Всередині церква не така вже й велика, якою видається зовні | Фото: Володимир Гарматюк ...Вдалося відшукати контакти священика, який служить у тому селі. Отець каже, він молодий і нічого не знає про той іконостас. Треба питати отця Болехівського. Він служив там понад 20 років, то певно, знає набагато більше. Старший голос по той бік слухавки підтверджує, що справді у Фатівцях є частина іконостасу, який робився Микитою Семчуком за кресленнями Зеновія Карася. Питаю, чи можна буде його побачити, чи в церкві буде відчинено Великоднього понеділка. Отець дивується моєму невігластву. Тож Великдень, каже. А ще: я бачу, Ви геть далекі від церкви. Що є, то є, — вирішую не сперечатися і не розчаровувати отця, і дякую за розмову…
Нарешті вказівник на Фатівці. Село за якихось 10-13 кілометрів від Коломиї, якщо просто по карті. Здавалося, добиралися добру годину. Ще кілька кілометрів шутровою дорогою, здіймаючи за колесами хмари пилу. Їдемо повз людські оселі. Як вони тут живуть попри дорогу, дивуюся. Курява осідає на рослини, вікна, одяг, що теліпається на шнурках на подвір’ї....
...Гарний був би кадр, якби не хати на задньому плані. Зупиняюся. Виходжу з машини, витягаю фотоапарат. Дерево на краю дороги. Здається, яблуня. Ніби половина рами для фото. Або доброї картини…
Нарешті приїхали. Спокій. Тиша. Церква на горбі. Щоби до неї дістатися, треба пройти короткою тінистою алеєю. І видертися догори. Двері замкнено. Обійшов довкола церкви — ні душі. От тобі й Великодній понеділок.... священик живе не в цьому селі. Він приїздить на відправи, має кілька парафій. Але на моє щастя у селі живе церковний брат. Чоловік, що допомагає при церкві і має ключі від дверей. Он його хата, через дорогу. Стукаю в двері — нікого. Може, він у сина, каже мій випадковий знайомий і набирає номер у телефоні, зараз прийде...
Старший сивий чоловік. Поряд з ним хлопчик. Онук... Ми домовлялися з отцем, що я сфотографую. Треба для книжки. Але отець трубку не бере, а церква закрита. То я відчиню, каже чоловік, і пропонує, аби я підіймався, а він за мною.
Заходимо у бічні двері. Всередині церква не така вже й велика, якою видається мені зовні. У повітрі пахне погашеними свічками і ладаном. Недавно тут правили службу. От він, іконостас, каже чоловік. Можете фотографувати. Дідусь казав, що на ньому була табличка з іменами тих, хто його робив, говорю я. Шукаємо втрьох. Спереду і позаду. Нічого не знаходимо... Добре, дуже дякую, — я вже зібрався ховати фотоапарат, як малий, що був поряд із чоловіком у церкві, вигукнув: аво, є! Отуто, внизу. Я лягаю на підлогу і справді на найнижчій планці вигравіюваний рукописний напис: “Робота Микити Семчука з Космача, 1981 р.”
До церкви Святого Йосафата у Коломиї того дня я так і не потрапив. У вечір Великоднього понеділка там виявилося зачинено. Таки й справді, я «геть далекий від церкви». Бо, можливо, знав би, що варто було приїхати вранці...
***
Історія цього іконостасу увійде до книжки “Жовта акація” — спогадів багатолітнього політв’язня Зиновія Карася, священика УГКЦ, засудженого за “антирадянську агітацію з релігійними забобонами”. У Мордовській АССР, де він відбував покарання, Зиновій Карась познайомився із різьбярем з Космача Микитою Семчуком.
Пізніше, через багато років після звільнення, Зиновій Карась зробив креслення бічних іконостасів для Коломийської церкви Архистратига Михаїла. Різьбити їх запросив свого друга з концтабору Микиту. Різьбили таємно, бо були під наглядом КГБ. Після повернення церкви у лоно УГКЦ, іконостаси демонтували і передали — один до церкви св. Йосафата у Коломиї, другий — до села Фатівці Коломийського району.
Колись на іконостасі була табличка з іменами ініціатора створення, о. Костянтина Михаліхи, автора проекту о. Зиновія Карася і майстра з Космача Микити Семчука. За наказом тодішнього голови комітету у справах релігії при обласній раді, колишнього начальника КГБ в Косові, Дерев’янка, таблички було знищено.
Довідка “Вікон”: Отець Костянтин Михаліха народився 18 лютого 1914 року в місті Станіславові. 1937 року закінчив Українську Богословську Академію у Львові, де на той час був ректором визначний духовний і громадський діяч Йосип Сліпий. Першу парафію отримав у Пійлі, а потім — у Сівці-Калуській Калуського району. Там прослужив до 1947 року. Мешканці сіл любили говорити з отцем не лише на церковні теми, але й про нагальні громадські справи, важливі тогочасні події, про все те, що їх цікавило. Словом, життя священика від сільської громади було невіддільне. Надійним його помічником був дяк Микола Лилак.
У Сівці-Калуській народилися його діти: Марія — у 1944 р. та Богдан — у 1946 р. Марія появилася на цей світ саме у час визволення села від німецьких поневолювачів — 1 серпня.
11 липня 1947 року, після ранкової служби Божої, священика зустріли коло церкви у супроводі “урядовців”. У його домі провели обшук та повезли до Калуша, до тюрми, а відтак до Станіслава. Причиною арешту ймовіврно стало вінчання бандерівської пари. Костянтина Михаліху засудили на 10 років. Відбував покарання в “трудлагерях” Кіровської області. Мав дозвіл на листування, писав регулярно. Повернувся в рідні краї 1953 року і був настоятелем храму в с. Горішнє Залуччя Снятинського благочиння. 1957-1960 р.р. — секретар Єпархіяльного управління та настоятель храму в Коломиї і Коломийський благочинний. Помер 15 жовтня 1978 року в Коломиї, похоронений в приміському селі Шепарівці.
