Юрій Іздрик: Нащо мені “почесне громадянство Калуша”, якщо я не маю за що жити?

Юрій Іздрик рідко спілкується з журналістами, тим паче — “вживу”. Однак цього разу — привід незвичний. На жаль, темою розмови з “Вікнами” була не творчість видатного калушанина, а проблеми більш приземлені, однак, насущні. Один з найвідоміших письменників сучасності ледве зводить кінці з кінцями. Нещодавно Юрія Іздрика позбавили чи не єдиного стабільного доходу — пенсії, яку він отримував лише чотири місяці як ліквідатор наслідків Чорнобильської катастрофи. В жовтні минулого року її з незрозумілих причин заблокували.
Переглядів: 3397
| Фото: Ростислав Шпук

Про те, хто такий Юрій Іздрик, схоже, не знають хіба що калушани. Принаймні, багатьом, справді, невідомо, що він є мешканцем нашого міста. Як би це дивно не звучало, маючи скільки можливостей поїхати звідси, — Юрій Іздрик завжди повертався додому — ні в Польщі, ні у Львові він жити не зміг.

— Мені двічі не пощастило з Батьківщиною (УРСР і Україна. — Авт.). Однак емігрувати я не зміг — прожив кілька років за кордоном — і повернувся. Виглядає, що лише тут я можу жити, а що мене тримає в Калуші — не знаю, та це і несуттєво: найважливіше те, що місто — моя мала батьківщина, я тут народився й виріс, тут моє “місце сили”, мій дім, моя затворницька келія. Пригадую свої відчуття, коли вертався з Польщі, — оті бабці, смердюча електричка… Це все — Батьківщина, ти любиш її, хоч і не знаєш за що. Я пишу українською, я маю свою аудиторію — молодих чудових людей — і це моя публіка, ми потрібні одне одному, ми «премося» разом. Ну чого я кудись поїду?

Та влада, вочевидь, не цікавиться життям митців. Про те, що місто гордиться своїми видатними уродженцями, — згадують уже надто пізно, коли встановлюють чергову меморіальну дошку… Зараз же немає жодної допомоги. І тієї однієї, законно заробленої, Юрія Іздрика — позбавили.

Мало хто знає, але, окрім своїх мистецьких заслуг перед Калушем та Україною, письменник належить до ІІ категорії осіб, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. У свої 23 роки, майже одразу після закінчення інституту, молодий інженер Юрій Іздрик потрапив у зону відчуження. На «дезактиваційних роботах» у 1986-ому він пробув три місяці, а зараз — йому заблокували єдине джерело стабільного доходу — «чорнобильську» пенсію.


Фото Ростислава Шпука

зима починається щойно на зламі зими
і манна небесна у щільних шарах атмосфери
являється снігом і перевдягаємось ми
на вимогу метеорологів і Режисера
партер у заметах гальорка застигла в льодах
з балконів звисають снопи крижаних сталактитів
на сцені актори полярний відтворюють жах
бо солодко так замерзати під світлом софітів
ми ловим в соляріях сонце як флуоресцент
ми гріємось від запальничок рятуємось бігом
плекаєм надію на янгольський дивертисмент
та манна небесна вже вкотре являється снігом
і так відморозками тупо чекаєм весни
щоночі щоранку щоднини... і тільки надвечір
згадаєм що нібито парами створені ми
на опір зимі і глобальній оцій холоднечі
як тіло від тіла душа відтає від душі
і серце від серця рушає без електрошоку
прогнози погоди ти сам собі перепиши
(лише не забудь не забудь про всевидяче Око)
а переписати напевно неважко усе:
придумай що хочеш і збудеться просто з паперу
бо в світі твоєму — ні реплік ні актів ні сцен —
нема сценариста а може нема й режисера
зима починається щойно на зламі зими
та вже ненадовго її викрутаси нестерпні
і ми відігріємось і перевдягнемось ми
і ми доживемо —
до червня
до липня
до серпня

«У ЧОРНОБИЛЬ ГРЕБЛИ ВСІХ…»

Юрій Іздрик розповідає про свій особистий Чорнобиль. Каже, що тоді на ліквідацію аварії брали всіх підряд. Він не став винятком.

— У Чорнобиль я потрапив дуже просто. У 85-ому закінчив інститут, потім працював у Калуському науково-дослідному інституті галургії. Опісля вибуху на ЧАЕС, на початку липня мені зателефонували з військкомісаріату і сказали прийти для уточнення даних. На військовій кафедрі в інституті я отримав звання молодшого лейтенанта. У тому ж одязі, з військовим квитком у кишені, в якому поїхав у комісаріат — додому повернувся аж у вересні. Тоді гребли всіх: були люди після операцій, зі свіжими швами, але на те ніхто не зважав. Брали нас страшно брутально. У СРСР, зрештою, усе було великою таємницею — «тихо, ша». Ніхто не знав, що, насправді, діється у Чорнобилі. У той же день нас вивезли у військовий табір у якомусь селі під Калушем, де вже формували частину. Єдине, що можна було взяти в дорогу — їжа (щоправда, родичі могли ще приїхати у табір і привезти особисті речі). Втекти з того табору було неможливо: нас охороняли з автоматами і собаками. Пам’ятаю, як відбирали горілку у військових, — не брали і привласнювали собі, як це часто траплялося деінде, а розбивали на місці. Всі, насправді, були в шоці — як так, атомна станція і аварія?

У липні люди вже знали, що сталося, але масштабів аварії ніхто не усвідомлював. Як запевняє Юрій Іздрик, йому ще «пощастило». У Чорнобиль письменник поїхав від Міністерства надзвичайних ситуацій. Спершу казали, що беруть на місяць — протримали три. Однак, хлопцям, які їхали від Міноборони, довелося пробути там півроку.

— З 18 липня по 3 вересня 1986 року в складі Івано-Франківського батальйону протипожежної служби я брав участь у ліквідації наслідків аварії в 30-кілометровій зоні Чорнобильської АЕС. Я був лейтенантом у пожежній частині, мав свій взвод. Наше наметове містечко розташовувалася неподалік села Оране Іванківського району Київської області, більше ніж за 100 км від самого Чорнобиля. Зрозуміло, що в 30-кілометровій зоні людей не поселяли — туди виїжджали військові на дезактиваційні роботи. Ми — возили воду на будівництво саркофагу.

За три місяці служби я відбув 14 змін в першій зоні, і 7 змін — в третій (сама станція також була поділена на зони, залежно від радіаційного фону). Це згодом і стало підставою для надання ІІ категорії ліквідатора аварії на ЧАЕС.

— У таборі, куди нас привезли, доти теж жили хлопці. Очевидно, їх кудись раптово вивезли: всюди валялися особисті речі, гроші, навіть шоколадки. Пожежні машини, на яких нам судилося працювати — вже “фонили” немилосердно  (метал під дією радіації іонізується й дезактивації не надається). Матраци для спання ми набивали місцевим сіном, яке також “фонило”, але нічого іншого не було.

Попри це, Юрій розповідає, що заходів безпеки намагалися дотримуватись. Принаймні, спершу:

— Коли ми приїжджали на АЕС — то проходили санітарно-пропускний пункт, де були довжелезні душові, і все було вистелено жовтим пластиком. Радіацію реально намагалися змивати. Нам надавали спецодяг, респіратори тощо. А потім ми знову одягали форму.

— Оскільки радіація — штука невидима, ти розслабляєшся. Ну болить голова, ну слабкість якась, але в цьому нічого надзвичайного. Гірше велося тим, хто мав хронічні захворювання, хто був недавно прооперований тощо. А я — молодий, здоровий юнак — нічого не відчував. Набираємо воду — сонце, річка, думаєш, ну навіщо тут респіратор, яка загроза?

Пригадую, як з водієм об’їжджав станцію довкола. По суті, зруйнованого блоку ми ніколи і не бачили, бо будували стіну саркофагу з іншого боку. У мене як лейтенанта був дозиметр, і коли ми проїжджали попри ту розвалену частину реактора, — він просто зашкалював.

Як рятуватися від радіації, толком не знав ніхто. Єдине — пити, адже, як відомо, алкоголь виводить радіацію.

— На початках у зоні траплялося багато аварій через те, що люди кермували у нетверезому стані. Тоді встановили «сухий закон». Пило тільки начальство. Хлопці намагалися дістати самогонку в селах, міняючи алюмінієві драбини пожежних автомобілів на випивку. Пам’ятаю, як на мій день народження вони вирішили зробити подарунок і привезли пляшку самогонки. Гидкішої я, певно, в житті не пив. 

Цікаво, що тоді, за словами Юрія Іздрика, місцеве населення потерпало від нестачі чистої, не зараженої радіацією їжі. Тому самогонку, яку селяни гнали масово, аби “виводити радіацію”, можна було виміняти й на армійські консерви

— Годували нас там дуже добре — тушонки, консерви, словом, всі армійські продукти. Мабуть, усі стратегічні запаси, які тримали на випадок атомної війни, звезли у Чорнобиль.


Фото Ростислава Шпука

я літаю не так як птахи
як літак чи метелики-мухи
я лечу бо у світі можливостей можна усе
тут-буття — пропозиція шансів й ілюзія духу
кожен шанс – ніби транс
кожен шанс це по суті – essai
паралельні світи напаковані в простір так щільно
що космічна пітьма – непроглядно густий моноліт
бути всюди й ніде
вибираючи місце довільно
це – природно і просто
бо в точку спресовано світ
порожнеча – омана:
пустот у природі немає
як немає природи а є лише сума хотінь
роззирнувшись довкола
побачиш невидиму майю
тінь від бога й свою неприкаяну тінь
все що може відбутись
збувається рано чи пізно
поміж «буде» й «булó» не проляже й найтонший шов
я крізь себе лечу
і політ мій тотально наскрізний
бачить бог
я – єдине всевладне й повсюдне «ніщо»
і немає в мені ані пропусків ані прогалин
я – свята простота
а чи радше – свята пустота..
та живе в мені небо
й допоки воно ще не впало
я приречено вірю
що можу літати як птах


ПРОБЛЕМИ РОЗПОЧАЛИВСЯ ЗА ЧАСІВ ЯНУКОВИЧА

На початку вересня 24-річний Юрій (16 серпня — день народження. — Авт.), повернувся у Калуш. Найважливіше, що у нього було при собі, — крім запису у військовому квитку й довідки про перебування  на службі, — картка обліку доз радіоактивного опромінення. Саме на її основі нарахували виплати:

— Нам виплатили компенсацію, ясна річ, таємно, за місцем основної роботи. Мені, приміром, через інститут. При середній зарплаті на той час розміром 120 рублів, нам виплатили десь по півтори тисячі. Це було колосальною сумою. Я купив собі розкішну аудіосистему, поїхав з дружиною у Прибалтику і ще мав щось на прожиття.

Як постраждалий внаслідок аварії ІІ категорії Юрій Іздрик розповідає, що і в УРСР, і в Україні, у нього були певні пільги. І якщо знижка на оплату комунальних послуг зараз таки суттєво допомагає письменнику, то пільговим проїздом він практично не користується. Адже пільги — державні, а міський транспорт тепер — приватний, тож, водії не зобов’язані й не зацікавлені втрачати прибуток

— Останні три роки отримував також “допомогу на лікування” від Спілки “Чорнобиль” розміром 150 гривень щомісяця. Але останнім часом і цю суму ніхто не виплачує. В країні війна, і всім не до того.

У тому, що його хвороби пов’язані із перебуванням в Чорнобилі, Юрій Іздрик не впевнений:

— Не знаю, чи позначилося щось на моєму здоров’ю та чи був би я здоровішим, якби не був там. Їхав здоровий чувак — приїхав, і наслідків, крім облисіння, ніяких не було. Потім була історія з пухлиною в мозку і так далі. Але не факт, що то наслідок Чорнобиля, принаймні, це вже не доведеш.

Юрій Іздрик розповідає, що він мав право йти на пенсію у п’ятдесят. Однак тоді не хотілося цим займатися, та й вдавалося на себе заробляти. Фінансові проблеми розпочалися за часів Януковича.

— Тоді «кидали» як видавництва, так і організатори концертів. Я вже заліз у борги, тому мені порадили все ж йти і виробляти документи на пенсію. Десь за рік я зібрав усі папери. Почав це діло у 51 рік, і лише з червня минулого року мені затвердили пенсію, хоча і не видали пенсійного посвідчення (може, це був знак?). Отримував цю виплату у сумі тисяча гривень чотири місяці, потім надійшло повідомлення зайти у Пенсійний фонд. Там мені повідомили, що була перевірка і мою пенсію заблокували (подібні перевірки, як стверджують ті, “хто в темі”, й існують для того, аби якось зводити баланс Пенсійного Фонду, «розпиляний» фальшивими «чорнобильцями»). На запитання, які ще документи вимагаються  від мене ще — відповіді не отримав. Врешті, з’ясувалося, що від мене нічого не треба, і порадили подавати на Пенсійний фонд до суду, мовляв, це — єдиний вихід. Їм байдуже, що у мене на того таки ж адвоката  грошей немає, — хоча сам суд, звісно, безкоштовний.


Малюнок Валерія Пузика

зривається план повелителя бурі
і гради і смерчі збиваються з курсу
і тануть пророцтва й прогнози похмурі
бо наші серця – повелителі пульсу
і ерос живе в наших еритроцитах
і свіжа в нас кров а не чорна як нафта
ми будемо жити і будем любити
і нині і присно сьогодні і завтра
бо небо в нас чисте і море прозоре
і вольная воля – то наші ресурси
а дикі армади вамрірів і тролів
у мороці ночі збиваються з курсу
хоч плаче земля після кожної смерті
та зло небуття в небутті і зникає
бо світло змітає і шквали і смерчі
ось сонце зійшло – і пітьми вже немає
адептів своїх пожирає ненáвисть
які в неї діти – така вона й мама
а ми переможемо що б там не сталось
бо we are the champions – правда за нами


ДОВЕЛОСЯ ВЧИТИСЯ ЖИТИ БЕЗ «БАБЛА»

Історія про заблокування «чорнобильської» пенсії — розповсюджена та неунікальна. Комусь виплати урізають, а хтось отримує гроші задарма. Це, як то кажуть, — бізнес, нічого особистого.

— Моя проблема — спадок януковичівських адміністративних призначень, реформування цілої судової системи, відмивання грошей і т. д. Та зараз такі часи настали, що довелося вчитися жити без «бабла», і колишня дружина порадила не вимахуватися, і таки оформити пенсію. Звісно, тисяча гривень — гроші невеликі, але на харчі-комунальні вистачить, а на решту — зароблятиму. Дивує і розмір пенсії — я лейтенант, я будував саркофаг — а мені тепер мінімальну пенсію? Хоча, це вже справа держави.

— Існує також Всеукраїнська Спілка “Чорнобиль”, де є електронний реєстр. Там чітко зазначено, хто, коли і де був на ліквідації. На біса ще збирати якісь довідки? Але Пенсійний фонд з «чорнобильцями» не дружить. Нє, їм треба довідка з того Ораного. Фактично, йде з’ясування стосунків між державними структурами — Державною службою України з надзвичайних ситуацій і Пенсійним фондом. Проблема полягає в тому, що всі ці держструктури занадто «роздуті». Коли мені зателефонували з Пенсійного фонду, я так тішився — певно, вони переглянули документи, ну не може бути у мене лише тисяча гривень, все-таки лейтенант, чорнобилець ІІ категорії. Наївний…

Сама судова процедура — це бюрократична тяганина. Як розповідає Юрій Іздрик, його особисто і на засіданнях не потрібно, бо, власне, до нього немає жодних претензій.

— Два тижні тому на їхнє прохання я написав заяву, щоб судові засідання проводилися без моєї прямої участі, тобто заочно.

Виграти таку справу, кажуть, — 50 на 50. Як пощастить.

— Я не маю претензій особисто до працівників суду чи до Пенсійного Фонду. Не можна вважати їх винними лише тому, що вони працюють у цих структурах. У них така робота, і вони вважають, що це нормально.

Тисяча гривень пенсії — сума смішна, і за нею не варто битися головою об стіну, каже Юрій. Але коли книгами чи музикою ти не можеш заробити на прожиття (в цьому також специфіка нашої держави, її культурної політики), то ці гроші — потрібні.

— За тексти видавництво не платить, є тільки роялті з продажу книжок. Я повністю роблю свої книги сам — як оформляю, так і верстаю. Як художнику — мені платять за дизайн, а з книг я отримує раз на рік мізерну суму. Загалом, на такий заробіток прожити неможливо. Приміром, за поетичну книжку у два наклади видавництво «Старого лева» виплачує мені 2-3 тисячі гривень (залежно від продаж за тиражів), а от «Клуб сімейного дозвілля», що має юридичні права (вже недовго) на 8 моїх книг, — заплатило мені 600 гривень на рік. Мене рятують нечасті виступи з групою DRUMТИАТР і дизайн книг.

Звісно, Калуш міг би підтримати Юрія Іздрика. Власне, місто і хоче це зробити. Але по-своєму. Ще в жовтні минулого року екс-голова Калуша, нардеп Ігор Насалик вирішив нагородити письменника статусом «Почесний громадянин Калуша». Жодних пільг, премій чи суттєвої підтримки цим статусом не передбачається.

— Нащо мені це почесне громадянство, якщо я жити не маю за що? Якби не було афери з пенсією, я б собі мовчав і щиро прийняв той статус. Можливо, мерові приємно, що у його місті живе відомий письменник. Не так багато їх було у Калуші — Богдан Рубчак, перекладач Анатолій Онишко, Василь Ганущак.

Зрештою, мені по барабану на всі ті значки чи грамоти. Ну буду я почесним громадянином Калуша — чудово, це приємно. Мене на вулицях тут не впізнають — і мене це влаштовує. На старість, коли я живу сам, досягнув всього, чого хотів, займатися цією тяганиною не маю охоти. Я не від такого діла, я пишу вірші, і це я вмію робити. А платити хабарі, аби оформити інвалідність, чи щось в тому дусі, — не хочу, то мені огидно.

— В якийсь момент зрозумів, що байдуже літературна кар’єра, байдуже — тусовки. Я буду робити тільки те, що мене «пре». Так, я щаслива людина. У мене виходять книжки — те, що я за них не отримую гроші, — однаково. У мене купа читачів, люди ходять на мої концерти, у мене є плани та проекти, які я хочу зреалізувати. Я маю купу щастя, що я живу так, як хочу, не маю потреби щодня дивитися у вікно і думати, що там — яке місто, яка країна, який мер і який у мене статус.

Письменник зауважує, що така ситуація — дуже неприродна для нього. Але коли не маєш за що жити, доводиться якось боротися за свої права.

— Я відпрацював достатньо: заснував і 20 років самотужки редагував , як пишуть, — “культовий” літературний журнал “Четвер”, з якого вийшло не одне покоління відомих нині українських письменників. Я хочу прожити останні роки так, як я хочу. Не так це вже і дико — робити лише те, що подобається?

Загалом, Юрій Іздрик налаштований оптимістично, а його інтуїції «Вікна» схильні довіряти:

— Я маю дуже чітке переконання, що Україна і всі ми таки “вигребемо” на світло до кінця цього року. Хоча, мабуть, найважче — ще попереду. Проте впевнений: десь восени життя налагодиться. Все буде добре, бо ми того варті.