Зазвичай журналісти мандрують літаками: острів Київ, острів Харків, острів Одеса. Тоді окремі місця є відірваними від се — Це не перше перебування в нас: регулярно буваєте тут, викладаєте в УКУ, писали про обидва майдани. Що спричинило сьогоднішню велику мандрівку через усю країну?
— Причин було декілька. Однією з найважливіших було бажання ще раз зустрітися з героями моїх репортажів. Побачити, як змінила їх війна. Спеціально вибрався в подорож автомобілем. Хотів побачити, відчути власною шкірою якою великою є Україна і наскільки неоднорідна.
Зазвичай журналісти мандрують літаками: острів Київ, острів Харків, острів Одеса. Тоді окремі місця є відірваними від себе. Автівка – це цілковито інша мандрівка, тоді місця поєднуються. До кожного треба дістатися, інколи з великими труднощами.
Автомобіль також дає свободу – їдеш і бачиш дорожній вказівник «Жовті Води». Ті Жовти Води? Повертаєш вправо і через 18 кілометрів опиняєшся в місці, котре знаєш з історичних книжок.
— Які міста, села та регіони відвідали?
— Почали ми від сіл на Волині, серед яких, між іншим, Мілуші, про які писав Ксаверій Прушинській (1907-1950, польський публіцист і прозаїк, представник так званої літератури факту, дипломат, учасник Другої світової війни. – Авт.). Луцьк, Берестечко, Київ, Харків, Слов’янськ, Курахове, Піски, Донецьк, Горлівка, Дніпропетровськ, Жовті Води, Кіровоград, Одеса, Львів, Дрогобич.
— Які у Вас найважливіші враження і як зараз бачите і сприймаєте нашу державу?
— Країна складається з контрастів. З багатих, що буквальну течуть грошима центрів метрополії, з гарних, філігранних європейських містечок, жахливо бридких передмість та убогих сіл.
Огидне враження справляють дороги на Півдні. Наприклад, траси з Кіровограда до Кишинева місцями взагалі не існує. Вантажівки повзуть, оминаючи ями завглибшки в половину зросту людини. Це показує масштаб технологічної катастрофи в Україні. Масштаб байдужості політичної еліти, що керувала країною і масштаб звичайного злодійства.
— Що можете сказати про Донбас, чи все виглядає там так, як чули до поїздки?
— Це мій черговий візит на Донбас, але перший до Донецька, який залишається юрисдикцією влади так званої “ДНР”. Місто – завжди людне і шумне – справило враження спустошеного. Їздить міський транспорт, таксі, карети швидкої допомоги. Людина йде вулицею Артема й запитує сама себе: “А де люди?” Центр виглядає прибраним, нормальним. В передмістях видно воєнні руйнування. В крамницях є основні товари, але багато поличок порожніх.
— Що розповідають люди на територіях, вже звільнених, в містах не окупованих і тих, в котрих керують сепаратисти?
— В містах, в котрих правлять сепаратисти, відчувається відверте негативне ставлення, а то і ненависть до Києва. Страх перед “фашистами”, “бандерівцями”, котрі (це говориться цілком серйозно) “хочуть перетворити нас на невільників”. Це ефект пропаганди, бо на тих теренах люди дивляться виключно російські телевізійні канали. Але також це і наслідок війни: снарядів, що падали на міста, економічної блокади. Людей, проукраїнськи налаштованих там або нема, або виїхали, або намагаються мовчати, щоби не наражатися на репресії.
В той же час навіть серед моїх знайомих, котрі завжди були лояльними стосовно держави, бачу зміни. Вони розчаровані політикою влади: “Я – українка, в мене паспорт із тризубом, понад сорок років працювала на свою державу. Тепер мушу за пенсією їздити за лінію фронту. Але ж не такого заслужила»” — так каже моя знайома з Донецька.
Що на визволених територіях? Всюди висять українські прапори, однак, до нормального життя далеко. На вулицях все гаразд, але вдома у багатьох є претензії до держави.
Якось з українськими вояками затримався на каву на заправній станції. Всі були з нами привітні, але дивилися, як на окупантів. Вуста промовляли “будь ласка”, а очі “забирайтеся звідси якнайшвидше”.
Перед державою, громадянським суспільством, митцями – багато праці. Мусять довести Сходові, що є важливим для України, що є його частиною – потрібною, коханою.
Довідка. Павел Решка (народ. 1969 року) – польський журналіст, кореспондент «Rzeczpospolitej», кореспондент у Москві в 2003–2006 роках, з 2006 до 2009- керівник відділу розслідувань «Dziennika». Від 2013 року член редакції «Tygodnika Powszechnego». Відомий своїми репортажами про катастрофу під Смоленськом, подіях в Руанді, війні в Іраку, Афганістані, Грузії, двох київських Майданах, а також як майстер журналістських розслідувань. Лауреат Премії Даріуша Фукса (2005). 2010 року отримав Премію імені А. Войеховського за цикл статей на тему катастрофи під Смоленськом. Багато років викладає на відділенні журналістики УКУ.
— Як вдалося Вам потрапити до місцевостей, непідконтрольних українській владі?
— Справді боявся того, але виявилося це доволі просто. Через українські пости проїздив, показуючи паспорт і акредитацію в зону АТО. Заздалегідь поінформував прес-службу АТО про мої плани. Отже – проїхав без клопотів.
На тому боці показував паспорт і журналістське посвідчення. Коли потрапив до Донецька, зробив собі акредитацію так званої “ДНР”. Це дозволяло мені більш-менш вільно пересуватися тими теренами. Лише не мав права фотографувати військові об’єкти та спорядження.
— Як узагалі виглядає кордон між двома частинами Донбасу?
— В деяких місцях, як наприклад в Пісках, триває регулярна стрілянина. Там перемир’я є фікцією. Підхід до лінії розмежування є посиленим і з одного, і з другого боку. Коли їдеш автобусом і минаєш останні українські пости, через декілька метрів бачиш пости з прапорами “ДНР” та Росії. І ти вже на іншому боці.
— Чому останнім пунктом подорожі став Дрогобич, у якому опинилися вперше?
— Бо це, як казкове місто, котре знаю з прози Бруно Шульца. Хотів уяву, яку багато років носив у серці і голові, співставити з реальністю. Хотів побачити ті вулички, місця, про які читав у “Цинамонових крамницях”. Завдяки дрогобицьким приятелям мені це вдалося.
— Якщо підсумувати ваші враження, що чекає на Україну в найближчому прийдешньому і в перспективі?
— Не знаю, що чекає на Україну. Позитивний сценарій, в який хочеться вірити, — це величезна праця і зречення, що дозволить стрибок до іншої реальності. Як показує приклад Польщі початку 90-х, то триває не так уже і довго. “Шоковий” план Бальцеровича почав приносити плоди вже по кількох-кількадесяти місяцях.
Також на Україну чекає подолання наслідків війни. Вона закінчиться, та от питання полягає в тому, чи будуть українці в стані сісти за стіл, дивитися одні одним в очі і розмовляти. Це вимагає відвертості, толерантності. Маю надію, що це вдасться і країна буде нормальною, нудною державою з Донбасом, Кримом. Нудною в тому сенсі, що хвилюватиме її хіба високий рівень податків.
— Чи розуміє Захід, що Путін є великою загрозою не лише для України, але й для всієї Європи?
— Для багатьох держав Заходу те, що відбувається в Росії чи в Україні, так само далеке, як для нас події в Сирії. Ми: українці, поляки, громадяни країн Балтії, розуміємо, чим є Росія, бо маємо досвід її “дружніх” обіймів впродовж десятиліть.
Там же Росія – постачальник газу, нафти, країна, котра має ядерний арсенал. Для багатьох людей на Заході важливим є, щоб Росія була більш-менш стабільною. “А Крим зайнятий з порушенням усіх норм? А де той Крим?”.
Захід знає стільки, скільки нам вдається йому розповісти. Треба говорити, переконувати, доводити. Але розраховувати передовсім на себе.
— Павле, багато років Ви викладаєте в Україні. Що можете сказати про своїх студентів і про журналістику в нашій країні? В чому бачите різницю між журналістами, журналістикою в нас і у вас?
— Студенти в УКУ вельми амбіційні. Запитують, є доволі активними – так, ніби хочуть “виссати” з мене всі знання. Знали, що я у Львові й “напросилися” на чай посеред ночі, щоб обговорити якийсь проект. Я про них якнайкращої думки. Так само, як і про більшість українських журналістів. Рівень ваших репортерів на багато вищий, ніж у їхніх колег з інших країн Східного партнерства. Знаю про це, бо щороку наша Фундація Репортерів організовує конкурс для журналістів з країн Партнерства. Читаю по кількадесят текстів. Українські переважно є кращими. Польські журналісти можуть від ваших чільних журналістів багато чого навчитися.
— Що має бути головним у цій професії?
— Намагатися зрозуміти подію і розповісти про неї. Говорити правду й зберігати об’єктивність.
— В нас дедалі частіше з’являються різноманітні інтернет-сторінки, котрі часто пишуть безграмотною мовою, автори яких не бачать різниці між статтею і новиною, інтерв’ю і репортажем. Однак, їх “творці” теж вважають себе журналістами. Де має бути межа, кордон між фахом і звичайними сторінками в мережі?
— Чимало інтернет-порталів виросло на звичайному злодійстві. Редакція відправляла когось на репортаж, наприклад, до охопленої війною Африки, автор ризикував життям, редакція витрачала купу грошей. Автор друкував текст, а за якийсь момент він з’являвся в Інтернеті як “цитата”. Те саме і з матеріалами журналістських розслідувань. Затрати чималі, а результат вкрадено якимось порталом.
Не потрафили ми з тим боротися, що нині є однією з причин занепаду друкованої преси та й узагалі якісної преси. Зараз ми знаходимося в перехідному періоді. Читача заливають тонни інформаційного сміття та непотребу. Сподіваюся, що небавом настане перенасичення і люди захочуть читати добре написані, документовані, об’єктивні тексти (в Інтернеті теж). І захочуть за це, за якість, платити.
Розмовляв Леонід ҐОЛЬБЕРҐ, спеціально для “Вікон”
