Володимир Хрущ більше не хоче на війну | Фото: Василь Завалко Калушани є і серед полонених, і серед зниклих безвісти, і серед тих, кому вдалося вийти, — повідомив минулого тижня калуський волонтер Іван Войтановський.
Волонтери філії Союзу українок виїхали у зону АТО із допомогою, але також долучилися до розшуку калушан, які зникли у районі Дебальцевого.
За інформацією Івана Войтановського, із Дебальцівського пекла вдалося вийти Потопальському, Балиті, Виннику, Павлюку, Ружанському, Бережанському, Бачерову, Захарківу та Стрілковському. Усі хлопці — із 128-ї бригади.
Стало відомо також, що двоє мешканців Калущини — у полоні. За словами волонтера, наразі невідомою є доля ще одного бійця, який був у розвідці у районі Дебальцевого, і зник. За групою, у якій перебував цей калушанин, відправили на пошуки ще одну групу, але наразі з ними також немає зв’язку.
Не вдалося поки що знайти і ще двох бійців.
— Сьогодні ми ще по госпіталях будемо шукати наших хлопців, — каже Іван Войтановський. — Точно знаю, що наразі в госпіталі є Мірошниченко.
На щастя, даних про загиблих військових з Калуша наразі — немає.
Уже пізно увечері у суботу, стало відомо, що з полону вдалося визволити двох калушан — Ігоря Гром’яка та Володимира Хруща. Про це ”Вікнам” повідомив народний депутат Ігор Насалик.
При цьому Ігоря Гром’яка у списку звільнених військовополонених не було.
“ДЕМОНСТРАТИВНИЙ” ПОЛОН
Коли 19-річний Володимир Хрущ заходить до редакції “Вікон”, не зразу розумієш, що це — той самий калуський військовий, який лише напередодні вночі повернувся з полону. Худий, дуже дитячий, на вигляд — ніби щойно з-за шкільної парти, не у формі, а у звичайному одязі. Очі — ясні і спокійні, і це дисонує із загальними враженнями від спілкування із військовими, які повернулися із дебальцівського пекла.
— Він по житті оптиміст, — каже друг Юрій. — Навіть, коли ЛНРівці водили на допит “на камеру” він — сміявся, а вони — злилися.
Володимир Хрущ потрапив на війну випадково. До того вчився на кухаря у калуській “бурсі”. Їздив заробляти гроші на гірськолижний курорт. А у листопаді минулого року вирішив піти до армії на контракт. Каже, на строкову службу не брали, бо має проблеми із зором. Тож, щоб потрапити до армії, довелося “проситися”.
— Думав, як піду на контракт, зможу собі військову частину вибрати, — каже Володимир Хрущ.
Навчання проходив у с. Немирові Львівської області. Після навчань обіцяли відпустку, натомість зразу направили в АТО. До того 19-річний Володя про війну й не думав: хотів служити, але — не воювати.
— Навчання тривало півтора місяці — з 10 листопада до 25 грудня минулого року. Жили у наметовому містечку. Я здобув професію наводчика СПГ-9 (протитанкові війська). Мали їхати у військову частину у Кривому Розі. Натомість, у Кривому Розі нас завантажили у “газельку” і відвезли під Дебальцево. Потрапив у 40-ий батальйон, — розповідає хлопець.
Упродовж двох тижнів військовий чекав на свій СПГ, і вже “в дуеті” зі зброєю виїхав на позиції.
— Стояли на постах — за кілометр до Октябрського, — каже Володимир Хрущ. — По нас “била” артилерія, “Гради”, працювали диверсійно-розвідувальні групи. Однак, по-справжньому гаряче стало приблизно через три тижні.
Хлопець з гумором розповідає, як поблизу нього вцілив “Град” — його засипало уламками та глиною, а товариша відкинуло в сторону.
— Засипало отак, — показує Володимир Хрущ на рівні шиї. — Друг отямився і побіг за лопатою — щоб мене відкопати. Тоді по нас увесь день працювала артпідготовка. А на другий день рушили ворожі танки та піхота.
— 15 лютого до нас на позицію прийшли “козачки” із вимогою здатися, інакше нас зрівняють із землею. Комбат відповів: діє перемир’я, ніхто не може наступати, і тому ми здаватися не будемо. І — зник. Через два дні “козачки” прийшли знову — було їх близько півсотні. По нас працювали міномети, і нам зробили вдруге пропозицію скласти зброю. Більше, сказали, пропозицій не буде. Наших було теж близько півсотні. Вирішили здаватися — ми не мали ні важкої зброї, ні техніки, щоб оборонятися. Все, що могли, знищили — щоб не потрапило до рук ворогів: бронежилети, каски — розбили, зброю — розібрали на частини і “посіяли” що де. Техніки у нас не було — один танк, і той — поламаний. Усі документи у нас вилучили.
Калушанин каже: далі полонених повели колоною. На ворожих позиціях вони потрапили під щільний приціл російських відеокамер. Потім їх завантажили в автобуси і повезли до Луганська. Дорогою до автобусів заходили сепаратисти та “віджимали” буквально усе, що впадало у вічі.
У Луганську їх помістили у будівлі, неподалік від міського зоопарку. У дві кімнати “напхали” 70 осіб, тож, спали сидячи.
— Перший день прийшли, відібрали наймолодших, — розповідає Володимир Хрущ. — До списку потрапив я, мій одноліток та ще один 25-річний хлопець. Відвели на допит. Допитували — на камеру, направивши на нас зброю. Ми не знали, чим може обернутися допит.
Саме по відео, які у мережі Інтернет виклали сепаратисти, родичі і знайомі упізнали хлопця. Щоправда, найрідніші практично до останнього дня вважали, що Володя — у військовій частині у Кривому Розі. Після того, як побачили Володю в інтернеті, звернулися до міської влади.
Полон тривав чотири дні. Уже потім українські військові зрозуміли, що це був “демонтрастивний полон”: до них непогано ставилися — принаймні, не лупцювали та не знущалися, годували і надавали медичну допомогу.
— Пощастило, що ми не потрапили у полон до чеченців чи росіян, — вважає Володя.
Першим “вісником свободи” стала російська журналістка, яка одного дня з’явилася із запитанням про те, чи відомо військовим, що їх — обмінюють?
— Потім була дорога і 4 автобуси репортерів, — пригадує Володя Хрущ. — Нас — 140 чоловік — полонених ДНР і ЛНР. Нас спочатку везли автобусами до траси населеного пункту Желобок. Потім ішли колоною — мінятися.
Після обміну, українських військових повезли до Харкова.
— Я зателефонував до народного депутата Ігоря Насалика, за його дорученням приїхали волонтери, — каже Володимир Хрущ.
З Харкова до Києва їхали троє військових: крім Володі, чоловік, який перебував у полоні понад півроку, та — молодий хлопець. Усіх трьох доставили до домівок за сприяння міста.
Нині хлопець упевнений, що на війну більше не повернеться. Каже: за кілька тижнів загинуло четверо його побратимів. А його Бог милував. Тож, нині відновлюватиме документи — адже, після полону не має на руках жодного папірця, та думає про те, щоб перевестися в Івано-Франківську або Львівську військові частини.
