Мирослав Мельник: “Я би виганяв з фешн-індустрії тих, кому за 50. Їм уже не до моди”

Зацікавлення модою у Мирослава з’явилося ще у дитинстві. Його батьки не були творчими людьми, та й він сам, як зізнається, не вмів гарно малювати. Зрештою, Коко Шанель теж не була художницею. Словом, бачення образу та начерк — цього вистачало Мирославу, аби самому собі шити одяг.

— Усе почалося з дефіциту, коли крім сірого вбрання, у магазинах нічого не було. Я шукав тканини і сам створював собі одяг. Коли я у восьмому класі прийшов до школи у власноруч пошитій чорній сорочці — усі були шоковані: звідки я взяв таку дефіцитну річ? А відповідь проста — пошив. Тканини купив в “Алмазі”, скроїв і вийшла супермодна сорочка.

При такому потягу до моди, Мирослав спершу обрав не творчу професію. Хлопець відмінно знав математику, тому вступив у Хмельницький національний університет (тоді — Технологічний університет Поділля. — Авт.) на економічний факультет, який, до слова, завершив з відзнакою. У Хмельницькому розпочалася кар’єра Мирослава як моделі.

— У 97-ому мене запросили в “Театр мод”. Ми брали участь у різних постановках, і я отримав свій перший досвід роботи у такій сфері. Після завершення університету пропрацював рік у Калуші на магнієвому заводі, щоб підтвердити свій диплом. Працювалося мені дуже жахливо: важко добиратися, запізнюватися не дозволяли в жодному разі, постійно доводилося дихати викидами хлору. Але рік я так промучився. Водночас, щойно у мене був вихідний, їхав у Київ, закуповувався останніми журналами моди, адже інтернету у нас тоді ще не було. Зранку йшов на Петрівку (частина “Подолу, де розташований найбільший книжковий ринок Києва. — Авт.) на закупи, в обід гуляв столицею, а вночі — повертався у Калуш. Опісля заплющуєш очі — а тобі яскраві обкладинки журналів мерехтять перед очима, так багато ти їх надивишся. В Калуші я теж пробував зробити щось на кшталт “Театру мод”. Тоді, у 99-ому, при “Юності” був гурток: ми зібрали 12 дівчат і робили разом різні постановки, але, звісно, на рівні доволі провінційному. Тож, я чітко направився на Київ, і у вересні вступив у столичний виш на дизайнера.

ПЕРША КОЛЕКЦІЯ. ПРОПИСКА — КАЛУШ

Свою першу колекцію одягу Мирослав Мельник пошив ще в Калуші, але вона рік пролежала у шафі. У Києві в модельній агенції йому запропонували як дизайнеру показувати свої колекції.

— Покази відбувалися у найкрутішому нічному клубі Києва, який зараз називається “Freedom”. Ми проводили Fashion Sundays. І тоді вже з’явився заробіток. Років зо п’ять я тусувався по клубах зі своїми колекціями. В одязі поєднував сексуальність з якоюсь родзинкою. Зрештою, то і колекцією назвати важко, адже там було всього лиш по 5-6 одиниць суто для шоу-програм.

Та Мирослав не шукав легких шляхів, тому поєднував роботу і дизайнером, і моделлю, та ще й викладав.

— Я набагато крутіше працював в модельних агенціях, зокрема в L-models, брав участь в Ukranian fashion week, знімався у рекламі: банери з VD ONE (“Відіван”) були розвішані по всій Україні, мене вже й люди впізнавали за ними. Навчаючись в технологічному університеті, знайшов також собі роботу викладачем у фінансово-економічному коледжі. Але через рік коледж переїхав в Ірпінь, де ректором став мій славнозвісний однофамілець Петро Мельник. Він запрошував мене залишатися на роботі. Та я відмовився, бо добиратися туди було незручно.

Коли ж в КНУКіМ — університеті Михайла Поплавського — відкрилася спеціальність “Менеджмент модельного бізнесу”, Мирослав одразу ж цим зацікавився, адже такий напрям пасував йому по всіх параметрах.

— Перший раз мені дали відкоша, а через рік взяли на роботу. Дев’ять років я пропрацював викладачем у Поплавського, врешті, доробившись до дисертації. Став доцентом, написав книжку “Індустрія моди”, фактично, був одним з першопрохідців в такому напрямку.

Наразі робота моделлю та дизайнером для Мирослава Мельника уже позаду. Моделлю — через вік, а дизайном — через неактуальність.

— В Україні немає змісту взагалі щось шити, адже на будь-який бюджет, якщо добре покопатися, можна стильно одягнутися. До прикладу, остання колекція Saint Laurent розкидана повсюди: і по комісійках, і по блошиних ринках тощо. Лінивий може придбати колекцію просто у бутіку, але той, хто має бажання, за три копійки теж зможе в таке одягнутися.  Зараз я шию для себе хіба що.

Донині я твердо переконаний, що Україна — це аграрна країна, нам треба вирощувати буряк-пшеницю, а на тій моді дуже мало можна заробити, та й потрібне це небагатьом. Якщо є група ентузіастів — все одно масове виробництво запустити вкрай тяжко, а без цього — дизайн не має змісту.

Утім, такі ентузіасти в Україні завжди знаходяться, і, всупереч всьому, стають відомими та популярними.

— Історичний період піднесення фешн-індустрії в Україні — це часи НЕПу (20-ті роки ХХ століття). У той час працювали абсолютно геніальні дизайнери Олександра Екстер, яка розробляла форми, і Євгенія Прибильська — вона вишивала. Це стало проривом на світовому рівні, але НЕП швидко згорнули, і дизайнерки поїхали у Москву. Потім був Герц Мепен — він працював у київському “Будинку мод”, мав міжнародне визнання, але розвиватися йому теж не давали. “Сезони мод” у Києві підняли Лілю Пустовіт і Роксолану Богуцьку, яка є чи не найкращим українським дизайнером, однак більше працює у Львові.

Серед зарубіжних брендів високої моди найбільше імпонує Raf Simons і DIOR. Хоча вони один одному не дуже пасують, але речі роблять дуже цікаві.

У МОДІ — “ПШОНКА-СТАЙЛ”

Притім, сам фешн-експерт одяг собі як купує, так і шиє. Як зазначає Мирослав, зараз у моді простота і природність.

—Уже показали колекції літа 2016 року, і у моді будуть дуже великі футболки та широкі шорти з легких натуральних тканин. Дійшло до такої простоти, що у тренді також “шльопки”, які продаються на кожному кроці. Їх треба носити з шкарпетками, як роблять багато алкоголіків, не підозрюючи про свій модний прикид. Головний колір цього сезону — колір вина, бордовий. Але є і багато синіх кольорів, та й білий улітку — це вже класика.

Мирослав розповідає, що брендові речі у бутіках — для лінивих заможних клієнтів, а для звичайного українського покупця — то значить “пшонка-стайл”. Тож, чим простіше — тим краще.

— Рівень людини не визначається кількістю рюшів та блискіток. Треба вміти цікаво подати простоту. Абсолютно нормально, коли люди шукають собі речі на блошиних ринках чи секондах. Бренди працюють на рівні інновацій з тканини — дихаючі-зігріваючі підкладки тощо. За це варто платити, бо таке на секонді не купиш. Однак чисто візуально цього й не зауважиш. Тому проблеми одягнутися практично немає ні в кого — аби в тебе був смак, за свій гаманець ти щось знайдеш для себе.

Про моду на вишиванки Мирослав відгукується дещо скептично. Не тому, що вони йому не до вподоби, а тому, що примітивне мавпування знецінює такі речі.

— До вишиванок не можна підходити шаблонно. Так як всі паркани стали жовто-синіми, так і всі одягнули вишиванки з віночками. Якби це було зроблено зі смаком, якби втілювали якісь креативні ідеї… а то більшість займається примітивом. Звісно, вишиванка ніколи не втратить свою цінність, а отже, не вийде з моди. Кожен узор тут має своє значення, як розташування шва тощо. До прикладу, колекція вишиванок від Valentino — це високе шиття. Дуже цікаве і дуже дороге. Все зроблено вручну, використано цікаві техніки, навіть паєтки там шкіряні.

Як мистецтвознавець та фешн-експерт Мирослав Мельник часто є суддею на різних конкурсах для молодих дизайнерів. Найбільше, що його обурює в навчанні — радянськість нашої системи освіти.

— Люди пропрацювали на кафедрах по 30 років і тим пишаються. Воно то класно, але мода — це молода сфера. Я би виганяв з фешн-індустрії тих, кому за 50. Їм уже не до моди. Мода — це справа молодих, і викладати та оцінювати роботи дизайнерів-початківців має той, хто хоче носити такий одяг. А якщо стара баба є головою журі, то зрозуміло, у що вона хоче вдягатися. Конкурси заангажовані, адже журі часом дуже необ’єктивне, і рівні можливості забезпечити всім ніяк не вдається. Коли голова колгоспу є ректором Національного університету технологій і дизайну, то я перепрошую — голова колгоспу і комуніст має сидіти в колгоспі, а на чолі вишу має бути людина, яка хоч щось у моді зробила.

Мирослав радить дизайнерам-початківцям, передусім, не дивитися телебачення, бо це вбиває креатив та творче мислення.

— Телевізор дивитися не можна, бо потім вигнати того Поплавського з його кітчем зі своєї голови дуже складно. Можливостей завдяки інтернету є багато. Якщо ви щось робите цікаве для людей — то це одразу знаходить відгомін. Геніальну ідею люди підхоплюють і перешерюють. Треба шукати себе. Зрештою, дизайнер має визріти, йому необхідний життєвий багаж. Адже у всьому, що ти робиш, треба передавати свою внутрішню правду. Це надважливо. Бо якщо ти маленький і починаєш розказувати про секс, а у тебе його ще не було, — це відчувається зразу. Якщо ти не любиш Україну, а шиєш вишиванки — то теж помітно.

У фешн-індустрії виживають сильніші, тому тим, кому створити щось надунікальне та оригінальне не до снаги, — у моду краще не лізти.

— Котлети можна робити щодня, і їх все одно купуватимуть, бо на секонді це не найдеш. А от сорочку-сумку можна носити кілька років, або ж купити в купу разів дешевше. Тому потреби у дизайнерах немає. Колись така проблема була у Голлівуді: всі туди їхали і хотіли стати актрисами, а в результаті — ставали офіціантками. В Україні зараз треба сільське господарство піднімати — то ліпше йди та вирости ту картопельку, ніж будеш дерти носа, що ти дизайнер, хоч і нікому не потрібен.

Мирослав радить надавати перевагу простоті та смаку, не фарбувати волосся та не накладати вії. На думку фешн-експерта, від цього не погарнішаєш.

А от молодим дизайнерам, за словами Мирослава, треба тримати очі розплющеними, щоб постійно пізнавати світ і себе.