"Оленки" часто грають просто неба, в різних містах України та Європи. Марічка стверджує, що це — хороший Марічка — не корінна калушанка, хоча й має глибоке калуське коріння. Народилася дівчина у Краснодарському краї, що в Росії, але її мама та бабця родом з Калущини. В 11 років до нашого міста переїхала й Марічка. Тут вона почала займатися музикою — відвідувала музичну школу №1, де грала на фортепіано. Хоча, зізнається дівчина, її часто запрошували співати, адже Марічка має перший голос.
— Я співала у капелі бандуристок, хоча й сама на бандурі грати не вміла. Сиділа з інструментом і робила вигляд, що теж граю. А насправді — просто співала.
Марічка розповіла ”Вікнам”, що співає вона все своє свідоме життя. Коли виникло таке захоплення — сказати важко.
— Мої батьки ще досі згадають, як я мала дитячий пластиковий мікрофон і ходила з ним повсюди, співаючи. Тривалий час я ходила до Оксани Лісовської у студію “Ліра”. Багато їздила, багато бачила. Завдяки їй усвідомила себе як співачка.
Зараз вдома Марічка буває доволі рідко, тож, тепер її домівкою, певно, правильніше називати Львів. Туди вона мріяла потрапити ще від восьмого класу, коли вперше побувала там на екскурсії. Ще тоді Марічка зрозуміла, що Львів — це те місто, в якому вона хоче жити. Тож, дівчина вступила до Національного університету “Львівська політехніка”, обравши не дуже творчий фах. Хоча Марічка вважає, що творчість є в кожній професії.
— За освітою я — менеджер із зовнішньоекономічної діяльності. Такий вибір — то порада моїх батьків, а я не бажала їх розчаровувати. Вони хотіли, щоб я була менеджером. Я усвідомлено пішла на таку спеціальність з розумінням того, що ніколи не буду працювати у цій сфері. Насправді, університет дав мені школу життя. Хоча через навчання я п’ять років практично не займалася музикою, хіба вдома.
У Львові дівчина скомпанувалася зі своїм однокласником — а зараз музикантом та актором — Назаром Павликом. Разом друзі винаймали квартиру і там часто музикували.
Зараз Марічка грає народну музику. Її дівчина любила завжди.
— Традиційна музика — це по-моєму найзручніший варіант, бо не треба придумувати текстів та мелодій (сміється. — Авт.). Якщо серйозно — я просто люблю українську історію, культуру, музику, я — українка, попри те, що народилася за кордоном на ворожій зараз території. Моя бабця по батьковій лінії співала. Ще мене надихнула на творчість ”ДахаБраха”, її любила і люблю досі.
Перші професійні виступи з фолк-музикою були у кооперації з чеським дуетом “Desi”. Три роки тому Марічка приїжджала з цим гуртом і до Калуша.
— Познайомилися ми на фестивалі ”АртПоле”. Я підспівувала, а вони почули і запропонували виступати разом. Потім мене запросили до свого альбому — і кілька пісень ми записали разом. Тоді я впевнилася, що саме традиційна фолькова музика мені до душі. Хоча — я люблю джаз, фанк, блюз. Свого часу співала і рок. Тобто, я не цураюся жодного стилю і не кажу, що якийсь кращий, а якийсь — гірший.
У 2013 році дві руді дівчини Марічка Чічкова та Вікторія Тітарова почали співати разом. Так утворився фолк-гурт “Оленки”. Назва гурту доволі специфічна, виникла вона жартома: у нашій компанії ми називаємо всіх дівчат Оленками, а хлопців — Володями.
Відео: Anna Logvynova
— Жіноче українське ім’я Олена — узагальнююче для всього жіноцтва, а чоловіче ім’я Володимир — узагальнення будь-якої істоти чоловічого роду. Відтак — ми “Оленки”, якщо в жіночому складі, а якщо до нас долучаються чоловіки — ми автоматично перетворюємось на “Оленки та Володі”.
Докупи “Оленок” звела музика. Дівчата співають традиційну музику, але, звичайно, пропускають її крізь себе. Тексти і мелодія залишаються оригінальними.
— Ми з Вікою зналися давно, знали, що обоє музикуємо, але ніколи не зустрічалися. Одного разу ми сиділи в компанії друзів. Ми грали і співали. Вийшов такий собі “джем сейшн”. От нам і кажуть, чого ми разом не співаємо. Та й ми подумали: а чому б ні?
“Оленки” часто грають просто неба, в різних містах України та Європи. Марічка стверджує, що це — хороший спосіб перевірити свою майстерність: якщо ти граєш і перехожі зупиняються тебе послухати, значить, твоя музика чогось варта.
Поки що дівчатам не вдалося записати власний диск, без спонсорів двом музикантам це зробити непросто.
— Нас тільки двоє, тому якісний запис нам поки що не під силу. Гуртам легше — п’ятьом на диск простіше назбирати, аніж двом.
Цікаво, що дівчата співають не тільки українську народну музику, а ще й балканську (Сербія, Македонія). “Оленки” вважають, що фолк — це теж музика для широких мас. За їхніми спостереженнями, від таких пісень дуже тішаться люди різного віку.
— У нас так сталося, що українські пісні у колектив приношу я. А сербських Віку навчили друзі, а вона — навчила мене. До того ж, сербська мова дуже подібна до української. Виходить цікаве поєднання.
За свою півторарічну діяльність “Оленки” взяли участь у багатьох заходах, виступали за кодоном: у Чехії, Словаччині, Польщі, Литві. До слова, у Литві дівчатам тиснула руку сама Даля Грібаускайте. Утім, фолк все ж не підходить для будь-якого свята, адже народні пісні — особливі.
— У нас немає веселих чи супердвіжових пісень. Наша музика більш меланхолійна. Я не знаю, чому так. Та ми цим не переймаємося. Особисто для мене народна музика — це інформація. Виконання і вивчення фолк-пісень — це перенесення інформації. Народна музика має в собі прихований шифр, і ніхто не знає, який насправді. Але я впевнена, що він є. Ця музика дуже містично впливає на людей.
Саме оцей вплив на людей і надихає Марічку.
— Коли я бачу, як у людей змінюються обличчя, як вони задумуються над чимось — це торкає до глибини душі. Кожен мій виступ дуже специфічний. Немає такого — складний-легкий. Усі вони і нелегкі, і приємні водночас. Щоразу ти віддаєш шматочок себе і своєї енергії іншим.
Часом народні пісні важко одразу зрозуміти. Навіть слова не завжди розбереш — склади розспівуються тощо.
— У народній пісні ти не завжди розумієш, про що вона, тому людина сприймає оцей-от симбіоз — загальний звук і загальний настрій. Коли чуєш сумну пісню, ти розумієш, що вона сумна. Це робиться за допомогою музики і тексту.
На думку музикантки, у цьому найбільша цінність фолку — звучання мови, містичність і таємний код. Українці розуміють цей код, сприймають його у поєднанні тексту і музики. Це — тонкі вібрації, які кожен відчуває по-своєму.
Марічка прагне популяризувати народну музику, надавши їй нового звучання, адже не кожній людині до вподоби традиційна музика, не всі люблять, як співають бабці, наприклад.
— Я довго виношую в собі проект, в якому я хочу здійснити ф’южн — змішати сучасну і народну музику. Народну музику треба впроваджувати у розуміння і відчуття молодих людей, тому що вони мусять знати і чути інформацію, вміщену у фолк.
На жаль, не всю сучасну українську музику можна вважати справжньою. Для музикантів не створено жодних умов — немає грантів, підтримки тощо. Якщо хтось тебе фінансує, то він диктує, як тобі робити музику. А це негативно впливає на творчість, зауважує Марічка.
— Така музика перестає бути душевною, а стає комерційною. Мені здається, що в Україні дуже багато комерційної музики. Але я тішуся за тих музикантів, які змогли досягнути успіху. Якісних виконавців у музичному просторі України, який доступний широкому загалу, — мало. Але от нещодавно я була на фестивалі в Молдові, де було чимало українських гуртів. Деякі з них стали для мене відкриттям, бо я їх ніколи не чула, не знала, що музика такого рівня буває в Україні. Хоча, знову ж таки, у нас є ДахаБраха, Dakh Daughters, ONUKA (хоча не дуже захоплена її музикою), у нас є Zapaska тощо. Тепер я не слухаю популярну музику, а в дитинстві любила ”Океан Ельзи”, до прикладу. Зараз це теж абсолютно комерційний проект. Та ж ONUKA — зразок великого капіталовкладення, а через її обладнання, з яким вона виступає, живого звучання у неї взагалі немає, тобто той голос, яким вона говорить, дуже відрізняється від того, яким вона співає.
Попри свій музичний смак, Марічка Чічкова слухає всяку музику. І це залежить від настрою, як і у кожного з нас.
— Настрій у мене ділиться на два типи: послухати народну музику або — все решта. Оце “все решта” — абсолютно різноманітні жанри: рок, джаз, блюз, багато електронної музики. Раніше я відвідувала Львівську джазову школу, і була одним з перших її учнів. Тобто я не лише народниця.
Це, власне, і стало причиною того, що музикантці спало на думку змішати кілька стиль в одне.
— Зараз багато хто експериментує зі змішуванням традиційної і сучасної музики. Але мені хочеться додати електроннішого звучання. Я дуже поважаю Катю Chilly як виконавця. Хоча зараз її поміняло, зате перші її альбоми — максимально близьке звучання, якого мені хочеться досягнути. Я прагну ще більше містифікувати цю музику.
“Оленки” не лише співають, але й акомпанують собі на музичних інструментах. Інструментах, до речі, — не українських народних, а ірландських. Тож, балканські та українські мотиви дівчата передають на айріш бузукі та концертіні. Часом їм допомагають різноманітні ударні та струнні інструменти.
— Я граю на концертіні. Це — ірландський народний інструмент. Він схожий за принципом гри на губну гармошку. Коли я розтягую його — звучить одна нота, а коли стягую — інша нота. Почала я грати на ній зовсім випадково. Оскільки Віка грає на бузукі, ми думали про якийсь інструмент для мене, щоби я не стояла з пустими руками. Спершу я купила дешеву дитячу гармошку зеленого кольору. А потім натрапила в Інтернеті на концертіну — думаю, вона така гарна, червоненька, і коробочка цікава, чорна з червоним. По суті, вибрала собі інструмент за зовнішнім виглядом. Коли концертіна прийшла, я, звісно, схопилася за голову, адже система гри там досить складна, і її треба не один рік опановувати.
Знання з музичної школи, яку Марічка закінчила у Калуші, допомагають опановувати їй новий інструмент. Хоча, твердить дівчина, знати музичну грамоту — не обов’язково.
— Часом мені здається, що якщо людина має бути музикантом — то ніяка грамота їй не потрібна. Є досить багато професійних музикантів, які не мають фахової освіти, і знаючи, як називаються хіба що ноти, — вони грають класну музику. Народні музиканти тим більше грамоту не вчили.
Для Марічки спів — цілющий. Тому часто дівчина діє за принципом “щоб не плакать, я співаю”.
— Спів діє на мене терапевтично. Часто сльози я заміняю співом. Поганий настрій зникає, щойно виходить перший звук. Спів і музикування — це дуже потужні антидепресанти, як на мене.
Крім музики, Марічка активно долучена до творчого життя Львова. Музикантка є одним з організаторів Свята Музики у місті Лева.
— Я з колєгами організовую ”Свято музики у Львові”. Це така громадська ініціатива, яка з’явилася у Франції більше ніж 30 років тому. Ідея свята полягає у тому, щоб професіонали та аматори виходили на вулиці і просто грали музику. Вже третій рік проводимо таке дійство.
“Тусовка” Марічки — львівська, але в ній багато калушан і людей з інших регіонів України, в основному — Закарпаття та східних областей. Дівчина згадує також творче середовище Калуша, зокрема, молодіжний театр “ЛюбАрт”, у якому теж брала участь.
Марічка каже, що потрібно дуже багато працювати над собою, щоб пробитися. Головне, як-то кажуть, гнути свою лінію. Розуміти, що ти хочеш робити, не відступати від своєї позиції.
А от мета у Марічки Чічкової — проста: робити те, що любиш.
— Я хочу музику робити, і щоб людям вона подобалася, щоб їм ставало трохи легше від неї. Моя ціль — приносити радість людям і не робити зла нікому.
