса Миколайович Гірник побрався з Кароліною Іванівною Петраш, яка… також нещодавно повернулась із заслання. Хотілося по-людськи жити, по-людськи працювати, по-людськи бути щасливими.
У 1950 р. у подружжя народився син Маркіян, а в 1954 р. — Євген.

Уявляю, як несолодко велося родині, де, і чоловіку, і дружині, обом, у таборах видали “вовчі квитки”.

У пошуках кращої долі 1953 р. подружжя перебралось у м.Калуш Івано-Франківської обл., до брата Кароліни, опального греко-католицького панотця Михайла Петраша, який теж… повернувся з заслання.

Роботу політв’язні ледь знайшли.

Спочатку Олекса Миколайович працював обліковцем на місцевому цегельному заводі, пізніше - обіймав посаду інженера. Але ні на хвилю він не забував про долю Батьківщини, її культури, української мови. Дедалі гучніше гнівно говорилося та писалося:

— Панівна мова витискає п’ятно на поневоленій мові. Тільки незалежна держава є запорукою збереження нації та її мови. Ми навіч бачимо, як сильніша, пануюча нація, поглочує й нищить другі нації. І це, українці, чиниться під гаслом братства комунізму–русофільства.

Виявляється, його патріотичні ідеї нікуди не відлетіли, а навпаки - визріли. Слова шукали вихід, правда перетворилась на дороговказ. Таємно від усіх, рахуючи й рідню, протягом чотирьох років Олекса Гірник виготовляв рукописні листівки, що ганьбили національне пригноблення та жахливу русифікацію.

У побуті він не просто сипав цитатами з Шевченка, якого добре знав на пам’ять, його повсякчас навертало до Тараса.

Небалакучий, на вигляд суворий, із загостреним почуттям справедливості, Олекса не паплюжив якусь національність чи народ, але тиранію комуняк зносити не міг.

Із дружиною він, подібно прочанину, їздив на Чернечу Гору в Канів, де мріяв про державність Батьківщини, суверенітет України, розбудову вільної Вітчизни.

Чим далі, тим дошкульніше гризла думка:

— Чому я не звідав радощів вільної людини, що матиму власну державу, нашу правду?

* * *
Друковані відповіді доводилося шукати вдень, із каганцем. Звичайне, то був Тарас Шевченко, полум’яними рядками якого Олекса Миколайович пересипав всяку бесіду. Його захопив роман “Собор” (1967) Олеся Гончара, вперше надрукований у січневому номері журналу “Вітчизна” 1968 р. Десь у Львові під великою таємницею Олекса Гірник роздобув наукову недруковану розвідку “Возз’єднання чи приєднання?” (1966) українського історика та археолога Михайла Брайчевського, де так елегантно та фактологічно піддавалася сумніву лицемірна партійна теза про “споконвічне прагнення українського народу до возз’єднання з Росією”. Його надихали - “Репортаж з заповідника імені Берія” (1967) історика та публіциста Валентина Мороза та монографія “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (1968) Івана Дзюби, інша переконлива дисидентська література.

Із такими речами пустувати було небезпечно – до 15 років ув’язнення з конфіскацією майна. Але у 1976 р. у власній садибі Олекса Миколайович збудував кухню з маленькою комірчиною на другому поверсі, де облаштував схованку. Там він і писав саморобні листівки(відомо, як мінімум, вісім варіантів), спрямовані проти російської окупації і русифікації України. За свідченням знайомих, 1977 р. патріот геть змарнів і помітно змінився. Власним розумом він прийшов до Слова і писав листівки, викриваючи злочини комуністів щодо України,переймаючись долею поневоленої нації. У прокламаціях містилися доволі розлогі міркування щодо історії українського народу, підтверджені опорними цитатами на Тараса Шевченка:

- Прочитайте знову / Тую славу. Та читайте / Од слова до слова, / Не минайте ані титли, / Ніже тії коми, / Все розберіть... та й спитайте / Тоді себе: “Що ми?.. / Чиї сини? Яких батьків? / Ким? За що закуті?..” / “За святую правду-волю / Розбойник не стане...
Внутрішня напруга світла зростала - вольфрам вперше гостро зблиснув на початку січня 1978 р., коли люблячий батько та щедрий дід вирішив вчинити акт самоспалення. У прощальному листі дружині від 6 січня 1978 р., напередодні Різдва, він писав:

— Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест - то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець.

Пам’ятаєте, як у сиву давнину лунав бойовий козацький клич?

— Або здобути, або дома не бути!

* * *
Свідки переказують, буцімто, Олекса Миколайович Гірник справляв враження людини цільної і незламної. Коли маєш ідеали, обстоюєш їх за будь-яку ціну.

Міркуючи над тими подіями, я замислився: чи слід подібних особистостей ідеалізувати? Ні. Шанувати і пам’ятати? Неодмінно

У нього все життя в серці жевріло те, за що і вмерти не страшно. Щасливець!

Він зробив власний вибір і зі шляху свого, саме свого (!!!) не звернув.

Як людина конкретна, одного зимного дня він зважився. Тож на столі запопадливо залишив рідним записку, якою заспокоїв, хоч і гірко нею ж усміхнувся:

— Я поїхав у Львів. Не турбуйся, за день-два повернуся. До милого побачення!
Олекса. 19.1.1978 р.

Із Червоної України його путь вів до столиці.

У Києві 20 січня 1978 р. патріот відвідав Софійський собор і Києво-Печерську Лавру; у знайденій сумці збереглися тролейбусні квитки. О 19 год. Олекса Гірник виїхав останнім автобусом до Канева. Пішки, проти сильного вітру, у мороз, кучугурами, залишеними завірюхою, чоловік йшов три кілометри на Чернечу гору. Наче прощаючись, чотири рази сміливець обійшов Тарасову могилу. Можливо, губи самі ворушили Шевченкові слова:

— Свою Україну любіть / Любіть її во врем’я люте, / В останню тяжкую минуту / За неї Господа моліть!

Без поспіху Олекса спустився до схилу гори, звідкіля гарно було видно Дніпро.

Шукач правди вибрав місце на нижній перетиці, на північному схилі Чернечої гори, за метрів 10-12 ліворуч від оглядового майданчика; принаймні саме там слідчі знайшли сумку, дві порожні каністри та його запальничку.

Обережно Гірник дістав стос заздалегідь написаних власноруч листівок і пустив тисячу прокламацій на вольний вітер із Дніпра, який Україною згодом порозносив оту пошту болю та мужності. На гранітну брилу він поклав свою прощальну духівницю (на фото):

— Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! (Радянська, та не російська). Україна для українців!

З приводу 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918 р. - 22 січня 1978 р. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша.

Тільки в такий спосіб, тоді, і можна було протестувати в Радянському Союзі?!?

* * *
Богу — душа, життя — рідному краю, а честь ось, то тільки для тебе.

Спочатку родичам полеглого патріота не хтіли віддавати тіло. Та пізніше дозволили поховати на батьківщині, щоправда, труну відкривати категорично заборонили. Тіло оглядав і поклав у домовину, яку привезла до Канева удова, лікар місцевої швидкої допомоги Михайло Іщенко. Той не втримався, про справжні обставини смерті таки потай уповів жінці. Згодом анатомопатолог видрукував низку статей і написав книжку “Спалився за Україну”.

Тим часом Україною оперативна агентура поширювала брехливі чутки. Мовляв, в Каневі згорів, чи то якийсь п’яничка, чи то дивний релігійний фанатик. Попри заборону, син Євген Гірник все-таки відкрив віко батькової домовини, аби по-християнськи попрощатися з батьком. Таємно уночі в хаті Гірників відспівали і панахиду за греко-католицьким обрядом. Провів її шурин, місцевий священик Михайло Петраш.

А за кілька днів у помешканні Гірників в Калуші кегебешники провели тотальний трус, допитавши всіх родичів. При цьому згорьованій удові оперативники ганебно брехали, мовляв, ваш чоловік згорів в автокатастрофі.

***
Автодафе… Із власної волі Олекса Гірник ступив на вогнище, аби засвідчити таким вчинком акт святої Віри та Соборності України:

— …Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за Неї…Не дозволиш нікому плямити ні слави, ні честі Твоєї Нації.

Олекса Гірник лежав головою до Шевченка і обличчям до небес.

Господь прийняв його душу, а Святий Петро не барився зі своїм рішенням. Великий Іван Гонта був далекозорим українським лицарем, коли зауважив:

— Наші жертви не впали даремно, бо з нашої крові виростуть ті, хто докінчить наше діло.

* * *
Минали ще роки. Ще тринадцять років радянської неволі…
Попри заборони, щороку 21 січня одні, непомітно, але шанобливо клали червону калину на місце смерті Олекси Гірника, на північному схилі Чернечої гори.

Інші, щороку 21 січня, показово та люто, черевиками, гроно чавили.

За декілька літ, через рідних в Польщі, через знайомих із руху польської “Солідарності” звістка про героїчний вчинок Олекси Гірника вихлюпнулася на Захід.

Правда про полум’яне життя та особисту боротьбу патріота спочатку поширилася хвилями радіо “Свобода”, а після здобуття незалежності Україною вперше з’явилася на шпальтах газети “Літературна Україна”.

…Коли 22 травня 1991 р. на Чернечій горі із побував Патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник), він мовив такі святі слова:

— Хтось може подумати, що Олекса Гірник, — самогубця. Але той, хто йде на війну за Батьківщину, свідомо на смерть іде заради життя, хіба самогубцею є? Думаю, що Бог йому подарує. Він усього себе віддав Україні, без останку. Могила Шевченка, Чернеча Гора бачилися йому найпотужнішим вогнищем українського національного духу, і він приніс сюди полум’я великого серця. Олекса Гірник посяде гідне місце в пантеоні найвидатніших борців української нації.