Про Калуш та літературу, поезію та прозаїчність, про життя та призначення поета, а також про особливі “ритуали” та хобі творчої людини “Вікна” поговорили з самим Остапом Микитюком.
— Остапе, чим для тебе є Калуш?
— Тут я народився, виріс, прожив більшу частину свого життя, зустрів своїх друзів, а ще — однодумців. Тут я почав займатися творчістю. Для мене Калуш — це школа, перші несміливі кроки в літературі. Це перший театр, де я спробував себе у ролі актора. Це перші кохання і перші розчарування, перша викурена цигарка і перший ковток алкоголю. Це сестри, брати, вороги і друзі. Депресії і втечі від них за межі, межі цього міста.
— Ти вирішив втекти на Київщину?
— Не втекти, швидше, змінити обстановку. Зараз я працюю на Київщині, саме там я вирішив зреалізувати себе як творчу одиницю. Додому приїжджаю лише на сесію. Калуш став для мене надто малим в плані простору і затісним — в плані ставлення людей до мистецтва. У Києві, приміром, мені дуже подобається метро: там я відчуваю себе комфортно і натхненно.
— О, то ти ще вчишся в Калуші?
— Ну не ще, а вже. Так, вчуся в Калуському коледжі культури і мистецтв на бібліотекаря.
— Гаразд, розкажи тоді про перші літературні спроби. Коли почав рифмувати? Хто прищепив любов до поезії?
— Перші літературні спроби були ще у класі п’ятому. Нам давали завдання писати твори-описи, твори-роздуми. Я до цього підходив з шаленою відповідальністю і викладався на всі сто. Інколи малим мріяв, що стану письменником і буду їздити всією країною, презентуючи свої бестселери. Тоді думав, що проза — це моє. А ось риму полюбив, коли вперше з нею познайомився, але оволодіти нею у мене довго не виходило. Все зазвичай закінчувалося банальними віршиками. Я, звісно, записував їх в окремий зошит, перечитував, а потім, розуміючи, що це страшна халтура, — спалював все.
По-моєму, я почав нормально рифмувати вже в 17 років. Взагалі, любов до поезії — то має бути вроджене. Мені прищеплювали любов не суто до поезії, а до літератури цілком.
— Тобто, у твоїй сім’ї вже є творчі люди — літератори, письменники, музиканти?
— За любов до літератури від щирого серця вдячний своїй бабусі. Направду, в моїй сім’ї дуже багато творчих людей, я виростав у творчій атмосфері: мама – скрипалька, один дідо – музикант, інший — поет, бабуся — бібліотекар.
— Ти теж, наскільки я знаю, не лише віршуєш? Гугл пише, що ти ще й журналіст і музикант…
— Гугл знає, що сказати (сміється. — Авт.). Ну про журналіста — то дуже гучно сказано. Було кілька публікацій на різних ресурсах, але я їх не зберіг, тому це вже втрачено. Музика ж посіла у моєму житті не останнє місце. Співав ще в школі, у середніх класах —вчився грати на гітарі. Доволі тривалий час я був в акторському складі молодіжного експериментального театру “ЛюбАрт”. Потім був також бас-гітаристом калуської групи „She is april”. Але так склалось, що я не зміг відвідувати репетиції і довелось покинути гурт. Згодом ще став учасником гурту “Space jam” — писались тексти, робилась музика. А тоді мене вже спіткала армійська служба.
— Розкажи, яким ти був в юності — бунтар, мрійник, романтик? Бачу, ти пробував і шукав себе в різних сферах.
— І бунтар, і мрійник. Хоча в школі я був, передусім, бунтарем: довге волосся, проколи у вухах і губі, футболки з “Metallica” і порвані джинси. На останній дзвінок у 9-му класі приперся в костюмі і кедах (сміється. — Авт.). У той час на мене дуже великий вплив мала творчість і зовнішність Курта Кобейна. Для педагогів, ясна річ, то було вище їхнього розуміння, тому проблеми з навчанням в мене були, але суто щодо поведінки.
Я пробував себе, але не шукав, бо визначив для себе зразу, що головне, куди мені треба тягнутися, а іншим займався просто з цікавості.
— Головне — то література?
— Однозначно вона і тільки вона.
— Крім мистецтва, які “прості” хобі тобі небайдужі?
— Книжки читати — то „просте”? Моє хобі – то книги: це моя, так би мовити, слабкість. Якщо хтось не знає, що мені подарувати на Миколая чи на День народження — даруйте книги. Ще подобається фотографувати (може, колись використаю свої знімки у збірці віршів). Дуже люблю подорожувати автостопом. Їздити в інші міста за межі області, знайомитись з людьми. Потім є про що згадати, інколи так і теми для віршів народжуються.
— Чи далеко таким чином можна заїхати?
— Ну, я не гуру автостопу, але за роки набрався трішки досвіду і зробив кілька висновків. Автостоп сам собою — не надто безпечний, бо, сідаючи в попутню машину, не завжди знаєш, який водій трапиться. На моєму шляху, на щастя, зустрічалися лише хороші супутники. Хоча подорожувати автостопом краще все ж не самому, а в компанії друга чи подруги. Безперечно, потрібна палатка і взагалі весь похідний набір, бо не знаєш, де застане ніч. Треба заздалегідь обирати траси, на яких потік машин активніший, чітко знати, куди їдеш. Головне — гарний настрій і віра в те, що сьогодні ти потрапиш туди, де треба. Моя найдальша подорож автостопом – з Калуша до Хмельницького.
— Поговорімо, врешті, про літературу і про твою творчість, зокрема.
— Щоб про це розповідати, мені спершу треба закурити.
— То — як каталізатор творчого процесу?
— Певною мірою, інколи під час куріння приходять саме ті слова чи рядки, що треба. Ти вже знаєш про мене більше, як мої рідні (сміється. — Авт.).
Моя творчість — то дивна штука. Коли починалось писати, то думав, що то все буде, як кажуть, в „тумбу” і на ключ. У 2008-ому випала нагода прочитати кілька віршів перед невеликою публікою. Тоді до Калуша приїхали львівські поети і влаштували тут читання. То був мій дебют, я почув схвальні відгуки про свою творчість. Сказали, що якшо розвиватиму в собі цей дар, то з мене будуть люди (сміється. — Авт.). Відтоді саме це стало для мене пріоритетом. Згодом читав вірші і за межами Калуша. Приміром, такий захід проводили у Франківську, де був письменник Тарас Прохасько. Він нічого не сказав про мої вірші, але схвально кивав головою.
Потім було багато знайомств з молодими поетами і поетесами як і зі Львова, так і з Франківська та інших міст. Запрошували одне одного на “літературки”, у Калуші ініціатором таких подій був, переважно, я. Згодом ці заходи переросли в щорічний мистецький арт-фестиваль “Деталь”. Сюди приїжджали музиканти, хенд-мейд майстри, актори, фотографи. З того часу моє життя стало більш насиченим та цікавим.
— Чи такий проект знайшов відгук у калушан?
— Фестиваль проходив три роки поспіль у другу неділю травня, у 2010-2012 році його проведенням займався я, хоча, ясна річ, не сам — допомагали Уляна Паньо, Любов Липовська, Артур Єфремов, Прометей, Софійка Нітух, Андрій Тимків, за що я їм щиро вдячний.
Калушани? Ті, які крутились в неформальних колах, — так. Інші дивились на це, грубо кажучи, як на цирк з потворами. У нас люди, на мою думку, більше люблять переглядати новини і концерти естрадних виконавців, ніж підтримувати культурний розвиток міста. Зрештою, якщо калушани й відгукувалися, то дуже мляво (за винятком окремих людей), хоча була реклама і в газетах, і на радіо.
Довідка “Вікон”
1.05.1991 — народився в місті Калуші
2008 — закінчив ЗОШ №3
2010-2012 — організатор щорічного арт-фестивалю “Деталь”, співорганізатор етнофестивалю “Колесо”.
2012 — служив у роті зв’язку в місті Полтава
2013 — вступив у Калуський коледж культури і мистецтв на спеціальність бібліотекаря
2013 — ведучий і учасник літературного фестивалю “Дністровський каньйон”; учасник проекту “Вулична поезія” у Львові, Івано-Франківську; фіналіст Львівського всеукраїнського слему в рамках літературного фестивалю “Форум Видавців”
— Про що пишеш? Звідки береш теми — з життя чи воно якось саме приходить?
— Пишу переважно інтимну лірику, трохи соціальну. Вчуся писати прозу, але це важче, аніж здається. Теми… З життя, з уяви, з переживань чужих людей, свідком яких випадково стаю, по-різному. Частіше створюю їх в своїй голові, бо особисті переживання — це таки особисті переживання.
Сказати, що відношу себе до якогось з напрямів, течій в літературі, — не хочу і не буду, бо не мені про це судити. Моя творчість — не класика, але й постмодерном це не назвеш. Словом, сучасна українська поезія.
— Розкажи про те, як проходить творчий процес у тебе. Чи є якісь “ритуали” писання?
— Я виношую в собі слово, або емоцію, це має визріти — день, тиждень, місяць, коли-як. Інколи все зараз вихлюпнеться, часом — треба і посидіти. Пишу тільки вночі: кава, цигарка, папір і ручка. Жодних електронних засобів.
— Чи написав ти вже на книжку? Плануєш видавати власну збірку?
— Хотілося б, але це дороге задоволення, самотужки не потягну, та й не знаю, чи доцільно випускати сольну збірку поезії. Чесно, нема готового матеріалу для цілої книжки, але, передусім, недостатньо коштів, тому, якщо цю статтю почитає якийсь меценат, то буде файно (сміється. — Авт.). А взагалі, є велике бажання видати спільну з двома калуськими авторками кишенькову збірку поезії. Зараз ведуться перемовини, тому це у великому секреті. Хоча ні, просто потрібна добра людина з грошима, яку б це зацікавило. У нас трьох віршів на збірку точно назбирається.
— Представники сучасної української поезії організовують різні мистецькі заходи, зокрема “Вуличну поезію”. Чи брав ти участь в цьому проекті? Яка його мета?
— Вулична поезія — то українська течія, рух, платформа молодих поетів, які займаються просуванням поезії і літератури в маси. Відбуваються читання на центральних площах різних міст. Я, зокрема, був у Хмельницькому, Львові та Івано-Франківську. Думаю, що поезія має бути почута. Зараз координацією проектів від цієї платформи у Франківську і в Калуші займається Ірина Червінська. До того цим у нашому місті займався я.
“Ртуть”
Стікаєш по грудях сріблястими цівками
Ця тиша в холодній кімнаті, моя панацея
Замотую рани опісля твоїми хустинами
Розкололася вкотре на клапті мОя Пангея.
Стікаєш востаннє по венах моїх отрутою
Я стікаю дорогами з міста у місто, попутніми,
Автомобілями, пивом, віршами
Сповідаю випадковим богиням усі свої шрами
Вкурююсь рутою…
Я пам’ятатиму, потім, після кінця, після титрів
Твої лаковані нігті кольору ртуті,
Твою заразну ненависть, таку тендітну
І пустоту, що роз’їдала груди…
Я пам’ятатиму завжди і до останнього
Погляду, подиху, цвяху, слова
І втрати вагомості, конкретного значення
Знаків нашої. Приватної. Вавилонської мови
09.01. — 22.01.2015р. Ірпінь
— На твою думку, що потрібно робити молодим авторам для того, щоб про них почули?
— Писати. Не задирати носа, бо це псує як автора, так і думку про нього. А ще — не боятися і пробувати, слухати і вміти сприймати критику.
В Україні бути письменником — важко, бо це ніким не підтримується на належному рівні. Мало книгарень та бібліотек, та й що казати — книжка дорожча за пляшку горілки.
— Ти як представник сучасної генерації митців не вважаєш, що електронна книга може витіснити друковану?
— Технічний прогрес, звичайно, не стоїть на місці. Можливо, з роками так і буде, але щоб кардинально — ні, хіба років за 50. Я, наприклад, не люблю електронну книгу. Може, тому, що її в мене немає. Як на мене, нема більшого кайфу, ніж, читаючи книгу, відчувати запах якісного паперу, справжні сторінки. Та й авторам треба жити якось, від продажу книг їм щось перепадає.
— Чи є у тебе улюблені автори — ідейні натхненники?
— Із зарубіжних — Рей Бредбері, Курт Воннегут, Джордж Оруел, Гі де Мопассан, Жуль Верн, серед поетів — Володимир Маяковський, Сергій Єсєнін, Костянтин Бальмонт. З наших — Василь Симоненко, Сергій Жадан, Катерина Бабкіна, Юрій Андрухович, Юрій Іздрик (його поезія — суцільний космос і кайф).
Є автори, від яких відверто кайфую — приїжджаю на їхні виступи, фотографуюсь з ними, зачитуюсь їхніми книгами. Вони неперевершені кожен по-своєму. Але писати треба не так, як вони, а по-своєму. Потрібно вчитися володіти словом, концентрувати його.
— Яка остання прочитана книга тебе вразила?
— Курт Воннегут, “Бійня номер п’ять”. Вразила тим, як автор розкриває тему, яких персонажів використовує і як він це робить. Цього року трапляються художні речі про Другу світову — то гарний британський фільм, то ця книга. У наші роки немає нічого просто так. На все свій час і своє місце.
— Ти зараз працюєш над якимось проектом чи твором?
— Якщо над проектом — то над кишеньковою збіркою поезії спільно з Іринкою Червінською і Оленкою Бараненко, готую матеріали, шукаю спонсора або мецената. Працюю також над віршами, ношу їх, як вагітний. Маю кілька прозових речей, які треба дописувати і зв’язувати докупи в маленьке оповідання.
— Ну народжуй! Дякую за розмову, натхнення та творчих злетів тобі!
Розмовляла
Тетяна РУСІНКЕВИЧ, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка