Ганна і Володимир Кіт Святий Юрій дуже шанувався українською патріотичною молоддю на Західній Україні у 1930-40-роках, на які припала юність Ганни та Володимира. Святий Юр, Юрій-Змієборець, Святий Георгій, Георгій Переможець — це грецький святий агіос Георгіос — святий, мученик і воїн. Він вважався патроном візантійських імператорів, а пізніше і руських (українських) князів, зокрема князів Коріятовичів. Святий Юрій є однією з найвідоміших постатей в християнському світі, його історія надихала митців протягом століть. Святий є також покровителем України, столичної Київської області (зображений на прапорі та гербі Київщини), головної святині Галичини та Львова — Собору Святого Юра. Вважався також опікуном молодіжної організації “Пласт”, до якої входило чимало свідомої молоді у часи національно-визвольної боротьби середини ХХ століття. Саме його вишила у в’язниці у Воркуті прикарпатська 25-річна дівчина Ганна Ворона.
— Бабуся Ганна — по-дівочому прізвищу Ворона. Дідусь — Володимир Кіт. Обоє потрапили до в’язниці, а потім — до Воркути за свідому громадянську позицію, — розповіла “Вікнам” їхня онучка, вчителька інформатики Любов Ковалик. — Хоча обоє — з Прикарпаття, познайомилися вони аж у Сибіру. Бабуся — із села Загір’я Рогатинського району, дідусь — із Тернопільщини, із села Сільця Бережанського району. Як саме вони познайомилися — це і для мене загадка, але бабуся розповідала, що вони довго листувалися. Обоє перебували у Воркуті на спецпоселенні без права виїзду. Йому не було дозволено повертатися в Україну.
Ганна Кіт походила із заможної родини. Її батьки мали багато моргів поля, великий маєток. Все це відібрали і передали у власність колгоспу з приходом радянської влади. 18-річною дівчиною Ганна долучилася до ОУН. Як могла, допомагала односельчанам, яких переслідувала тодішня московська влада.
“БАБУСЮ ПОСАДИЛИ ВЗИМКУ У КАРЦЕР ЗОВСІМ ГОЛУ…”
— Бабусю арештували восени 1950 року у Львові, куди вона приїхала у лікарню до батька після операції. Вона розповідала, як із неї вибивали зізнання. Двоє енкаведистів схопили її попід руки, посадили у машину і повезли у тюрму “Бригідки”. Там їй влаштували допит. Знайшовся і зрадник, який розповів слідчим, що вона приносила кожухи бійцям у криївках. Щоб довести справу, цього було мало, і бабусю допитували: посадили взимку у карцер зовсім голу. На підлозі вище кісточок стояла вода, яка за ніч замерзала, — розповіла “Вікнам” онучка Ганни Кіт.
Щоночі після півночі арештантів у тюрмі “Бригідки” виводили на вулицю і сильно били. Але Ганна Кіт продовжувала заперечувати свою вину.
— Так протримали її майже цілий рік, — продовжує Любов Ковалик. — Нарешті, знайшли третього свідка, і всі її терпіння пішли намарно. Звинувачення: мала зв’язок із ОУН, сприяла УПА. Військовим трибуналом військ МВС Станіславської області була засуджена на 25 років позбавлення волі та 5 років обмеження в правах.
Любов гортає сторінки книги “Загір’я Княгинецьке”. Це рідкісне видання — подарунок автора її бабусі. Автор записав спогади Ганни Кіт ще за життя та — подарував їхній родині примірник із посвятою та подякою. Її дідусь, Володимир Кіт, відбував ув’язнення також за сприяння національно-визвольному руху. Був учасником організації українських націоналістів. Коли потрапив у в’язницю, мав 23-24 роки. Був неодруженим.
— Дідусь мусив сидіти десять років, поза вироком. Але вирок пом’якшили і замінили важкими роботами на спецпоселенні без права виїзду, — пригадала Любов Ковалик.
.jpg)
ЗОШИТ З ВОРКУТИ
Зошит Володимира Кота списаний чорнильною ручкою. Каліграфічний почерк вказує на хорошу освіту автора, хоча, за словами онучки, дідусь закінчив у рідному селі тільки початкову школу. Розпочинається він віршем Т. Шевченка “Думи мої”. Закінчується — текстом пісні “Тернопіль мій”.
Стиль письма нагадує лемківську говірку. Можливо, саме із лемків і був родом, не виключає онучка.
— Ось тут на зошиті вказано місце і дату — Воркута, 27 лютого 1955 року. Очевидно, писав його за гратами, — каже Любов Ковалик.
Любов Дем’янівна не заперечує, щоби сімейні реліквії змогли погортати і студенти та учні та всі калушани. Вона готова передати матеріали до історико-краєзнавчого музею Калущини або до історико-меморіального музею Степана Бандери у Старому Угринові.
— Бабуся розповідала, як вишивала цю ікону кісткою від риби. Нитки брали із одягу. Випорювали зі светрів, з хустин, — пригадує онучка.
Любов Ковалик виховує двох дітей: старший син навчається у восьмому класі гімназії, молодша донька — у третьому класі ЗОШ №11.
— У Воркуті прожили більше 20 років. Бабуся Ганна закінчила педагогічне училище і стала вихователькою дитячого садка. Дідусь працював на шахті. Бабуся з дідусем заробляли і збирали гроші на повернення на їхню, тепер і мою Батьківщину. Це сталося дещо пізніше. Їх уже було четверо. У 1958 році народилася моя мама, згодом — її молодший брат. Переїхали вони тільки у 1970 році. Тут нас чекало багато різних приємних і неприємних пригод. Бабуся не працювала. Дідусь — на різних роботах, до останнього працював у селі Загір’я на току. У Калуші вони не жили. Сюди переїхали на роботу мої батьки, і вже живу і працюю я. Дідусь помер у 2005 році. Бабусі не стало два роки тому. Вона прожила 90 років, — каже Любов Ковалик.
Зошит у твердій картонній палітурці нагадує пісенник. Варто сказати, що українці у Воркуті — завжди трималися купи. Збиралися разом на всі релігійні свята — на Різдво колядували, на Великдень — співали гаївок, святкували разом ювілеї, весілля та народини. Отож, і пісні повинні були бути завжди під рукою. Цих традицій родина Кіт дотримувалася і на батьківщині і вчила цьому дітей, розповіла вчителька.
— А принести зошит до школи вирішила після розмови із колегами, — зазначила Любов Ковалик.
— Наша школа у жовтні-листопаді потужно долучилася до підтримки воїнів на війні на Сході. Зібрали 10 тисяч гривень у скриньці, яка стояла в коридорі, — додала заступник директора ЗОШ №11 Світлана Нестеренко.
— Всі — вчителі, батьки учні були разом. Я — в цьому процесі і як мама, і як вчителька, — зазначила Любов Дем’янівна. — Якось ми говорили про наших людей. Про волонтерів, про самоорганізацію, про боротьбу на Сході. Сьогодення повторює історію. Тому я і принесла зошит, бо колеги зацікавилися тим, що було у нашій родині колись. Це потрібно не стільки їм, солдатам на Сході, — додає вона. — Це потрібно нам.
