Андрій Корвач: «Бог — скульптор, він організував увесь простір»

З одним із найкращих митців України та нашим земляком «Вікна» познайомилися у мережі Інтернет. Зокрема, Андрій Корвач бере дуже активну участь у розробці логотипу Калуша. Навіть із його коментарів у соцмережі зрозуміло: людина він — товариська, щира та весела. Понад тригодинне спілкування із митцем зарядило новими ідеями, цікавими проектами та позитивом.

У Калуші пам’ятають про батька Андрія, поета та художника Богдана Корвача, що жив та творив у нашому місті. Про його не менш талановитого та оригінального нащадка, художника Андрія Корвача знають одиниці. А дарма – роботи відомого поза межами України скульптора мають чималий успіх. Багато ідей в Андрія і для розвитку та ребрендингу Калуша. Притім, тут митець прожив всього лиш 10 років, але тут і зародилася його творчість.

— Моє свідоме життя у Калуші почалося в три роки (раніше не пам’ятаю), а закінчилося в одинадцять. Я припинив ходити до калуської школи №7 у березні 84-го, після того, як помер мій тато. До слова, смерть тата по нині є дуже загадковою. Одні кажуть, що вона спричинена раком крові, інші – хворобою легень, унаслідок, причина так і невідома. Батько був художником-оформлювачем, викладачем училища, директором кінофікації. Працював спершу в Франківську, але через проблеми з компартією місцем роботи став Калуш. Він писав чудові вірші. Можливо, саме за його патріотичні поезії, зокрема, вірш про мову, його і вирішили позбутися. Існує версія, що батькові вкололи в легені кислоту. Але настільки це правда — сказати важко.

Андрій багато перейняв від свого тата, зокрема, непохитну життєствердність та наполегливість.

— Я не пам’ятаю свого тата сумним, він завжди був щасливим та усміхненим. Притім, родина мого батька переселенці з Лемківщини, їх депортували з Польщі до Тернопільщини. Батько вчився на ветеринара і працював ним. Потім був колгосп, і аж опісля він вступив до Львівського університету на славістику. Моя тітка розповідала, що він також дружив з Богданом Ступкою, і вони, два Богдани, приїжджали до села під Львовом на свята та пили горілку. До слова, у мого батька і Ступки чимало характерно спільного. Це, зокрема, талант до декламування, до музики. Тато грав на всіх музичних інструментах.

Я теж багато перейняв від батька. До 38 років я ще на роликах катався, і зараз можу, але боюся впасти і проламати асфальт (Сміється. – Авт.).

На жаль, Богдан Корвач швидко пішов із життя – йому було 44 роки. Дружина Мирослава залишилася виховувати трьох синів. Вона була дуже прагматичною жінкою, розповідає Андрій.

— Моя мама – великий прагматик – завжди давала нам всього по мінімуму, але ми були забезпечені необхідним. Пригадую, у 9 років мені захотілося годинника. Прийшов я до хрещеної мами і кажу: «Я вже в 4-ій клясі, а досі не маю годинника». Вона розповіла це моїй мамі, а та порадила мені вчитися і тоді, мовляв, у 10 класі на лінійці за відмінне навчання мені його подарують. Коло кінотеатру «Аврора» був магазин «Алмаз», і лише там в Калуші продавалися годинники. Я ходив туди милуватися ними. Боже, яка то мрія була мати його! Це спонукало мене взятися за діло. Ми з колєгою Богданом пішли трусити яблука, і за два мішки заробляли 1 рубля. Тож, за три дні я отримав 6 рублів, тільки от яблука закінчилися (Сміється. – Авт.). І коли я вже прийшов з тими грошима до мами, то вона сказала, що тепер інша справа. Тепер вона може і додати.

Першою творчою майстернею тепер відомого художника став саме Калуш.

— Почалася моя творчість одразу після смерті батька. Ми, його діти, теж були обдаровані. Мій старший брат вчився у Республіканській (зараз — Державній) художній школі імені Тараса Шевченка у Києві на факультеті скульптури. Мені було 11 років, і за мене взялися батькові друзі. Зокрема, викладач Калуського коледжу культури і мистецтв Василь Цапів першим показав мені, що таке академічний малюнок і скульптура. До того я малював фарбами та олівцями в альбомі. У мене досі зберігається берізка, яку я намалював у 6 років. Мені самому вона подобається. Словом, я ходив до нього на заняття в тодішнє училище, сідав поміж учнів, брав гіпсовий елемент «розетку» і ліпив – робив його копію. Потім ще приходив до Цапіва додому, і малював разом з його синами. За місяць я зрозумів, що мені це дуже легко дається. Тоді ми з мамою поїхали у Республіканську художню школу. В 11 років я вже навчався у Києві на факультеті скульптури, як і мій брат.

У студентські роки Андрій Корвач працював та вчився водночас, адже вижити на мізерну стипендію у столиці було непросто.

— Перший мій серйозний твір – то портрет дівчини, у яку я був закоханий. Цю роботу експонували навіть у Лондоні. Тоді я відчував себе паном: о, Боже мій, як то круто! І всі так говорили. Опісля з тим рівнем знань та умінь я вступив в Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури на факультет скульптури. Там мені трапилися унікальні вчителі. Наприклад, Микола Олексієнко, який міг прийти в гуртожиток та підтримати (наприклад, дати 20 рублів на життя). Тоді на стипендію було трудно прожити, а потім ще трапилась інфляція… Хоча саме це і спонукало мене до надзвичайно активної праці. До того ж треба було ходити на пари – а це 8 фахових дисциплін і одна лекція. Ще один викладач, якому я багато чим завдячую, то — Іван Макогон. Людина колосального доробку, він був навіть знайомим з Пікассо.

Я зрозумів, що мені треба було переходити на новий рівень. Тому робилося 5 робіт для експерименту, а одну – для результату. Я закінчив академію з 360 реалізованими скульптурами. Вони продавались і в Європу, і в Америку, і навіть закупило і  Міністерство культури України.

МІНІСТР-МЕЦЕНАТ ЯРЕСЬКО

За словами Андрія, можливість розвиватися у нього з’явилася і завдяки підтримці меценатів, переважно уродженців України, які жили у Штатах. А одну з перших робіт в Андрія придбала одна із нинішніх міністрів України.

— У той час я познайомився на Андріївському узвозі з теперішнім міністром фінансів Наталією Яресько та її уже екс-чоловіком Ігорем Фіглусом. Вони стали моїми меценатами. Завдяки їм та американцю Маркіяну Сілецькому мені вдалося працювати і продавати багато робіт. Ще я ладнав з працівниками академії та гуртожитку, і мені надали 35 кв. метрів підвального приміщення з трубами. У цій майстерні я працював 10 років. Наталя Яресько стала одним з перших покупців моєї української творчості. Вона придбала собі скульптуру «Наталочку» — дівчину з веретеном. Голу глину та смальту яку — я надлубав на Тернопільщині на зупинці, я обпалив і вийшла така-от скульптура. І сміх, і гріх. Тепер мої роботи коштують доволі дорого, водночас, наразі зреалізовано уже близько 700 станкових скульптур.

Помітно, що Андрій Корвач кохається в українському, особливо, — західноукраїнському. Мабуть, тому скульптору найбільше до душі працювати з керамікою. Та він не дотримується стандартів, а пробує та створює унікальне.

— Чому кераміка? Ми, калушани, маєм одну біду – зимою мерзнем, а влітку нам спекотно. Ця біда дуже позначається на здоров’ї рук. Відповідно, узимку я не можу працювати з глиною, бо вона зимна і мокра. Тому я сідаю і ліплю з пластиліну, потім переводжу то у гіпс, далі у віск, і наприкінці — в бронзу. Це дуже тяжка праця. Кераміка ж… Я, як циган, побачив таке – і що, хіба не можу це зробити? Ясна річ, зможу! І крок за кроком я освоював різні технології. Допомагає також знання хімії. Зрештою, було би смішно не знати хімію, адже я народився у Калуші, де з хімією зв’язок через Сонце (сміється. – Авт.).

Безцінного досвіду Андрій Корвач почерпнув і у свого викладача на аспірантурі, генія української скульптури Василя Бородая.

— Бородай — автор «Батьківщини-Матері», пам’ятника засновникам Києва  і багатьох інших робіт. Я хотів творити саме українську скульптуру, і він мене в цьому підтримав. Василь Бородай показав, якою вона має бути: технологічною, а також — містити новизну. Наприклад, німби до скульптури Петра і Павла, якби були традиційною керамікою, вони б зразу відпали. І я придумав свою технологію – робив форму німбів з гіпсу, робив відтиск у глині, вставляв усередину срібну нитку, і коли охолоджувалася кераміка, то срібло всередині текло і тверднуло. Притім, товщина цих німбів десь 3-4 міліметрів.

В одній зі своїх робіт скульптор утілив самого себе. Хлопчик «Дністер» розбиває камінь, а знизу тече вода. Гіпсовий портрет хлопчик – це зображення Андрія, життєве кредо якого — «ламати стереотипи». На думку митця, у цьому полягає призначення скульптора.

— Бог — скульптор, він організував весь простір. Тож, і художником є не той, хто вміє малювати чи ліпити, а той, хто має таку професію, як Бог. Цим мені подобається мій фах.

Професія художника несе за собою постійний інтерес, бо ситим лиш чимось одним не будемо. Коли ти робиш 5-6 скульптур за місяць — ти видихаєшся, і, аби не залягти, ти рухаєшся в ще одному напрямку, пробуєш ще щось, розвиваєшся.

ЧАЙНИКИ Elenberg ВІД КОРВАЧА

Андрій ділиться, що має улюблені роботи, та все ж продає їх.

— Я розлучаюся з усіма роботами. Але є дві скульптури, які мені дуже подобаються. Одна — мати з дитиною, вона присвячена Федору Кричевському. Друга – то Данило Галицький з його, як переказують, прирученим левом.

Андрій багато подорожує світом. На думку митця, українцям, тим паче, прикарпатцям надзвичайно пощастило мати таку культуру. Нею треба вміти користатися.

— Українців із Заходу можуть зламати лише алкоголь і наркотики. А все решта «західнякам» під силу. Я з такими речами не стикався, бо я обрав собі середовище людей, що посміхаються та працюють. Думаю, молодь стає не на ту стежку, бо їй нема що робити.

В Америці людина із Західної України досягає більшого, аніж, наприклад, ті ж росіяни. «Західняк» розуміє, що є неповторна культура, є рідне місто, є мама, якій треба надіслати 300 доларів, є те, є се. Значить треба більше працювати, читати, удосконалюватися. А це — монотонна робота. Це той прагматизм, який властивий Західній Україні. Це те, що я навіть у конкурсі на логотип для Калуша, хочу нав’язати калушанам. Якщо ваша справа сподобалася хоча б одній людині, то справу треба масштабувати. Ви ніколи не будете бідними, бо ті кількадесят чи сотень людей будуть вам платити. Ви повинні розуміти – від вас залежить бодай перший прихильник вашого ж проекту.

У свої 42 Андрій Корвач полюбляє «дуріти», реготати, кататися на роликах та ровері. Притім, цікавиться він різними видами мистецтва – малює персонажів ігор та мультиків, розроблює дизайн упаковок, сайтів, навіть спеціальне обладнання для «Рошену» та чайники Elenberg від голландської фірми — справа його рук. Зрештою, чайник – це також скульптура, як і автівка і так далі. Працює Андрій і в кіномистецтві, зокрема, товаришує з українським режисером, автором «Поводиря» та «Мамая» Олесем Саніним. Вони удвох створювали ролик про Голодомор для американського каналу CNN.

Глибокі знання митець має в історії. Цікавить нею та вивчає навіть дорогою до Калуша.

— Історія є, її треба виштудіювати. Наприклад, дорогою з Києва до Калуша можна побачити кар’єри, печери, Буг і міст через нього, форт Тараканів у Дубно, замки в Олеську, Підгірцях, Золочеві. Якщо їхати іншим боком, то ми проїжджаємо Меджибіж, Кам’янець-Подільський, Хотин. І як тут не знати історію? Ти заїдеш туди на каву і мимоволі дізнаєшся нове.

З багатої культурної спадщини українців Андрій Корвач, власне, і черпає ідеї та натхнення.

— У мене є скульптура трьох лемкинь і трьох лемків. Існує цікава баєчка. Відомо, що українці часто мігрували. Жінки залишаються виховувати дітей, а от чоловіки йшли на заробітки, бо у горах багато не посадиш. Йшли вони за ріку, за кордони. Навесні піде, а восени вернеться.  До Різдва у тих водоймах чистилися килими, а пізньої осені жінки вдягалися у все найкраще і при перших заморозках стелили на лід ті килими. Якщо чоловік вірний – то перейде річку по них і не провалиться. А ні, то – то що поробиш. Наша історія така, що її придумувати не приходиться. Вона настільки вбайкована, емоційна, що аналогів їй не існує. Мотиви черпаються із народу, з землі.

Зараз Андрій не часто приїжджає в Калуш, та, попри це, вірить у місто. А ще – при кожній нагоді з радістю відвідує родзинки Прикарпаття.

— Я в Калуші кілька разів на рік. Два роки тому померла мама, але там живуть мої брати. Я приїжджаю на певні дати, бо маю досить щільний графік. Але тих декілька разів я сідаю на джипа, їду і в гості, і на скелі Довбуша, і у гори. Кілька разів був одружений, то кожній показував «святі місця» Західної України. До прикладу, моя дружина Ірина родом з Кіровоградщини, і вона була вкрай здивована нашим Гошевом, Франківськом, Косовом, Космачем, навіть Калушем. Для неї то було диковинкою. Побачивши життя американців, вона й не уявляла, що у наших бідних «західняків» такі будинки. Та чи на тому треба ставити пріоритет? Ті ж американці змінюють чи не 50 будинків за життя. Вони не мурують дорожезні хати, а переїжджають, пробують, міняються. Така зміна має відбутися в Калуші. І я вже бачу, як то має бути. Я вже бачу позитивні зрушення. У калушан зараз відламалося нещастя від серця. Всі зрозуміли, що треба прокачати ту ділянку, яка червона, яка пульсує, яка ганяє кров. Навіть якщо щось і болить.

Для Калуша Андрій уже придумав слоган «Бадьоре місто», але над розробкою логотипу ще думає. Своїми концептами він хоче підштовхнути молодих калушан творити щось якісно нове, свіже, яскраве.

— Нові покоління уже ніколи не дадуть повернутися «камувнізму» і сьорбаючим росіянам. Терпіти не можу те їхнє сьорбання (сміється. — Авт.).

На майбутнє в митця планів чимало, обіцяє — здивувати.

— Будуть культурні проекти, проекти стартапів. Може, воно якось зачепить і Калуш. Такої скульптури, як ви бачите, — уже не буде. Це буде не кераміка, а дерево в дуже незвичному використанні, фігури у 5-6 метрів. Я хочу залучити більше людей, перетворити це на бізнес. Я впевнений на 140%, що все вийде. Хіба що на 40% дещо сумніваюся, що знайду технічно підкованих людей.

Секрет успіху Андрія Корвача простий – любити себе, а значить – робити все для себе: читати, торгувати, розвиватися. А ще – обов’язково усміхатися. Калушанам митець радить бути собою і ніколи собі не зраджувати, пам’ятати, що сходи вниз – то дуже часто дорога угору.