Калушанин, воїн 131-го окремого розвідувального батальйону ЗСУ Олександр Коваль на передовій Олександр Коваль поділився з «Вікнами» своїми думками про те, що відбувається сьогодні на Сході України. Ні на що не скаржиться і чоловіків, які ухиляються від мобілізації, — не засуджує. Хоча вважає, що чоловіки мають захищати країну.
— Які спогади привіз додому про війну на Сході? Можливо пригадаєш особливі моменти свого перебування в зоні бойових дій?
— Та, мабуть, кожен день, який прожив, перебуваючи на війні, є особливим, але в пам’яті назавжди залишиться перший бій, перед яким дуже хвилювався. Першим бойовим завдання було ліквідувати місце розташування ворога. Мені довелося проїхати більше ніж півкілометра, сидячи в сідлі зенітної установки без бронежилету по відкритій місцевості, яка звідусіль прострілювалася снайперами. Спочатку — в один бік, де я провів бій, а потім — повернутися назад. Пригадую перші постріли. Хоч, насправді, вони тривали кілька секунд, та в моїй пам’яті вони закарбувалися як найдовші. Завдяки успішно проведеному завданню вдалося повністю знищити противника у цій зоні.
— Розкажи, з якими людьми доводилося зустрічатися? Чи випадали нагоди бачитися з калушанами, які також сьогодні воюють за цілісність України?
— Насамперед, хочу відзначити маріупольських волонтерів Оксану Зайцеву та її подругу Галину. Це достатньо забезпечені люди, які успішно поєднують бізнес і доброчинність. Дівчата вправно вирішують складні завдання щодо забезпечення військових необхідними речами. З калуських волонтерів найчастіше приїжджає Іван Войтановський. Крім того, хочу згадати про свого товариша Вадима, колишнього начальника Маріупольської податкової інспекції, який, будучи на такій поважній посаді, не здобув статків, є патріотом України і вагомо допомагає нам продуктами.
Тісний зв’язок підтримуємо з моїм калуським товаришем Іваном Стратієнком, який воює неподалік. По можливості зустрічаємося і завжди ділимося тими передачами, які нам надсилають рідні та друзі. А безпосередньо зі мною служить і є завжди поряд Роман Король із Калуша. Я дуже радий, що доля дарує мені добрих людей і вірних друзів.
Волонтер Іван Войтановський разом з Олександром Ковалем під Маріуполем
— Як складаються стосунки з місцевими жителями?
— Спочатку, більшість з них нас ненавиділи, а на сьогодні ситуація кардинально змінилася. На перший контакт з місцевим населенням пішли ми.
До Різдвяних свят волонтери привезли нам дуже багато провізії, тому було прийнято рішення поділитися нею, щоб хоч якось поліпшити наші стосунки з місцевими. Через директорів шкіл і голів сільських рад велику частину продуктів ми передали громаді. Перебуваючи в складних економічних умовах, люди з вдячністю прийняли такий подарунок і вже по-іншому почали нас сприймати.
— Яка ситуація з матеріально-технічним забезпеченням?
— Сьогодні від багатьох можна почути багато нарікань. Але, не зважаючи на те, що солдатський пайок, можливо, й не дуже смачний, але все ж таки він є. Техніка стара, та ми навчилися добре нею воювати. Це набагато краще, ніж мати новітню зброю і не вміти нею користуватися.
— Стратегічне значення має професійне командування, яке здатне віддавати вірні накази. Чи пощастило тобі і твоїм товаришам у цьому?
— Насправді, нам дуже пощастило з командуванням. Наш ротний «Ольжич» і його заступник «Трясило» (з певних причин називаю тільки їх псевдоніми) є абсолютно відданими своїй справі. Кожну операцію вони ретельно планують, завжди прораховують схеми відступу. Тож, ми не програли жодного бою і вдалося уникнути жертв з боку українських військових.
— В яких умовах здебільшого доводиться перебувати на передовій? Чим займаєшся у вільний час?
— Умови були різними. Жили в землянках, окопах, гаражах, покинутих стареньких хатинках. На початках завжди важко, але згодом обживаємося і доводимо побут до максимального комфорту, тобто облаштовується душ, буржуйки… У вільний час хлопці відсипаються або ми відпрацьовуємо на полігоні вміння стріляти з різних видів зброї. Я ж люблю малювати карикатури і фотографувати.
Оберегами тимчасового житла є прапори, подаровані учнями 5-В класу НВК «Калуська ЗОШ №10-ліцей» та дітьми гурту “Лемчатко”
Олександр Коваль з бойовим товаришем в тимчасовому помешканні
У вільний час Сашко малює карикатури дивакуватих тварин на ящиках з-під боєприпасів
Не забувають подбати воїни про братів наших менших
— Що найбільше може потішити бійця передової?
— Приїзд волонтерів, музичних гуртів – це завжди свято. В цей момент відчуваєш, що потрібен. Але найбільше може потішити це перемога. Радієш, коли, повертаючись з бойового завдання, всі залишаються живими.
— Що найбільше обурює чи ображає наших воїнів і тебе зокрема?
— Обурює нерішучість нашого уряду, страх віддати наказ йти вперед. Також важко зрозуміти, чому впродовж року не було навіть спроби щось надати українській армії на противагу російській, адже за цей період можна було б вдосконалити наші локаційні системи, стрілецьку зброю. Бракує інновацій в галузі оптичних приладів, приладів нічного бачення. Тобто це абсолютно все можлив,о й у нас достатньо для цього ресурсів, та чомусь у цьому напрямку нічого не робиться. Влада своєю бездіяльність не дає нам воювати.
— Ти повертаєшся на Схід не з порожніми руками. Розкажи про це.
— Завдяки волонтеру Олегу Литвинському і директору КП «Калушавтодор» Миколі Барченку повезу в Маріуполь УАЗ. Машину відремонтували і пофарбували, тому невдовзі автомобіль буде брати участь у бойових завданнях.
УАЗ, подарований українським військовим, невдовзі поїде на передову
Зліва направо: головний механік Микола Бакай, Олександр Коваль та директор КП “Калушавтодор” Микола Барченко
— З якими думками будеш повертатися на передову і про що розповідатимеш товаришам про мирне життя в тилу?
— Коли закінчиться війна, хочеться разом з бойовими товаришами побувати вдома у кожного з них, щоб побачити, як живуть вони та їхні родини. Друзям привезу фотографії Карпат. 70 % моїх товаришів ніколи не відвідували Західну Україну, тому красу наших гір не бачили. Запрошу їх в гості. А на передову повертатимусь з впевненістю, що я там дуже потрібний. Вдома поки що, на жаль, все залишається, як було, тому нам необхідно повертатися живими, щоб щось змінювати в країні.
— Що б ти сказав чоловікам, які ухиляються від мобілізації?
— Я ніяким чином не можу осуджувати цих чоловіків. Мабуть, в кожного з них є певні причини ухилятися від мобілізації. У когось — малі діти, хворіють рідні чи навіть елементарний страх заважає. Це особиста справа кожного, йти чи не йти воювати. Але я переконаний, що чоловіки народжені захищати свою землю, родину, коли це необхідно.
— Чим мрієш займатися після демобілізації?
— Оов’язково буду займатися громадською діяльністю і разом з однодумцями намагатимусь змінити ситуацію в країні на краще. А мрія моя, щоб в Україні,врешті,запанували злагода і мир. Хочеться отримати невеличку ділянку землі, обіцяну владою, на ній побудувати дім, жити та працювати у вільній, квітучій державі.
— Дякую, Олександре, за розмову. Сашко, хай тебе і твоїх побратимів оберігає Господь.
Розмовляла Ірина ПРОЦИК
