Нетиповий Косів: Бог, народжений на городі, фантомні болі і тіні з минулого. Частина перша

На годиннику близько дев’ятої вечора, на термометрі — 35 градусів. В автомобілі не працює кондиціонер і ми в’їжджаємо у Косів із затуманеними головами. Повільно рухаємося однією з центральних вулиць, відшуковуючи готель, де забронювали номер. Людей немає, простір практично порожній, від спеки поодинокі перехожі ніби сонні. Вони йдуть повільно, зіщуливши очі і накривши голови капелюхами. Бігають пси і дрімають коти.
Переглядів: 1052
Аби увійти у більший контакт з минулим знімаю шорти, футболку і в одних трусах виходжу на вишку. Дивлюся униз і розумію,

Раптом мій друг Басенко починає дико реготати і викрикує: «Ти подивися який персонаж!» Я виглядаю у вікно і собі починаю сміятися. Тротуаром йде дуже колоритний дядько-інтелігент. Він також у капелюсі, сорочці, добре начищених коричневих туфлях і білих штанах. Знаю точно, що такі штани носять у Ріо-де-Жанейро. У його руках книга і він читає її на ходу. Моя радість змінюється здивуванням, бо впізнаю у перехожому свого старого приятеля. Це Володимир Гаюк, багатолітній  директор Львівського музею історії релігії та атеїзму. Принаймні так він називався в полум’яні часи СРСР. Свого часу ми познайомилися з ним під час феєричної поїздки у Москву, коли світ ще не скотився у божевілля і часи були добрими.

Я вистрибую з машини, кричу до дядька, ми обнімаємося і плескаємо одне-одного по плечах. Гаюк каже, що він старий «большевик», тому  читає «Историю революции на Украине» 1930 року. Він радий нас бачити і посмішка на його обличчі щира.  Розпитує нас про життя, каже, що приїхав до Косова, аби відвідати маму, ставить раритетне видання у целофановий пакет і йде з нами, щоби провести коротку екскурсію містом. Йому 64 роки, це місто його дитинства і він тут знає усе. 

— Косів змінився… — говорить він до нас. — Було б дуже добре, якби ви приїхали сюди пів століття назад, тоді було значно цікавіше. Зараз усе змінилося і дуже багато білих плям. Вони повсюди. Знаєте, то як фантомний біль. У моїй голові ще живуть образи з минулого, але в реальності їх не існує… Бачите цей пустир? Колись тут стояв кінотеатр імені Івана Франка.

— Пам’ятаю часи, коли в Карпатах знімали «Тіні забутих предків». Знімальна група їздила в Космач, Жєб’є, Криворівню, околиці Косова, поблизу водоспаду Гук, а тут була їхня база. Щовечора актори і режисер з’їжджалися сюди, аби переглянути відзняті кадри. Фактично, це була їхня творча майстерня. Тут ходив Параджанов, але що Параджанов… Ми усі дивилися на Івана Миколайчука! Мені здавалося, що тоді у нього були закохані усі. Навіть чоловіки. Був таким красивим, як лялька. Він грав Іванка і ходив Косовом у своєму сценічному вбранні, то люди збиралися натовпами, аби подивитися на нього…

Я був малим, але уже тоді дуже любив кіно і постійно ходив у кінотеатр. Спочатку квитки коштували один карбованець, а після реформи 1961 року — 10 копійок. Пацани ходили на дитячі фільми, а я на «Сніги Кіліманджаро» за Хемінгуеєм. Я просто шаленів від нього і дивився десятки разів. Грошей, аби заплатити за кіно, не мав. Коли один сеанс закінчувався, то я лягав під перший ряд і так ховався від контролерів. Потім заходили нові глядачі, фільм починався  і я вилазив із свого сховку. Десятки разів. Я дивився «Сніги Кіліманджаро» десятки разів і знав у ньому кожен кадр…

Ми йдемо з Гаюком вулицею, він трішки розповідає про Косів, а трішки — про себе. Каже, що зовнішньо схожий на Леніна, але для цього треба зняти капелюх, а він його не зніме, бо ще не прийшов час. Так доходимо до будки, у якій продають живе пиво і квас. Ми біжимо до неї, аби вгамувати спрагу з дороги. Купуємо і жадібно п’ємо великими ковтками. Гаюк від частування відмовляється і каже, що зараз алкоголю не вживає. Його життя поділене на цикли. Сім років він п’є спиртне, а сім — утримується від нього. Ми потрапили на період утримання. І пити він не буде ще два роки.

— Коли я краще почуваю себе? То дурне питання, бо чоловік, який не п’є, то як пів людини. То як у Біблії: І ось виходять з річки семеро корів гарного вигляду і ситого тіла, і пасуться на лузі. А ось виходять з річки за ними семеро корів інших, бридкі виглядом і худі тілом. І вони стали при тих коровах на березі річки. І корови бридкі виглядом і худі тілом поз’їдали сім корів гарних виглядом і ситих. І тоді прокинувся фараон...

У таких філософських бесідах ми йдемо з пивом до водоспаду Гук, аби змити зі своїх ніг пилюку доріг і аби енергія Карпат увійшла у наші тіла.

По дорозі Гаюк зустрічає свого старого знайомого. Він хоч і не схожий на Леніна, але його звати Володимир Ілліч. Мені незнайомець нагадує якогось доброго-предоброго персонажа. Він такий усміхнений і позитивний, що здається випромінює довкола себе фотони щастя. Зовнішньо подібний на людину-Кульбабу.

— Ви дуже хочете у воду? — запитує Гаюк? — Потерпите? Ходіть я вам ще дещо покажу!

Ми піднімаємося сходами, йдемо попри обдертий будинок Косівської міської ради, потім бредемо високою травою і за мить виходимо коло величезного закинутого басейну під відкритим небом. У ньому дуже добре збереглася висока вишка, з якої колись спортсмени стрибали у воду, але саме дно колишньої водойми поруйноване. Бетон потріскався. З нього росте трава і маленькі дерева. По стінах повзають жуки.

— Це олімпійський басейн, — каже Гаюк. — Він має 50 метрів довжини і колись був найбільшим на Західній Україні. У це важко повірити, але колись тут змагалися за першість Радянського Союзу, а наша збірна орендувала водойму на літо і проводила тренування. Ми, коли були пацанами, дуже часто ходили сюди купатися, бо тут така досить висока вишка і з неї можна було стрибати у воду. Більшої радості не було! А зараз… Ех…

Я пригадую, що колись робив документальний фільм про Косів і маю в архіві фото того старого басейну. Пригадую, що на тих фотографіях у ньому справді дуже багато людей. З води видніються круглі голови у купальських шапочках, а на березі сидить дітлашня. Закриваю очі і на мить уявляю усе це собі. Чуються крики, сміх, свисток тренера, плюскіт води. Аби увійти у більший контакт з минулим знімаю шорти, футболку і в одних трусах виходжу на вишку. Дивлюся у низ і розумію, що висота просто скажена. Скільки метрі туди, до бетонного дна? Що станеться зі мною, якщо впаду?

— Мамо, мамо, він зараз буде стрибати!

У вікні сусіднього будинку сидить маленька дівчинка. Вона пильно спостерігала увесь цей час за нами. Коли я почав роздягатися і видряпався на вишку, то мабуть подумала, що я несповна розуму. Тепер вона перелякана. Аби заспокоїти дитину і самого себе я спускаюся вниз. Басенко встигає зробити кілька вдалих фотографій.

У результаті ми таки доходимо до водоспаду Гук. Там уже в реалі чується шум води і людський гомін. Хоч і вечір, але людей на річці чимало. Спека не спадає, вода за день прогрілася і тепер тепла, як вчорашній борщ. Та перш, ніж залізти у купель, я бачу на березі дивний об’єкт. Просто над водою стоять бруси, тренажер для качання пресу і штанга, яка прив’язана товстим ланцюгом, аби ніхто не здав на метал. Вона має дуже дивний механізм. «Бліни» до неї можна додавати і знімати, але також тільки пересуваючи по ланцюгу. Чий світлий розум осінила така ідея залишається загадкою.

Я лягаю, кілька разів піднімаю штангу і вже аж тоді падаю у воду. Думаю собі, що гуцули реально круті пацани. Сам Джейсон Стетхем був би здивований усім цим.

Гаюк стоїть на березі, показує на липу, яка росте над урвищем і говорить: «З тієї липи я колись стрибав на голову. То було таке непросте заняття. Треба було попасти у воду, а не на каміння…»

Завіса.

Текст: Степан ГРИЦЮК
Фото: Юрій БАСЕНКО

У другій частині розповіді читайте про Бога, який народився на городі, найкращих у світі свідків Ієгови, Ющенка-сатрапа і запорошеного Порошенка.