Як ми потрапили в полон я вже не пам'ятаю. Втратив свідомість, бо крові витекло стільки, що руки були такі білі, як Я родом з Калуша. Служив строкову службу у десантних військах. Дома навіть року після служби не побув, як почалася війна. Ніхто за мною з повісткою не бігав, не шукав. Подзвонив воєнком і сказав, якщо хочеш служити, є місце по твоїй спеціалізації в десантних військах, у 80-ій бригаді. Я сказав, що хочу. І тоді мені вже видали повістку на руки, дали 2 дні на прощання з родичами і все. Ось так я потрапив у 80-ту бригаду, третій батальйон на Яворівський полігон. Там було три місяці гарної підготовки від професійних інструкторів. А дякуючи волонтерам ми мали і форму, і екіпіровку.
У листопаді ми виїхали на схід, мою роту першочергово розкидали по периметру сіл, що навколо Донецька, тобто когось у Водяне, когось у Тоненьке і так далі. Частина попала у Піски, а 8 рота заїхала в аеропорт. Я був у 9-ій. Ми спочатку стояли у Водяному, охороняли, щоб з Донецька не проривалися. Максимум, що з нами траплялося – це мінометні обстріли. Роти по черзі змінювали одна одну. В аеропорт я потрапив, коли хлопці з 7-ої здійснювали останню мирну ротацію. Це коли російські військові обшукували наших. Друга частина 7-ої роти вже мала заїжджати з боєм. Людей їм не вистачало, і з нашої 9-ої, 20 чоловік добровільно поїхали з ними. Серед них був і я.
Виїхали ми в ніч з 12 на 13 січня. Нас затрамбували у МТЛБ, але їх каменем можна було пробити, бо броня була дуже легка. Ми доїхали без втрат, вийшли на першому посту в терміналі. А там - темно, слизько, свистить літає, гримить. Нас завели в штаб, без ліхтариків, навпомацки, бо світити не можна було. Там розповіли що до чого. Мене поставили на перший пост.
Їхні танки постійно виїжджали зі сторони Донецька і Спартака і обстрілювали наш термінал. Так декілька днів поспіль. Ми навіть звикли: танки гепають, штукатурка падає.
Сильний заміс почався 16 числа, коли впала стіна, від того, що вони лупашили. Ховатися не було де, і наші змушені були просто відійти у північний зал. Втрати були одразу, хлопчик з 93-ої бригади загинув від осколка в голову, наш Федя Місюра був поранений тяжко в груди. Його врятував медик Ігор Зінич, який потім сам загинув, а Федя зараз живий-здоровий. Сєпари з південного залу просочилися на верхні поверхи, а у підвалі вони вже були до цього. Я зрозумів, що зі старого терміналу є перехід у новий у підвальне приміщення, а його зверху штурмувати немає ніякого сенсу - це самогубство, бо нам нічого не видно, а вони нас бачать. Тому ми зробили завал на сходах, щоб вони не вилазили. У терміналі було два виходи: одна сходова клітка в центрі терміналу, інша - на першому посту. Сходи на першому посту ми теж завалили. Вороги один завал розбили і періодично пробували звідти вилізати, але ми туди пускали черги і постійно тримали сходи під контролем.
Коли стіна впала, почалися сильні штурми, хоча ми і ефективно відстрілювалися, але багато наших хлопців поранило. Одним з поранених був командир 7-ої роти Любенко, на терміналі він був керівним офіцером. В той момент приїхав наш начальник штаба майор Сергій Гурін. Нібито для підняття бойового духу. Бо ми по рації передавали, що нам потрібна допомога, щоб вибити їх згори. Але прислали начальника штаба, який там з нами трохи побув і поїхав, якраз перед вибухами.
В ніч з 16 на 17 хтось влучив у боєкомплект. Центральна перегородка у північному залі почала розвалюватися. В той же день 90-ий батальйон здійснював штурм будинку з Хрестом і монастиря, але в них нічого не вийшло. Танки на підтримку не приїхали. Тому вони пішли самі, але нарвалися на непрохідний протитанковий рів. Частина з тих хлопців відкотилася назад, частина полягла там на полі.
Після цього до нас прорвався Андрій Сєвєр. І йому від мене дуже величезне дякую. Коли ми лишилися фактично без офіцерів, він взяв на себе оборону і нас більш-менш організував; сказав, що нам треба укріплятися і будувати барикаду. Мене, Дімона Крижука, і ще одного хлопця посадили під стінку в три кулемета. І ми майже до півночі тримали всю оборону, поки хлопці будували барикади, пару чоловік нам заряджали стрічки для кулеметів. Діма тоді був поранений, йому осколок в руку залетів. Мене якось Бог милував. Зробили мінімальне укриття - і знову настала відносна тиша. Деколи нас закидували газами, але ми до того вже звикли. Інколи якісь перестрілки відбувались, якесь РПГ прилітало.
Ми дуже сильно просили евакуацію, в нас була купа поранених і багато хто в тяжкому стані. Евакуацію нам не давали, а прислали лише одну машину. Вона приїхала, і її запалили біля самого термінала. Кулеметник з неї загинув, а водій залишився живий.
Ігор Зінич – неймовірна людина була, він реально витягав хлопців. Мій помічник, Рома Калинюк, три дні пролежав з простріленими ногами і перебитою спиною. Він втрачав свідомість, і я не знаю, яку Ігор йому надав допомогу, але з Ромою зараз все нормально. Любенка, ротного, так само врятував. Він був у надзвичайно важкому стані: і голова,і руки, і ноги, і корпус, і хребет, і органи внутрішні - усе було покоцане. Наскільки я знаю, Ігор навіть якісь реанімаційні заходи в польових умовах проводив. Його зараз представили на героя, але не підписали подання, і я не розумію, чому так? Рішення того комітету зараз якраз будуть оскаржувати.
Евакуацію поранених здійснили лише 18 січня. Якимось дивом прорвалося дві машини, з якими приїхало підкріплення:10 чоловік хлопців з 90-го батальйону. За весь час, що я там був, більше підкріплення не було. Начальник штабу Гурін поїхав з ними. Після цього нас почали знову активно штурмувати. Коли було вже дуже жорстко і вони з тих верхніх поверхів лізли і лізли, то ми викликали вогонь нашої артилерії на себе. А 19 січня на якийсь момент було навіть затишшя, і ми з того дуже зраділи. Як описати вибух, я навіть не знаю, бо я його навіть не чув. Просто раптово заклало вуха, пилюка, темно. Коли пил осів, я побачив, що лежу під ящиками, нашу барикаду знесло, а в стелі була величезна дірка. Я не піротехнік, але мені здається, що це щось прилетіло, і не виключено, що ракета. Після першого вибуху ми швидко оговтались, знову ж таки, тут Ігор Зінич найперший взяв на себе командування і нас організував.
Його поранило в голову, невеликий осколок, але він сам себе перебинтував і бігав далі. Я з трьох кулеметів зібрав один. Все, що можна було позбирати, навіть сміття, ми насипали, як вал, перед собою, проте захисту від цього практично не було ніякого. Лежали ми на відкритій місцевості. Підлоги не було, патронів – не було, та нічого не було, бо все потрапило під завали.
Вороги активно лізли, а ми продовжували відбиватися. А 20 січня вранці почався найсерйозніший штурм. Сєпари відкрито йшли зі сторони 2-го терміналу, зі щілин північного залу, виходили з нашого старого штаба. Відбивалися ми зранку і мабуть до години другої. Орієнтовно за цих 7-8 годиня спалив 3 ствола для кулемета. Близько 2 дня все затихло, вони відступили, з великими втратами. Я пам’ятаю ще, як мій командир відділення Демчук сидів посміхався, що все добре. А по рації нам передавали, що вже за нами їде купа наших танків, БМП. Але виявилось, що нічого до нас не їде.
Тиша була, може, хвилин 20, ми ще сіли покурили. Аж раптом стався другий вибух. І його словами не описати, бо я летів так, що в польоті перегнав стелю. Вона розкололася, і по одній половині плити я скотився вниз, а друга половина мені на ноги з’їхала. Я не одразу зрозумів, що мені ноги придавило, больових відчуттів спочатку не було, просто кров з вух пішла, бо сильно контузило. А сєпарскі вбиті падали на нас з даху, – це колосальна кількість людей. Їх там багато назбиралося, бо вони трупи своїх загиблих звідти не забирали. Я був дуже вражений цим видовищем. З одного боку радів, а з другого боку - це просто жах.
Сіла пилюка, і я подумав, що бачу небо – і слава Богу. Голова чомусь тоді працювала, як ніколи. Я не знаю, як так сталося, що мене не порвало, тому що бронежилет розірвало на 2 частини, так само і кулемет, від нього один тільки прихват залишився. Навіть бляху від ременя навпіл перебило. Я попробував сам дістати ноги – не вийшло. Знайшов якусь арматуру, почав розбивати плиту. Трохи подробив її, де зміг, і праву ногу витягнув сам; тому вона, напевно і збереглася. Ліву не зміг. Поки хлопці прийшли, поки дістали, поки розковиряли, пройшло десь 2 години. На лівій нозі була перебита артерія.
Хлопці витягли усіх, кого могли. А один дуже довго лежав під плитами і кричав, що киньте мені гранату, мене ця плита душить, але дістати його неможливо було без техніки. І дуже важко було ці крики переносити.
Коли нас подіставали, знову стало відносно тихо. Ми залишалися на невеликому клаптику, на, так би мовити, бровці, з обох боків були провалля у підвал. З тієї бровки не можна було ні в яку сторону двинутися, бо стріляли з усіх боків. Тому ми до землі прижалися і лежали.
Там був такий хлопець з 90-го батальйону Ігор Броневицький, його нещодавно ховали в Києві. Він мені у ту ніч врятував життя, бо 4 рази за ніч міняв жгути, постійно дбав про мене. Замість ніг у мене було місево, я думав, що їх ампутують. А Ігор постійно мене заспокоював, казав: “Все, братику, буде добре!” Приніс мені автомат і гранату. А Толя Свирид, старшина першої роти 90-го батальйону, колов лід і розносив пораненим. Бо вода в нас була або розбавлена солярою, щоб не замерзала, або лід.
Ситуація була дивна, бо ми вже просто виживали, а командування казало: “Тримайтеся, все буде добре, до вас приїде підкріплення”. Ми пояснювали, що тут немає куди їхати, бо одні розвалини. І хлопці прийняли рішення, що треба самим виходити, виносити кого можна. З 19 на 20 січня виходило три групи. Одна ввечері, з нею вийшов Рахман. Друга вночі, а під ранок Сєвер виходив. З нами, пораненими, залишились по своїй волі Толя Свирид, Ігор Броневицький, з 80-ої Славік Гав’янець і Гребенюк Артем. Ігор Зінич помер від поранень близько півночі. Залишились з важких: я, з нашої 7-ої роти Гавриляк Остап, водій тої МТЛБ, яка згоріла, Ваня Доберман, і з 91-ої сапер Кривошапко Максим. Оце четверо важкопоранених, які дотягли до ранку.
Як ми потрапили в полон я вже не пам’ятаю. Втратив свідомість, бо крові витекло стільки, що руки були такі білі, як простирадло у лікарні. Я навіть на курок не міг натискати. Вночі я ще стріляв, але тоді я вже не міг стріляти. Пам’ятаю, як хтось вколов мені 2 уколи, один з них під язик. Я більш-менш до тями прийшов. Бачу, ходять якісь вже не наші. Поки я був непритомний, Толя Свирид вийшов до них з пропозицією забрати наших поранених в госпіталь.
Я дуже не хотів у полон до чеченців, тому що в підвалі сиділи чеченці, і кожен їхній штурм починався з фрази “Алах Акбар”. Тому я дістав гранату і дивлюся, що Остап Гавриляк теж. Я тримав її у руці, хотів вирвати кільце, а вона просто викотилась. Сєпари це побачили, а перед тим, виявляється, була команда “здати зброю”. До нас підійшов один снайпер і хотів нас з Остапом добити, коли побачив, що ми з гранатами. Він зарядив СВД, на мене навів, але їх командир сказав відставити.
З мене залишки екіпіровки познімали і затягли в машину. Поки тягли, то я так в житті ніколи не кричав, було дуже боляче. В машині я знову вирубився. Опритомнів у лікарні на операційному столі в Донецьку. Нас, важко поранених, тримали у госпіталі, а решту в СБУ. Мені ноги хотіли відрізати. Але прийшов якийсь лікар з голочкою, одну ногу потикав - немає реакції, другу - є, і сказав другу ногу зберегти. Крові моєї групи в них майже не було, тому вони залили пару пакетів крові, розбавленої фізрозчином, а в епікризі було написано: втрата крові несумісна з життям. Як воно так вийшло, що я живий – не розумію. Потім нас обміняли. І це був перший обмін з аеропорту.
У мене завжди була мрія – це армія. Я після строкової служби 2 рази намагався контракт підписати, але не виходило, тому що Янукович скорочував армію.
Коли мені поставлять протез, я дуже хочу повернутися до своїх хлопців. Головне, щоб з мене не зняли форму, не зняли мою тєльняжку. Поставлять інструктором – буду інструктором. Скажуть: “Бігай, стріляй” – буду бігати, стріляти. Головний ортопед України мені сказав, щоб я забув, що означає слово “комісувати”. Тому, я дуже сподіваюсь, що повернуся до армії.
Фото і текст Віка ЯСИНСЬКА, Цензор.НЕТ
