Нетиповий Косів: Про найкращих у світі свідків Ієгови, Ющенка-сатрапа і запорошеного Порошенка. Частина друга

Тут можна зустріти багато яскравих і колоритних персонажів. Вони вусаті, в капелюхах і кептариках, мають золоті зуби. Так розхвалюють свій крам, що здається ніби на базар приїхав сам Мелькиадес, і в його руках звичайна гірська вода дуже швидко стане доброю самогонкою, а гніт свічки загориться лише від круглого шматочка скла, в яке зверху, ніби в монокль, одним своїм оком подивиться добрий дядечко Бозя.

Базар у Смодній працює лише один раз в тижні. Тому в суботу туди з’їжджається люд з усіх далеких і близьких околиць. Старі гуцули спускаються з гір і йдуть пішки, інші їдуть на возах. Ті, що здалеку і мають  більше грошей — на автомобілях. Ми бредемо базарним юрмищем і придивляємося до краму. Я помічаю чорний килим з яскравими червоними квітами. Вони такі яскраві і червоні, що ніби горять…  Давно хотів  купити цей витвір гуцульських умільців собі додому, тому підходжу і починаю торгуватися з продавцем. Але він називає таку ціну, що я одразу розумію — що таке ріст долара і інфляція в Карпатах знають навіть краще, ніж будь де інше. Додає килиму вартості і старий гуцул, який підходить і починає переконувати мене, що крам вартий своїх грошей.

— Ти носом не крути! Витягуй гроші, завдавай на плечі та й неси собі, поки інші не купили. Видиш, таких килимів уже й нема, одиниці на цілий базар. Колись було багато, але зараз їх скуповують і везуть за кордон. У Париж! Там з них всякі Габани шиють плащі і продають за грубі гроші по всьому світу… 

Ми не сходимося на ціні. Купуємо сир, мед, ще якісь дрібниці і йдемо назад у місто. У затінку вулиці я помічаю старого чоловіка, який, очевидно, сів перепочити з далекої дороги.

Він чимось схожий на мого покійного діда Штефана, якого я дуже любив і з яким ми практично до самої його смерті любили їздити на базар, в тому числі і сюди, у Смодну. З’являлися тут ближче до осені, продаючи картоплю, моркву, буряки, капусту. В суботу в Косів, в середу в Коломию, а в четвер у Снятин. Іноді сідали на електричку і добиралися до самого Рахова. В тяжкі часи, коли грошей було не надто багато, це давало змогу заробити на шматок хліба. Мій дід був мандрівником і втримати його дома було надзвичайно складно. Я дивлюся на незнайомця, що сидить поблизу тротуару і всміхаюся. Розумію, що він не тільки схожий з моїм дідом зовнішньо, але й, мабуть, має такий трохи авантюристичний характер.

— Дай Боже щастя! — вітаюся я з ним.
— Дай боже і тобі, неборе…
— Вас як звати?
— Хім’як Петро Андрія.

Я сідаю поблизу старого і ми розмовляємо з ним про усе на світі. Про худобу, надмірне сонце і відсутність дощу, про ціни на хліб і збіжжя, як клептати косу і робити свистульки для пацанів. Дідо говорить повільно і виважено. Ніби смакує кожну хвилину життя.

Виявляється, чоловікові уже вісімдесят один, він сам не косівський, а приїхав сюди з села. Просить зробити йому добрий портрет, бо може пригодитися. Я не маю біля себе блокнота, тому записую його місце проживання на задній сторінці свого паспорта. Він намагається дати мені гроші, я їх не беру і обіцяю прислати фото. Тиснемо руки одне-одному і розходимося…
Далі я набираю Гаюка, бо він обіцяв зробити нам екскурсію на старе єврейське кладовище. Одного разу я уже був на тому цвинтарі, але чи зможу його знайти самотужки сумніваюся. Пам’ятаю тільки, що він десь посеред лісу і увесь заріс деревами.

Ми зустрічаємося з Гаюком і видряпуємося на міську гору. Стежка туди досить крута, Басенко згадує про свої футбольні травми колін і вертається назад, він йде окружною дорогою, а ми ліземо просто вверх. Я згадую часи, коли був пацаном — 7-8 клас. Ми часто крали в колгоспних полях картоплю та інші продукти і возили в Косів на базар. Коли усе продавали, а чекати на автобус ще було довго, то видряпувалися на цю гору і дивилися на місто. З тих пір пройшло більш ніж п’ятнадцять років, але мені тут усе до болю знайоме. Ось він кам’яний мур, стіна, під якою глибоке провалля. Коли я був дитиною, то боявся на неї вилазити. Було страшно. Страшно і тепер, але я ставлю фотоапарат і піднімаюся. Проходжу до самого краю, намагаючись не дивитися вниз.

Ми йдемо далі горою і уже невдовзі зупиняємося біля пам’ятної плити,  яку поставили вбитим німцями євреям. Вона поросла травою і бур’яном. Гаюк каже, що це недобре і починає полоти їх.

\Міська гора, як кожен старий дім, має свої легенди і історії. Тут не тільки закатували кілька тисяч євреїв. Коли вбили Довбуша і його тіла по шматках розвезли по усій Гуцулії, то одна частина на палі знаходилася саме тут. Вона ніби тяжіла над містом, придавлюючи до землі волю його мешканців. Тепер на тому місці металева вишка мобільного оператора і ростуть польові квіти.

Гаюк розповідає, що колись, в пам’ять про загибель Довбуша, на цьому місці гуцули поставили хрест. Він був металевим з бетонним підмурівком. Але у Другій світовій на нього впав літак з мадярським пілотом і завалив хреста, а від падіння на горі залишилася просіка без дерев. Та зараз вони виросли знову.

Гаюк веде нас на інший схил гори, показує будинок, який видніється зовсім недалеко і свій город. Розповідає про те, що ще давніше на горі стояв замок. Там були ворота, там стіна, там вежа. Довкола рови. Це Місце сили і енергії. Гаюк сміється і говорить, що якщо Ісус Христос був гуцулом, то він міг народитися у нього на городі, бо місце під це підходить якнайкраще. Нарешті ми продираємося крізь хащі і таки доходимо до цвинтаря.

Закинуте кладовище це щось неймовірне. Плити поросли мохом, крізь який на камені видніються надписи і малюнки, самі надгробки плавно похилилися в різні боки, ніби їх розмивали величезні хвилі. У багатьох місцях в камінь повростали дерева. Спокій і тиша. Я надзвичайно люблю старі цвинтарі, лягаю на землю і лежу. Колись думав, що з моєю психікою щось не так, але коли прочитав «Цвинтарні історії» Акуніна, то зрозумів, що не один такий і заспокоївся.

Цвинтарю кілька століть. Гаюк розповідає, що коли він був малим, то часто, разом з іншими пацанами, грався на кладовищі у «лапанки». Умовою гри було стрибати по надгробкам, щоб не ступити на землю. Інакше ти програв.

Ми покидаємо кладовище і просто городами спускаємося до Гаюкового приятеля на черешні. Він талановитий майстер по дереву. Робить сувеніри і цим заробляє собі на життя. Веде нас у свою майстерню, показує готові вироби і хвалиться, що вони є у колекціях президентів.

— Я робив портрет Кучми і його дружини, робив портрет Ющенка. У мене замовляли їх на подарунки. Потім бачив по телевізору, що мої роботи уже знаходяться у їхніх приватних музеях. За Кучми було не так вже й погано, а Ющенко, то сатрап.

Чому Ющенко сатрап, господар пояснити відмовляється. Він знімає з стіни портрет Порошенка, який присипаний дерев’яною пилюкою, і мовчки починає витирати його. З іншого боку рами видніється фотографія Суркіса.

Далі майстер вішає президента на стіну, виносить драбину, ми приставляємо її до черешні і починаємо рвати їх. Потім сідаємо просто на окопі і їмо.

Коли спускаємося вниз по вулиці, то зустрічаємося з трьома дівчатами і хлопцем. Вони жваві, про щось спілкуються між собою і постійно сміються. Зупиняємося з Басенком і дивимося їм вслід. До нас підходить, який дядько напідпитку і говорить: «Ви на них не заглядайтеся, бо ті дівчата, то є три сестри і вони найкращі у світі свідки Ієгови. Найкращі. Це я точно знаю. Тому йдіть собі, куди йдете…».

Нам не залишається нічого іншого, як справді піти собі, куди йдемо. Бредемо кам’янистою дорогою, повз  копиці і черешні. Думаємо нарвати собі на дорогу, але лінь. Як же ж змінюються часи! Один мудрий гуцул розказував, що у цей час «старші люди в саду у кого черешня є, то сиділи і сторожили, бувало стовбур солідолом навіть мастили, колючим дротом обмотували…» А зараз не хочеться, бо вродило.

Пахне сонцем, і пахне літом. І здається нам, що то найкраще сонце, і найкраще літо у цілому світі. А з ним найкращі і ті дівчата, які пролетіли повз нас, як метелики, зникнувши за поворотом.
Хтозна, може колись ми знову повернемося сюди. Зустрінемо на вулиці Гаюка, побродимо старим басейном і привітаємося з старим, який так нагадує мені мого діда… Зрештою, він залишив мені свою адресу, вона записана у паспорті. Можливо варто написати листа і історія продовжиться? Бо Косів, то як Макондо. Тут можливо усе… 

P.S. По дорозі назад ми завернули у Пістинь, аби сфотографувати механізм, яким з одного боку села на інший, через урвище річки, переправляють домовини. Бо церква і цвинтар з одного боку потоку, а більша частина громади — з іншого. Там на березі сиділи дівчата і пили «BeerMix» з вишневим смаком. Вони захихотіли і запропонували нам покататися у металевому ящику, але ми відмовилися, бо ще не час, і поїхали собі далі.

Текст: Степан ГРИЦЮК
Фото: Юрій БАСЕНКО