В Ігоря Гром'яка немає практично жодного документу, адже все — від документів до мобільного телефону — Ігор Гром’як та Володимир Хрущ — двоє калушан, які потрапили у полон біля Дебальцевого, але щасливо повернулися додому. 49-річному Ігореві Гром’яку у полоні дісталося від сепаратистів. Били — за синьо-жовту стрічку.
Із журналістами Ігор Гром’як зустрічається у лікарняній палаті Калуської ЦРЛ. Він — пацієнт хірургічного відділення.
На дверях палати із написом “Для ветеранів війни” — жовто-синій прапорець. Подарували товариші, які часто провідують військового. Відколи він у лікарні, двері до палати не зачиняються: щодня — по 10-15 відвідувачів.
Біля чоловіка перебуває дружина Олена. Коли чоловік зателефонував і повідомив, що — у полоні, зітхнула із полегшенням: слава Богу, що живий. Упродовж чотирьох днів полону у квартирі Гром’яків розташувався цілий штаб із підтримки сім’ї.
Ігор Гром’як пройшов шлях від майстра зміни у концерні “Хлорвініл” до начальника виробничо-диспетчерсього відділу ТОВ “Карпатнафтохім”.
У сім’ї Гром’яків — двоє синів. Ігор Гром’як каже, що, пішовши на війну, у такий спосіб ніби наклав “вето” на мобілізацію власних дітей.
Упродовж кількох місяців його супроводжувала карма числа “17”: 17 серпня минулого року його призвали у військову частину Виноградова; 17 січня приїхав у відрядження у Дебальцеве й у складі 128-ї гірсько-піхотної бригади військові місяць тримали оборону міста. А 17 лютого потрапив у полон.
Ігор Гром’як служив у Виноградові на посаді начальника хімрозвідки батальйону:
— Це — міжнародний інженерно-саперний батальйон “Тиса”, до якого входять підрозділи чотирьох країн: Румунії, Угорщини, Словаччини і України. У мирний час наше завдання — порятунок населення під час стихійних лих.
Специфіка батальйону не передбачає ведення прямих бойових дій: на війні військові мали б займатися мінуванням та інженерними роботами.
— Спочатку ми не були на передовій, — констатує Ігор Гром’як.
Військовий розповідає, що волонтери з Києва, Калуша та Калущини, Івано-Франківська, Закарпаття постійно підтримували вояків. Харчів було стільки, “що можна пів-Калуша годувати впродовж тижня”. Проблеми виникли вже в останні дні: коли у Дебальцевому точилися вуличні бої, воду довелося у прямому розумінні відвойовувати. Адже, якщо раніше за водою їздили кілька чоловік, то потім довелося їхати кількома десятками: поки одні займали кругову оборону, інші — набирали воду.
Після того, як бойовики захопили Донецький аеропорт, вони зосередили всі зусилля на Дебальцевому.
— Близько місяця ми жили під постійними обстрілами і вже навіть перестали на них реагувати, — констатує Ігор Гром’як. І розповідає, як за звуком визначали вид зброї, з якої обстрілювали, та — ступінь небезпеки.
17 лютого, вночі, батальйон отримав команду відходити. Наші бійці цілу ніч з боями пробивалися до своїх. Спочатку — на машинах, а вже останніх три кілометри — йшли пішки. Мали наказ максимально зберегти особовий склад, тому поламану техніку — залишали. Зрештою, на світанку залишатися біля розбитих машин стало просто небезпечно, адже, запрацювали ворожі безпілотники.
ДЕБАЛЬЦІВСЬКОГО КОТЛА МОЖНА БУЛО УНИКНУТИ
На думку Ігоря Гром’яка, Дебальцівського котла можна було уникнути:
— Ми тримали Дебальцівський “язик”, а це приблизно 120 км фронту. Якби ми були вирівняли той “язик”, відступили, то тримали б 30 км фронту. Це було посильне завдання.
Командування постійно запевняло військових: є лише оперативне оточення, крізь яке можлива доставка боєприпасів та харчів.
— Але коли бойовики перекрили дорогу на Артемівськ, то вже жодна машина не могла проїхати. Тому ми відходили по позиціях, зайнятих бойовиками. Пробивалися з боєм. За цю ніч я сам разів п’ять потрапляв у засідку.
Калушанин каже: на ранок пішов у розвідку з військовим 16-го батальйону — Гончаровим. І — натрапили на блокпост “козачків”. Військові мали на озброєнні лише стрілецьку зброю і практично не мали боєприпасів, тож, протистояти кільком десяткам озброєних бойовиків — не могли. Обоє потрапили у полон, а от їхнім товаришам вдалося “відбитися”.
— Ми потрапили у полон до козачків, які називали себе “військом донським”. Жодних розпізнавальних знаків вони на собі не мали, однак, думаю, серед них були і російські кадрові офіцери. Розмовляли російською. Допитували дуже ввічливо. Навіть була ситуація: поцікавилися, чи є у нас побажання. Я попросив, щоб дозволили зателефонувати дружині, бо у батальйоні нас вважали зниклими безвісти. Один із “козачків” дав мені слово офіцера. І справді: коли нас привезли до ІТТ Стаханова і я нагадав про обіцянку, мені дозволили зателефонувати — після узгодження із командиром. У полон я потрапив близько 12.00, а до дружини зателефонував увечері.
— Коли чоловік зателефонував, перша думка була: слава Богу, що живий, — розповідає Олена Гром’як.
З того часу і впродовж чотирьох днів у квартирі Гром’яків розгорнувся майже повноцінний штаб щодо порятунку Ігоря.
— Величезна подяка друзям, які доклали значних зусиль для визволення мене із полону, — висловлює вдячність Ігор Гром’як. — Це — волонтер з Івано-Франківська Василь Павлюк, товариш з “Карпатнафтохіму” Ігор Мельник, який приїхав за мною зі своїми двома кумами Василем Галієм і Василем Адам’юком. Вони приїхали у ту ж ніч, коли мене звільнили із полону. Чекали мене у Лисичанську і на другий день забрали із госпіталю в Артемівську. Також величезна подяка генеральному директору ТОВ “Карпатнафтохім” Володимиру Шулиндіну, заступнику гендиректора Тетяні Трощенковій, яка практично створила визвольний штаб і постійно підтримувала дружину. Подяка народному депутатові Ігореві Насалику та керуючій справами виконкому міської ради Наталії Табачук, яка також підтримувала мою сім’ю. Дякую керівництву Калуської ЦРЛ, а також — сусідам: коли я приїхав із полону глибокої ночі, то думав, що у нас у під’їзді або похорон, або весілля — мене зустрічали кілька десятків сусідів. Це було дуже зворушливо!
— Уже коли опівночі разом із друзями побачили у новинах ТСН Ігоря, лише тоді перевели подих, — каже Олена Гром’як.
А от Ігор Гром’як себе на телевізійному екрані не впізнав. Каже: з нервів відростив бороду, яку пообіцяв поголити лише тоді, як повернеться з війни. Про те, що потрапить у полон, не міг собі уявити навіть у страшному сні:
— Там — повний шок, не знаєш, що тебе чекає. Коли полонили, то “кадирівець” мені відразу сказав: “Буду тебє, укроп, голову резат”. У такий спосіб морально тиснули на полонених.
4 ДОБИ ПОЛОНУ
Саме стільки пробув у полоні калушанин. Упродовж трьох днів — у “козачків”, які з полоненими українськими військовими поводилися більш-менш нормально. І навіть повернули речі, коли військові покидали ІТТ. Щоправда, годували погано. Жахіття почалися після того, як полонені потрапили до Луганська — у руки бойовиків “ЛНР”.
— Там уже було “по повній програмі”. Зразу “отримав” за жовто-блакитну стрічку на погоні. Козачки її не чіпали. Спочатку пробували зняти, але я сказав: “Хлопці, ви собі “георгіївські” стрічки чіпляєте, а я з цією стрічкою воював…”. У Луганську віддерли стрічку разом із погоном. Почали бити. Коли ми виходили з котла, отримав осколок у спину — добре, що був у бронежилеті. Коли били у Луганську, попали у те саме місце. Внаслідок отримав забій.
Окрім “свіжих”, у Луганську були і такі українські військові, які у полоні — по кілька місяців. Особливо важко тим, хто потрапив у полон із добровольчих батальйонів, адже, сепаратисти вважають, що військові Збройних Сил України воюють, бо давали присягу, а добровольці — суто за покликом серця. Тож, добровольцям дістається більше й сильніше.
— Вони нас вчили, що не варто вступати у розмови із сепаратистами. Тому, що вони тільки й чекають якоїсь зачіпки, — каже Ігор Гром’як.
Калушанин розповідає: і у сепаратистів, і в російських журналістів — схожа агресивна риторика й аргументація: мовляв, ви прийшли “на наші землі вбивати наших дітей”.
Обмін полоненими відбувався у районі Лисичанська. Ігор Гром’як не потрапив до списку полонених, яких обмінювали: його та ще трьох українських військових привезли в останні години.
— Ще був зі мною хлопець із Закарпаття — йому прострілили ногу, бо він і українською погано володіє, а його допитували російською. Тож, хлопець взагалі не розумів, що від нього хочуть і — мовчав. А там подумали, що він такий герой, прострілили йому коліно і три кулі випустили в ногу. Ми разом виходили з полону — несли його на руках. Зараз він у Дніпропетровському госпіталі.
Ще один військовий із 40-ї бригади, який їхав із Ігорем Гром’яком з полону в одній “швидкій”, постійно переживав, чи тримаються правильного напрямку. Постійно повторював, що втретє полону не переживе: вперше він потрапив у полон під Іловайськом, вдруге — під Дебальцевим. Заспокоївся лише тоді, як з’явилися знайомі військовим місцевості.
З полону на блокпост сепаратистів їхали автобусом, а там — кілька годин чекали, поки стемніє. Лише затемна військовополонені рушили колонами до 29-го українського блокпоста. Дорогою доводилося “відбиватися” від набридливих російських ЗМІ.
Після обміну поранених військових “швидкими” доставили до Артемівська. Інших — автобусами до Харкова. З Артемівська Ігор Гром’як потрапив до Львівського госпіталю. Оскільки лікарня — переповнена, тож, його направили лікуватися “за місцем проживання”.
Сьогодні калушанин проходить повне обстеження та лікування у Калуській ЦРЛ. У нього практично жодного документу, адже все — від документів до мобільного телефону — у нього забрали у Луганську. Каже: після лікування та реабілітації повертатиметься до своєї частини.