Сьогодні минає 40 днів з того дня, як відійшов у вічність директор Калуської гімназії Дмитро Бахматюк ”Кому довелося іти на Рим,
Кому поспішати на прю у Крим,
А йому судилась така оказія —
Воювати за народження гімназії.
(Із ювілейної директоріади)
– Романтик – це ще не найдошкульніша лайка, якою мене нагороджують, коли веду мову про нове приміщення гімназії, – зізнався якось Дмитро Михайлович. – Добре, що не гіршою...
І знову гори. На цей раз Мізунь. Сонце блаженно гріло — тепло, але не спекотно. Свій професійний день відзначали на природі, а вражень набиралися на цілий рік. Автобус зупинився недалеко від місця, яке собі облюбували. Ліворуч під нашими ногами галасливо несла свої хвилі стрімка гірська річка. Вона билася між величезним камінням, в одних місцях надто розбурхана, в інших покірніша і така вузька, що, здавалося, два-три кроки – і на тому боці опинишся.
Ця думка й спокусила Дмитра Михайловича, і він, як найсміливіший серед нас, вирішив передислокувати учительський табір на другий берег, готовий послужити живим місточком при переправі. Але не так-то було: свої найкращі наміри враз змінив, похитнувшись на слизькому камінні, що провокувало своєю доступністю. Річка не прийняла це за зухвальство і милостиво не занурила його у свій купіль.
Кажуть: учителі – дорослі діти, а коли вони залишаються одні – це вже малі діти. Хто сказав, що футбол чоловіча гра? А коли в колективі більшість жінок, а колеги-чоловіки благають саме цю гру підтримати. Безвідмовно, футбол, хай буде футбол. Представниці різних вікових генерацій і кваліфікацій – усі з азартом кинулися в гру. Футбольний тайм тривав без регламенту, до втоми, до перемоги.
Виконуючи роль і судді, і нападаючого, Дмитро Михайлович намагався справитися з цими обов’язками якнайретельніше. І хоч часто плутали ворота, все ж одностайно прийшли до висновку – футболу кожен вік покірний, і жінка у футболі – королева.
Як здружує, мобілізує колектив ця розслабленість, цей відпочинок, а нестандартні ситуації розкривають найприхованіше в кожному, його характер, і смак, і почуття гумору та колективізму. Як добре це розуміє наш директор, який завжди прагне для колективу саме такої віддушини-побути сам на сам, поспілкуватися, набратися нових вражень від природи і краще пізнати один одного. І тут він теж такий, яким побачила його вперше, – безпосередній, бешкетливий і невгамовний на ризиковані ідеї. Для нього не існує ніяка дистанція посадової ієрархії – все так просто, до кожного з дотепом, з веселим усміхом.
Пригадую, як казала моя колега: “Ви тільки подивіться в ці очі, та це ж очі дитини – без лукавства, без прихованої несподіванки неочікуваного, по них можна читати все, що лежить на дні душі, вони брехати не вміють”. Але які ж вони бувають затяті!
Це, можливо, й не всі знають, але хто знає, той може оповісти неперевершені історії. Ця затятість – риса, яка багато що визначила і в долі закладу, який він створював у непростих умовах перших років незалежності, коли треба було на голому місці закладати основи школи нового типу без належної матеріальної підтримки, у пошуках достойних кадрів, у конкурентній боротьбі з керівництвом шкіл, що стало в різку опозицію до гімназії, у поєдинках із пересічними сентенціями і сумнівами у спроможності віднайти педагогічний та учнівський потенціал і проявити щось якісно нове на освітянській ниві міста. А він затятий і невідступний, причетний до руху, пошуку, до неспокою. Це невід’ємні риси його творчого портрета.
Так, він може бути некомфортним там, де все виважено і продумано заздалегідь і повинно мати схвалення присутніх. А йому не в догоду – побачить те, що воліли б не бачити, скаже те, що багато хто хотів би сказати, але не наважився. Невже це зухвальство? Ні. Це причетність, причетність до справи, якій служить багато років, – до освітянської ниви, яку засіває, цінуючи понад усе поняття честі, правди, справедливості на шляху до творення особистості. А її творити можна тільки чистим доторком серця і розуму, не лукавлячи ні перед ким, а насамперед перед собою.
Свій життєвий шлях пройшов від робітника механічного цеху Заболотівського тютюново-ферметаційного заводу до директора Калуської гімназії. А поміж тим фізико-математичний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту, служба в армії, робота вчителем фізики Калуської СШ № 4, СШ № 7, керівництво СШ № 1. Працюючи вчителем фізики і вважаючи цю роботу основним заняттям, значну увагу приділяв позакласній роботі. Вів радіоконструкторський гурток, який згодом переріс у гурток спортивної радіопеленгації. Його гуртківці були переможцями і учасниками республіканських, обласних технічних виставок і конкурсів, всесоюзних тижнів науки і техніки. Вони багато років поспіль виступали в складі команди області на республіканських змаганнях зі спортивної радіопеленгації, ставали чемпіонами України, входили в збірну команду республіки, завойовували призові місця на всесоюзних змаганнях з радіоспорту.
Високий фахівець своєї справи, Дмитро Бахматюк підготував переможців обласних та республіканських олімпіад з фізики. Він щедро ділився своїми творчими надбаннями з колегами – опублікував вісім статей з описом саморобної спортивної апаратури в журналах “Радіо”, “Моделист-конструктор”, “Обрії” (стаття “Особливості вивчення фізики в школі”), виступає на сторінках педагогічних видань зі своїми професійними роздумами.
Якщо ви хочете побачити хрестоматійно закоханого в свій предмет учителя фізики, якому вона вписана, здається, в генетичну систему, вона йому болить, він нею керується сьогодні, бачить її завтра, по ній виважує майбутнє, то поспілкуйтеся з Дмитром Михайловичем. Він відкриє такі її перспективи, що ви пошкодуєте, що обрали інший фах.
Серед учнів побутує одна думка, яка для нього, напевне, не дійшла: вони воліли б, щоб він пояснював матеріал, а оцінював хтось інший. У цьому жартівливо вигадливому варіанті є доля істини і дитячого максималізму, але й певне визнання дуже важливого факту. Як учитель він володіє мистецтвом викладу матеріалу дуже тонко і психологічно філігранно, уміє пробуджувати мисленнєвий потенціал учня, але й вимагає по-максимуму від кожного.
Свій підхід Дмитро Михайлович мотивує: “Жодному моєму учневі при вступі нижчої за мою оцінку не поставили, вищу – так”.
Вимоги до знань – це позиція, якою він керується у своїй практиці, поблажливість у цьому питанні породжує багато проблем, якими сьогодні страждає освіта. Розумна строгість у виставленні оцінки – це шлях до глибоких знань, самодисципліни, самоутвердження учня. Ось і сьогодні відбувалася педагогічна рада, прецедент якої в тому, що вона не завершилася: її засідання перенесено через певний термін. Що ж завадило її завершенню? Принциповий підхід до рівня знань учнів. Педагогів хвилює рівень навчальних досягнень гімназистів, перший семестр показав невтішну картину: відповідно до Статуту багато учнів отримають рекомендацію навчатися в інших загальноосвітніх закладах, а серед них є здібні діти, які могли б ще виявити свої навчальні можливості і творчий потенціал.
Суперечки, аргументи, мотивації, але висновок один, його нагадує директор, – навчатися в гімназії з такими результатами неможливо згідно із чинним Статутом. Так, йому, найбільш причетному до свого освітянського дітища, яке леліяв і закладав, допускати розслабленість у вимогах до рівня і якості знань гімназиста не личить, і він вносить пропозицію – дати додатковий термін на виправлення семестрових оцінок тим із учнів, які того побажають. Після стількох годин суперечок це соломонове рішення прийшлось усім до душі: це найгуманніше, що можна було запропонувати у цій ситуації.
Причетність, це вона робить його таким всюдисущим: до глибоких знань своїх вихованців, до їх високих успіхів у олімпіадах і найрізноманітніших конкурсах, до долі випускників, до проекту побудови нового приміщення гімназії і закидає в кабінети Міністерства освіти і науки на аудієнцію з міністром, у простори Верховної Ради до депутатів і членів комісій, у рекреації обласних інстанцій, змушує звертатися у листах до Кабінету Міністрів, до усіх, хто може допомогти у такій потрібній справі української освіти, яку розумом сприймають, але на ділі не підтримують багато хто із високопоставлених осіб.
Уже так повелося: серед нас завжди є люди , яких ми називаємо ідеалістами або матеріалістами не в філософському сенсі, а в життєвому, одних називаємо прагматиками, інших диваками, ще інших романтиками і утопістами. Для справи ж, якій служить людина, важливо поєднання усіх цих якостей, якщо вони на добро, на загальне благо, в ім’я прогресу і торжества розуму”.
Не стала б гімназія такою самодостатньою в освітянському середовищі Калуша, Прикарпаття, України, якби не Він, Дмитро Михайлович Бахматюк, якби не Його творчий геній… Якби не Його причетність до кожного, з ким звела доля. Якби не ваговиті справи, полишені мимохіть… Якби не спомини, такі, як оцей, Його колеги – Ліни Миколаївни Стефанюк, заслуженого учителя України, педагога-філолога. Пульсує трепетним серцебиттям осиротілих гімназистів…
