Крим повернеться в Україну і я буду в кожне вікно, в кожну вулицю гукати: “Крим мій! Чуєте?! Мій!”

Доля переселенців з Криму не оминула сім‘ю Надії. Нині вона перебуває на дев'ятому місяці вагітності. І буде народжувати вже не в Криму. Одного осіннього дня "Вікна" випадково познайомилися з Надею в одній із крамниць Калуша і вона погодилася розповісти свою історію. Цими днями виповнюється рівно рік з часу анексії Криму Російською Федерацією.
Переглядів: 465
Крим запросив "у гості" Росію. Росія — із задоволенням анексувала українську територію

З огляду на події на Сході України, розмови про Крим якось відійшли на задній план. Подальша доля українського Криму залишилась неперегорнутою сторінкою незагоєної рани суверенної України. Ми часто чуємо від політиків, що Крим Україна собі ще поверне, часто читаємо новини про переслідування кримських татар, про ті чи інші проблеми в Криму, пов‘язані з відсутністю продуктів, проблеми з водою та світлом, проблеми на Керченській переправі... Більшість проукраїнських жителів півострова його давно покинули, а дехто так і залишився жити в окупованому Росією Криму.

Родина Надії жила у кримському містечку Армянську, розташованому на Перекопському перешийку між Чорним морем та затокою Сиваш, що приблизно 140 км від Сімферополя. Місто Армянськ вважається воротами в Крим, на межі з Херсонською областю. Цікаву статистику подає Вікіпедія про склад населення міста: 1926 рік — 2670 чол., з них — 1159 українців, 614 росіян, 572 кримських татар, 157 евреїв, 22 німці, 14 вірмен, 6 греків.

Національний склад населення міста Армянська за даними перепису 2001 року: з 26 287 чол. – 14 969 росіяни, 9722 українці, 949 кримські татари, 299 білорусів, 94 вірмени, 87 татари, 85 молдован, 82 азербайджанці.

Надя погодилася розповісти ”Вікнам”, як зважилася переїхати до одного з сіл Калуського району, кого залишила у Криму і про мрію повернутися.

— Надю, розкажіть, про себе: як Ви жили в Армянську, яким було Ваше життя?
— В Армянську ми прожили все своє життя. Я — корінна кримчанка в сьомому поколінні, навчалася в школі, закінчила університет, вийшла заміж. Тепер — домогосподарка. Ми з чоловіком виховуємо двох хлопців. Старшому — 8 років (в Армянську він ходив у місцеву школу), молодшому — 2 роки. Чоловік мав свою будівельну фірму, жили добре, чоловік добре заробляв. Було спокійне, стабільне розмірене життя. Як кажуть, ніщо не віщувало біди… Всі слухали як російську музику, так і українську, у школах вивчали українську мову, вболівали за український спорт, радісно святкували День Незалежності України.

— Коли в Армянську почалися проросійські настрої?
— Вже з кінця лютого, після подій на Майдані почалися розмови про референдум та від‘єднання від України, про бандерівців і про те, як від них треба захищатися, про те, який вони зробили переворот у Києві. Регулярно відбувалися мітинги на чолі з мером міста, на яких всі кричали “Росія!”. Згодом на околицях міста з‘явилися блокпости з місцевою “самообороною”, у складі якої важко було не помітити місцевих ледарів, пияків та наркоманів. Склалося враження, що щось відбувається не так, що це не у нас, що це якась фатальна помилка.

— Багато було таких містян, що негативно ставилися до проросійських мітингів, до встановлення блокпостів?
— Спочатку трохи було. Але це спочатку. Якось одна місцева жінка-бізнесмен хотіла з’ясувати в “самооборони” хто вони такі, від кого вони хочуть захищатися і для чого вони всіх “трусять” і “шманають”,. Внаслідок — вони просто прострілили в її автомобілі всі колеса. Пізніше, коли вона звернулася за допомогою в міліцію, то там їй ще й пригрозили та закрили на деякий час у відділку. Було таке враження, що всі зійшли з розуму, що у всіх раптово проявилася шизофренія. Наступною серією цього страшного серіалу була поява російських солдатів.

— Зелених чоловічків?
— Так.

— Їх всі бачили? Де вони перебували?
— Вони були на блокпостах, їм поставили намети за містом. Спочатку вони самі приходили до міста, скуповували продукти (ходили, до речі, в повній амуніції). Потім люди самі носили продукти до їхніх наметів, щоб вони “не померли з голоду”.

— Ви не приховували своєї проукраїнської позиції?
— Ні, адже ми постійно читали новини з інтернету і мали проукраїнську позицію. Я намагалася людям пояснити про безглуздість відокремлення елементарними прикладами: звідкіля ми беремо газ, воду, світло, інтернет? Звідкіля йде основний потік людей? А у всіх наче туман в очах: “У нас все буде добре, нам Росія все дасть!” Я пояснювала, що Україна має право все нам перекрити. Коли Україна перекрила постачання води, всі кричали: “Бандери не дають нам води!”, “Як вони можуть з нами таке вчинити, ми ж брати!”. А коли Росія перекривала Україні постачання газу, то всі кричали: “Україна, грійся дровами!”

— Як вашому синові доводилося в школі?
— Якось він прийшов зі школи і каже: “Всі чомусь в класі за Росію, тільки я і ще одна дівчинка — за Україну…”

— Вам щось відомо про родину цієї дівчинки? Вони виїхали з Армянська?
— На той час коли ми виїжджали, вони ще залишалися там. Але, наскільки мені відомо, батько вже шукав собі роботу на материковій Україні, щоб вони могли пізніше звідти виїхати.

— Вашого сина в школі не ображали однолітки за те, що батьки за Україну?
— Образа була одна, суттєва, але — не в школі. Син відвідував секцію карате, навіть мав жовтий пояс з карате та п’ять різних нагород. І якось в мережі вКонтактє на моїй сторінці тренер з карате написав мені, що ми фашисти, а фашистів він виховувати і тренувати не буде. Цей допис бачили всі, він був у публічному доступі. А моєму сину всього 8 років! Ну який він фашист!? А потім, посипалися коментарі від моїх друзів і від однокласників в такому ж дусі, дехто вже “потискав руку” мужньому тренеру за те, що той відмовляється виховувати “фашистів”. Маразм якийсь! Але цю несправедливість мені довелося проковтнути, як і замовчувати цілу купу образ і закидів в наш бік.

— Часто такі звинувачення були? Від кого Вам доводилося їх чути?
— Якось йшла через парк з молодшим сином на руках, а на мене буквально накинулася мама однієї моєї подруги: “Прєдатєлі! Как вас сюда пустілі!”. Я тримала малого на руках і не спинялася, люди звертали увагу на нас, оберталися, а від образи — сльози заливали очі і гіркий комок стискав мені горло. Вони ж в 50-х роках прийшли сюди жити, і вважають себе корінними жителями, а ми весь час жили тут!

На нас дивилися ворожо сусіди і просто знайомі: місто ж — маленьке, всі десь постійно перетиналися і знали один одного в обличчя… Фактично, тоді я вже зрозуміла, що в цьому божевіллі ми не витримаємо. Ми ж нікому ніякого зла не чинили, а для всіх стали раптом ворогами.

— Ви вагалися — виїжджати чи ні?
— Ні, ми відразу вирішили, що залишатися в Армянську заради майбутнього наших дітей просто не варто. Було таке враження, що це якийсь жахливий сон. Після закінчення референдуму, по місцевому телебаченню показали мітинг, на якому мер нашого міста, ледве стримуючи сльози сказав: “Тепер ми вдома, тепер ми в Росії”. Це вже була “точка неповернення”

— Чому ви обрали саме Західну Україну?
— Спочатку ми розглядали кілька варіантів переїзду, в Херсонську або в Миколаївську область, у центральну Україну, а потім вирішили виїхати подалі від цього всього, і завдяки інтернету, знайшли варіант з обміном житла в Івано-Франківській області. В серпні місяці ми виїхали з Армянська.

Рішення вже було прийняте, ми вірили в те, що все буде добре. Ми вже бували в західних областях, зокрема, у Львові. Ми завжди чомусь відчували приязнь до західної України, і “западенців” нам нічого було боятися. Нам треба було з квартирного побуту переходити до життя у приватному будинку в селі. Але потрохи я “втягнулася”. Починаючи з набирання води в криниці, порання невеликого господарства, життя набрало зовсім інших окрас. Діти швидко звикли до нового місця, тут все цікаве, ліси навколо, ріки. В школі з мовою в принципі проблем немає. Новий клас його прийняв добродушно, син товаришує з багатьма однокласниками.

— Скажіть, от ви спілкуєтеся з рідними, з близькими, друзями, які залишилися в Криму. Там люди вже тверезіють? Чи “відкрилися” їм очі на те, що насправді відбулося?
— Більшості людей, що кричали “Кримнаш” соромно буде визнати свою поразку, навіть, якщо вони бачать, що все погано, а це як-не-як основна маса людей. І коли Крим повернеться в Україну (а Крим повернеться в Україну, я це знаю напевне!), вони будуть ходити, мовчки опустивши очі. А я буду в кожне вікно, в кожну вулицю гукати – “Крим мій! Чуєте?! Мій!!!”. І ми, українці, ще будемо тут ходити з гордо піднятою головою!

— На що сподіваються ті, що кричали “Росія!”?
— Думаю, сподіваються на манну небесну. Чим вони думають — не знаю. Пропаганда робить своє. Вони навіть не розуміють, що Росія витрачала і витрачає колосальні кошти на війну з Україною, зрештою, для них це громадянська війна в Україні, там російських військ немає, там саме місцеве ополчення, вся зброя, амуніція купована у воєнторгах, а гради, танки – українські…

— На одному з фото Ви — на фоні червоно-чорного прапора. Де ви її зробили, і для чого, адже воно — головне фото Вашого профілю у соцмережі?
— До мене приїжджала мама на початку листопаду, ми прогулювались Калушем, їздили до Івано-Франківська, і там натрапили на магазин української військової амуніції з банером “Бандерівців викликали?”. На цьому фоні з великим задоволенням і сфотографувалася, щоби “потролити” своїх знайомих (сміється. — Авт.)


Фото біля банеру “Бандерівців викликали?” спричинило у соцмережах ажіотаж


— Були якісь коментарі?
— Так, я ж фото виставила в різних соцмережах: в Одноклассниках, ВКонтактє, у Фейсбуці на головну сторінку! Коментарів було безліч! Але я відповідала, що це — не ваша справа, я живу у вільній Україні і маю право робити те, що я хочу!

— Безумовно, у Криму у Вас залишилися однокласники, друзі, з якими Ви підтримуєте контакти. Чи вплинули ці події, Ваш переїзд на Ваші стосунки?
— Я позбулася стосунків і контактів з цими людьми, як не гірко констатувати, але більшість моїх друзів — проросійськи налаштовані, можна навіть сказати “хворі на голову”. Не думала, що колись так буде…. Але зате в мене була одна однокласниця, з якою ми колись взагалі не спілкувалися, хіба так “привіт-привіт”, взагалі не було нічого спільного. Потім навчалися в університеті, навіть жили на одному поверсі, але були просто знайомими. А от після цих подій стали друзями “не розлий вода”! Зараз, щоправда, вона живе в Сімферополі, але повністю мене підтримує і розуміє. Ми часто переписуємося. Наразі виїхати звідти в неї просто немає можливості.

— У Вас з’явилися нові друзі після переїзду?
— Так, мені трапилася добра сусідка. Вона мені багато в чому допомагає, не знаю, що б робила без неї. Ще маю кілька добрих нових знайомих з Калуша, постійно в них можу попередньо розпитати, що, де, як і по чому. Вони знайшли для мого сина секцію з карате — навесні, мабуть, віддам його туди. Приємно було познайомитися з хлопцями з калуського Автомайдану — вони з власної ініціативи мені дуже допомогли в одній справі.

— Надю, яким ви бачите своє подальше життя?
— Тихим, мирним, спокійним і в Україні. А там, як Бог дасть.

— Ви повернетеся додому, коли Крим стане знову українським, чи залишитеся жити тут, в Західній Україні?
— Я не думаю, що в найближчих п’ять років Крим повернеться в Україну, чи то Україна поверне собі Крим. Поки в них там все переосмислиться, поки вони там ще нижче дна не опустяться, або буде вже саме суспільне дно, поки Росія сама його не викине, як вже використану і непотрібну річ… Можливо, нам вже так буде добре жити на Західній Україні, що ми звідсіля нікуди й не поїдемо. Але будиночок в Криму потрібно мати. Це має бути мрією кожного западенця.

Надія зараз на дев’ятому місяці вагітності. В березні чекає на дівчинку. Мужня жінка, будучи вже вагітною, прийняла рішення будувати нове життя в Україні. Ми бажаємо для її сім‘ї миру, добра, щасливих і благополучних пологів. Хочеться побажати, щоб наші медики прийняли її достойно і всіма способами посприяли, щоб пологи пройшли благополучно. А наш край хай стане другою батьківщиною для сім‘ї Надії!