Роман і Володимир Суси: “Коли ми вийшли на полонину — на нас напав бик”

Франківчани з калуським корінням Володимир Сус та Роман Cус ще з юних років “ходять в гори”. Брати запевняють, що саме там можна зарядитися позитивом. Вони підкоряють вершини і пішки, і на велосипедах, а взимку — на спеціальних скі-тур лижах та снігоступах. За плечима досвідчених туристів — маршрути, довжиною в двісті кілометрів. І на цьому вони не планують зупинятися.
Переглядів: 207

Роман якраз ладнав речі в похід, вранці — йому в гори, тому про те, як бути туристом та що треба мати в наплічнику, про підкорені масиви Карпат та заплановані походи “Вікна” говорили здебільшого з Володимиром Сусом.

У горах ми відпочиваємо, отримуємо позитивні емоції. Загалом, просто любимо експериментувати. Раніше, це було хобі, зараз — ще й додатковий заробіток. Влітку та восени ми водимо екскурсії для туристів. Але, переважно, ходимо в гори суто для себе — аби отримати позитивні емоції та “розрядку”.

— Володю, з чого почалося ваше захоплення горами?
— Любов до гір у нас з юності.  Ще колись сподобалися піонерські табори — Рома вже цього не застав, але дуже хотів (сміється. — Авт.). Ми щороку відпочивали в таборі в Микуличині. А ходити в гори почали із сусідом Федею, він був альпіністом і брав нас з собою. Перший самостійний похід здійснили, коли мені було дев’ятнадцять, а брат вчився у дев’ятому класі.


Роман Cус жартома додає, що в горах “було цікавіше пити горілку”:

— Коли ми ходили в гори з Федею, то він нас просто збирав, як овець, дук-дук-дук — і пішли. А коли ми вже спробували самі, то просто з друзями збиралися, і замість пити горілку в дворі — цікавіше було пити горілку в горах. Якщо серйозно, то саме сусід показав нам, що можна не просто піти і переночувати десь на полонині, а ще й пройти певний маршрут.

— Чи пам’ятаєте свої відчуття після першого походу в гори?
— Якби мені хтось після мого першого походу сказав, що я ще буду ходити в гори, — нізащо б не повірив. То було дуже тяжко. Я був неготовим: ні психологічно, ні морально. Перші враження були негативними. Я настільки стомився фізично, що якби рюкзак був не позиченим, я б його залюбки викинув. На той час не було ніякого обладнання. У 1990-ті не вистачало грошей на найнеобхідніше, тому ходилося в тому, що є: кросівки, спортивний одяг, клейонка, коц. Та ще й треба було дійти завчасно, аби нарубати гілок для місця ночівлі. Наплічники були надзвичайно тяжкими.

Потім наш сусід виїхав у Францію і подарував нам свій наплічник і спорядження. Тоді “малосімейка” у Франківську коштувала три тисячі доларів, а вартість цього подарунку складала десь доларів сто. То була велика сума. Ми були мега-задоволені, що у нас є один каремат, спальник та наплічник. Опісля в гори ми ходили вже окремо, бо мали одне спорядження на двох.

Натомість, Роман пригадує свій перший зимовий похід:

— Це було дуже цікаво. Ми взагалі не мали зимового спорядження — лише літні спальники. В селі під горою тоді було 25 градусів морозу, а на вершині — навіть не знаю. Пам’ятаю, що тоді було однаково холодно як в куртці, так і без неї. То було три суцільні дні холоду.


”Свіжі” світлини з Піп Івану. Фото Романа Суса


— Знаходилися однодумці, чи ви ходили в гори лише удвох?
— Нам з Романом було цікаво ходити не лише популярними маршрутами, як-от Говерла, озеро Несамовите тощо. Там, звісно, гарно, але ми хотіли більшого. Тоді багато наших товаришів “відфільтрувалися”. Збиралося нас багато, а в результаті — сиділи в маршрутці лиш я з братом.

— Основна умова, щоб подолати певний маршрут, — хороша фізична підготовка?
— Будь-хто може пройти маршрутом, навіть без фізичної підготовки. Просто треба брати до уваги складність маршруту, ну і це може тривати довше. Наприклад, наші групи завжди проходять Чорногірський хребет, хоча там, по суті, розташовані найвищі вершини Карпат.

Зрештою, готуватися треба не так для гір, як для себе. У мене в групі була 40-річна жінка. Вона десь півтора місяця бігала, присідала тощо, і це їй допомогло, вона гарно пройшла.

— Без чого в гори — ніяк? Що має бути у наплічнику?

Роман розповідає, що “українці не те, що відстали від життя, вони відстали від фінансів”.

— Якщо нормальна палатка коштує 400 доларів і важить десь кілограм, то українці мають, зазвичай, двомісні палатки вагою три кілограми. За великі гроші можна нести маленькі наплічники. Коли ми спробували шість років тому скі-тури (лижі для походів в гори. — Авт.), то зрозуміли, що не можна сповна насолоджуватися горами з великими наплічниками. Зрештою, бути туристом в Україні — недешево.

— Найголовніші речі, які конче треба мати з собою, — те, в чому ти будеш ночувати, — додає Володимир. — Каремат, спальник, намет. Останнє можна й не брати, якщо ти добре знаєш маршрут. Річ у тому, що взимку колиби вівчарів пустують, тому, якщо точно знаєш, що дійдеш до того місця, — заночувати можна вже у колибі.

— Ви витрачаєте багато енергії. Чим підживляєтеся: берете харчі з дому чи, може, влітку та восени збираєте ягоди, гриби?
— Найкраще — сушити м’ясо, овочі, фрукти. Це якщо не хочеться багато носити. Але можна брати інші продукти. Наше меню, зазвичай, таке: вранці — макарони, на обід — гречка з сушеною морквою чи м’ясом, на вечерю — суп. Звісно, коли сезон ягід чи грибів, ми підживляємося і ними. Того року я просто об’ївся афин (чорниць. — Авт.), а Роман — білих грибів.


— Як орієнтуєтеся в гірській місцевості — за мохом чи з GPS-навігатором?
— По карті. Людство придумало і карти, звичайно, після навігатора (сміється. — Авт.). До того ж є марковані стежки. Збивалися з маршруту ми не раз. Якщо було темно, то просто розкладали палатку і вже вранці виходили кудись. Взагалі-то, найліпше — піднятися на гребінь і йти по ньому. Якщо ж заблукали так, що треба просто зійти до людей, то можна йти за течією річки. Вона точно виведе у якесь село. Насправді, коли ти готовий спати в будь-яких умовах — то нічого страшного тобі не загрожує.

— Який найекстремальніший випадок з вами стався?
— Я вів групу, як вони казали, “пенсійно-диверсійний” взвод. Їм уже було за 40, деякі мали надлишкову вагу. І от коли ми вийшли на полонину — на нас напав бик. Тоді, дійсно, було страшно — передусім, за групу. Людей відіслав дорогою через ліс, а сам — бігав зигзагами, відволікаючи увагу тварини. Цікаво, що коли ми, врешті, втекли від бика, то туристи сказали, що вони мусять пройти маршрутом, аби не вертатися назад.

— А, загалом, часто зустрічаються в Карпатах дикі тварини?
— На популярних маршрутах звірів нема, вони самі ховаються від нас, бо розуміють, що людина — то велика проблема. Недавно, їдучи на лижах, я побачив за кілька метрів оленя. Часто траплялися сліди, приміром, ведмедя. За словами мого друга, якщо ведмідь захоче тебе з’їсти — він тебе з’їсть. Методів захисту у нас нема.

— Цьогоріч уже ходили в гори?
— Якщо брати від Нового року — то ми вже тричі були в горах. Роман якраз збирається у четвертий похід.

— Хочеться ходити в гори дуже часто, але ти не можеш це робити, скільки хочеш, — ділиться Роман. — Це хобі, яке приносить додатковий заробіток. Але заробляти на прожиття комерційним туризмом в Україні дуже тяжко. Фактично, зароблені на турпоходах кошти витрачаю на купівлю спорядження тощо. Завжди хочеться нового, а воно все недешеве, тим паче, з теперішнім курсом долара.

— У соцмережі ви виставили цікаві фото із власноруч зробленої снігової печери. Як ви її копали?
— Ми могли заночувати в колибі, але вирішили спробувати зробити печеру. Це було цікаво. Спершу, ми найшли місце, де є добрий “надув”. Сніг там був завтовшки три метри. Ми скористалися лавинним спорядженням, без якого взимку у гори йти не можна (хоча у нас мало хто його має). Отож, в екіпіровку входить щуп, лопата і біпер. Копали ми за схемою, яку знайшли в Інтернеті. Найважче — почати. Вхід має бути маленьким і нижчим від самої “кімнати”. Загалом, якщо печера правильно викопана, то у ній має бути набагато вища температура, ніж надворі. До того ж, там завжди буде тепліше, ніж в наметі. Печеру на трьох ми викопали за дві години. До слова, сніг у надуві наскільки спресований, що копати його набагато важче, ніж бараболю.


— Який кілометраж вашого найдовшого походу в гори?
— Торік Роман на лижах подолав 120 кілометрів. Це зайняло шість днів. І це, до речі, і є найбільшою проблемою — треба знайти шість вільних днів (сміється. — Авт.). Влітку ми проходили і більше — кілометрів 180. На велосипедах долали такий кілометраж за три дні. Річ у тому, що ми любимо не просто покататися і спуститися до машини. Хочеться в одному місці почати, а виїхати — невідь-де.

— Чи маєте улюблений маршрут? Чи ви двічі однаковою дорогою не ходите?
— Ми стараємося щоразу проходити іншим маршрутом, бо є ще місця, де ми не були. Але у мене з дружиною є улюблене місце — це озеро Ворожеська. Донедавна там можна було гарно відпочити усамітнившись. Зараз біля озера уже відпочиває доволі багато людей, та, попри все, там дуже гарно.

— Ви пройшли чи не всі українські Карпати. Були в інших горах?
— Були в Криму, і планували відвідати Кавказ. Але завжди щось перешкоджало потрапити далі, ніж Карпати: то травми, то курси, то діти (сміється. — Авт.). У Криму гори зовсім відмінні від наших, а ще — там проблеми з водою. Хоча гарно і там, і тут.

Усі наші плани розбилися об курс долара (сміється. — Авт.). Мрія — сходити в Гімалаї. Хотіли також на Кавказ, але тепер, беручи до уваги нашу “дружбу” з північним сусідом, — тільки грузинський. Цьогоріч плануємо потрапити в Румунію, бо це близько. І там ще дикіше. 

— Вам більше до душі зимові чи літні гори?
— Зимові. Тому, що там немає людей. Гори взимку — дикі. Ми йдемо — і бачимо, що тут ще ніхто не проходив. Наприклад, 1, 2, 3 січня ми піднімалися від Рахова і жодних людських слідів нам не трапилося дорогою. Ось така дикість та суворість гір і подобається. Тим паче, можна з’їжджати з вершин, а це теж дуже приємно.

— А вчилися кататись на лижах ви безпосередньо у горах? Чи потрібні попередні вміння?
— Вчилися кататись на лижах ще в Яблуниці, на сноубордах — вже в Буковелі. Потім ми захотіли з’їжджати звідти, де ніхто не катається, — з Говерли, приміром. Так ми стали фрірайтерами.


— Що порадите тим, хто теж хоче мандрувати горами? Можна просто взяти лижі та карту — і гайда підкорювати вершини?
— Головне — не боятися. Лижі треба брати не прості, а скітурівські. А їх купити в наших магазинах практично неможливо. Такі лижі мають спеціальне кріплення, ну і ще кілька нюансів, і всі вони — недешеві. Легше взяти снігоступи або спробувати пройти пішки. Просто ногами довго йти, бо ти постійно провалюєшся у сніг.

— Чи відпочиваєте ви після такого відпочинку в горах?
— Деколи треба, на жаль, відпочивати і після гір. Насправді, відпочинок у горах — психологічний: від новин, клопотів, справ. Там нема часу про таке думати — треба дійти до місця ночівлі, зробити вечерю, виспатися і рано знову рушати. Як кажуть, нема часу брати собі дурного до голови.

— А в традиційні походи — гітара, вогнище — ходите?
— При складному маршруті ми, ясна річ, стараємося брати якнайменше речей. Але коли заздалегідь обираєш місце, під’їжджаєш, приміром, до якогось озера, то винести якусь додаткову вагу — гітару, шашличок — неважко. Ми називаємо такі походи “матрацами” — їдемо “матрацничати”. Тоді беремо більшу компанію.

Кількість туристів у Карпатах з року у рік, однозначно, зростає. Чи добре це для природи? Не дуже, бо не всі люди є екологічно свідомими. Наприклад, у високогір’ї росте альпійська сосна, і росте вона повільно. А якщо з неї палити вогонь, то вона, зрозуміло, не встигає відновлюватися. До того ж, багато смітять.

— Ви зауважували, що маєте багато родичів у Калуші.
— У Калуш часто приїжджаю, бо співпрацюю з “Даношею”. Тим більше, вся моя родина проживає в цьому місті. Тому я приїжджаю туди дуже часто. Калуш став для мене другим домом. Роман ще частіше приїжджає сюди, бо в нього там любима теща (сміється. — Авт.). Також у нас є товариші з Калуша, з якими ми ходимо в гори.

— Дякую за розмову! Вдалих та цікавих сходжень вам!

Розмовляла Тетяна РУСІНКЕВИЧ,
студентка факультету журналістики ЛНУ  імені І. Франка