До кінцевого пункту "Щасливчики", або ж "юнаки" дісталися першими. | Фото: Роман Хемич Минулого року учасники фотоконкурсу “Прапор свій здіймаєм гордо” підкорювали вершину Грофа, а цьогоріч — їм випала нагода здійснити екстремальний сплав річкою Дністер. Тур по Дністру організувало для 15 учасників конкурсу управління в справах сім’ї, молоді, фізкультури і спорту Калуської міської ради. Сплав відбувся завдяки спонсорським коштам Калуського міського комітету профспілки працівників державних установ (Ніна Довбенко), торгової мережі “Гостинний дім” (Сергій Барна), компанії “Павлів і Ко” (Віктор Павлів).
Більшість учасників мандрівки, мабуть, і не підозрювали, що ж їх чекає на Дністрі. Думалося, що катамарани самі собою будуть сплавлятися, а ми будемо тільки відпочивати. Однак — всіх чекав активний відпочинок, після якого мозолі на руках та синці на ногах — норма.
Мандрівка почалася від Каменя Незалежності в Калуші. Понад 25 учасників подорожі — включно з організаторами — зручно вмостилися в автобусі. Місця було навіть забагато, хоч на “гальорці” розмістили великі наплічники та коробки з харчами. У Тисмениці до нашої компанії долучилися інструктори з “Павлів і Ко”, а разом з ними — ще купа вантажу, з якого й мали зробити катамарани. Близько чотирьох годин у дорозі — і ми приїхали в село Незвисько, що на Городенківщині. Там інструктори взялися ладнати катамарани, а ми — знайомитися та снідати. Було близько полудня. Організатори приготували приємний сюрприз — усім роздали білі футболки, а головний спеціаліст управління у справах сім’ї, молоді, фізкультури і спорту Калуської міської ради Леся Бобяк кожному на обличчі намалювала синьо-жовтий стяг. Хтось удосконалив і футболки — прикрасили їх синьо-жовтими серцями чи рядками з “української народної” пісні — …ла-ла-ла.
До нашого тимчасового табору завітала й неждана гостя — коза. Вона завзято нишпорила поміж речей, аж поки її не нагодували чіпсами. Коли всі набралися сил, зібрали свої пожитки та спустилися ближче до Дністра. Тимчасом, чоловіки допомагали інструкторам складати катамарани. Жінки фотографувалися та милувалися тутешніми краєвидами. Уже в Незвиську природа зачаровувала. Що буде далі — ми тільки здогадувалися.
І ось нам вручають весла, а всім охочим — і рятувальні жилети. Проходимо інструктаж. Всі збуджено гомонять. Наша велика компанія ділиться на три команди. На кожен катамаран — по 10 людей, тільки на один — куди потрапили ”Вікна” — влаштовуються одинадцятеро. Катамаран складається з двох балонів, які з’єднані трубами. Посередині натягнуто брезент, куди треба ставити свої речі. Самі ж присідаємо на ящики на балонах — імпровізовані сидіння. На кожен катамаран чіпляємо прапор. Отож, розмальовані та веселі, вирушаємо у мандрівку.
Утім, наш катамаран запливає недалеко. На початку ми встигли відпрацювати усі прийоми, про які говорили на інструктажі. Все ніяк не могли вирівнятися — то вліво, то вправо тягнуло. Все-таки нас було забагато, та ще й майже всі сплавлялися вперше.
Коли, врешті, вже звикли гребти веслами, то звернули увагу на довколишні пейзажі. Вони не могли не заворожувати. На Дністрі гори розташовані так близько до ріки, що утворюють каньйон. Тож, з обох боків річки — круті скелясті або заліснені береги, дика і неторкана природа. Традиція сплавів у цих місцях сягає понад 70 років. Найкрасивішими вважають Дністровський каньйон у Тернопільській області, але і на Прикарпатті мальовнича місцевість нічим не гірша. Таким маршрутом, як зізналися інструктори, вони й самі ще не сплавлялися, тому про підводні камені дізнавалися вже “на ходу”.
ВЗДОВЖ І ВПОПЕРЕК ДНІСТРА
По дорозі ми також зупинялися, аби зійти до Раковецького замку ХVII століття. Він розташований на Городенківщині. Замок стоїть на травертиновій скелі з печерою пустельника зі слідами врубів і пазів від дерев’яних конструкцій. На сьогодні там зберігся лише невеликий фрагмент північно-західного муру і вежа. А неподалік — джерело, де ми запаслися водою. Після цієї зупинки нашому катамарану стало геть не щастити.
Мало того, що у нас було перевантаження, та ще й один балон, як виявилося, “пропускав”. Тепер нас конкретно заносило “не туди”. Маршрут першого дня складав близько 25 кілометрів, ми ж пройшли, як мінімум, на 5 км більше. Жартували, що міряємо Дністер вздовж і впоперек. Може, і якийсь рекорд встановили. Спершу намагалися таки наздогнати інших, але коли побачили, що від “раз-два” ліпше не стає, вирішили просто відпочивати. Наш інструктор Олександр повторював, що головне — гребти синхронно, але як ми не старалися, все одно “правим” треба було “таманити” (гальмувати. — Авт.). Ми вже й місцями мінялися, і хтось посередині влаштовувався на речах, аби хоч перевантаження не було, — нічого не допомагало. Насамкінець, ми опустили весла і просто насолоджувалися природою.
Часом доводилося усім дружно зістрибувати з катамарана і переносити його через мілину. Але, зазвичай, саме мілину ми завжди долали без перешкод. Це наша “фішка”, казав інструктор. До кінцевого пункту призначення ми дісталися тоді, коли інших два катамарани вже розклали табір. На вогні готувався великий казан рибної юшки, а ще — смажилися курячі лапки. Нам залишилося облаштовувати свої намети та витягати посуд. Оскільки ми найбільше втомилися — то юшки нам дали скуштувати першими. Начальник управління у справах сім’ї, молоді, фізкультури і спорту Михайло Клим уже поділив наші команди на розряди. Ми були юнаками (зрештою, ми справді були наймолодшими. — Авт.), інші — юніорами — дещо старші та досить вправні. А катамаран “Клима і Ко” назвали сеньйорами, і йшли вони першими, як не дивно.
Дров зготували чимало, аби вистачило до глибокої ночі. Близько десятка відчайдухів після непростого дня, розминаючи затерплі руки, залишилися біля ватри. У гурті було два гітаристи, тож, вони задавали темп, а решта — підхоплювали. Гімном нашої подорожі сміливо можна назвати пісню групи “Воплі Відоплясова” “Країна мрій”. І хоча слова знали не всі, приспів — “Хай несе мене ріка, у фантастичному човні, у небо несе, наче уві сні” — повторювали десяток разів. Не обійшлося без традиційної “Вона” і “Роксолани”, тим паче, що у нашій компанії якраз була дівчина з таким іменем. Концерт, який декому не давав спати до другої ночі, завершився “українською народною” пісенькою про Путіна.
Зранку був запланований вихід на Червону гору, але йти туди нікому не хотілося. Тому всі сито поснідали мюслями, які зготували у тому ж великому казані, та зібралися у дорогу. Об 11-й годині ми вже всілися на катамарани і вирушили у дорогу.
Зранку пробитий балон нам заклеїли, тож, другого дня ми вже задніх не пасли. Відтоді обрали для себе нову назву — стали “Щасливчиками”. Без криків та традиційного “гоп” (що означало лівий-правий бік чи разом. — Авт.) від юнги “синьйорів” Михайла Клима, ми просто злагоджено гребли. І, врешті, вирвалися вперед та суттєво обігнали інших. Настрій миттєво в усіх поліпшився, адже відчувався дух змагань, а бути першими — то, звісно, приємно. Часом зупинялися перекусити або поплавати. Води Дністра досить непередбачувані — то глибина “на весло” — а це півтора метра, то — дна геть не відчутно. Ями траплялися раз за разом, хоча в цілому річка значно обміліла.
Коли не ми “сушили весла”, на річці панувала надзвичайна тиша. У такий час здавалося, що навкруги за сотні кілометрів немає ні душі. Але русло Дністра характерне меандрами — численними поворотами, а також мілинами, перекатами, островами. За черговими вигинами часто виднілися села, а худобу випасали просто на лісистих берегах.
Дорогою нам зустрічалися й інші “пішоходи” — зокрема, на надувних човнах сплавлялися й наші земляки з Підгірок. Траплялися люди, що плили на байдарках чи кумедних “пілотках”. А от рибалкам, яких теж вистачало, ми, певно, усю рибу сполохали. Та на нас ніхто не ображався. Усі зустрічні віталися словами “Слава Україні”, дехто думав, що у нас змагання, тому бажали перемоги. Ще інші — навіть аплодували.
Другий день для “Щасливчиків” став справді вдалим. Коли нас доганяли інші катамарани, ми чіплялися один до одного і пливли утрьох. За словами Лесі Бобяк, їхній інструктор Андрій зауважив, що такого веселого, позитивного, патріотичного і розфарбованого в жовто-блакитні кольори колективу вони ще не сплавляли. До речі, “сеньйорів” і справді можна назвати найбільш співочими. Однак у другий день, на відміну від першого, вони вже “пленталися” на почесному третьому місці.
ДНІСТЕР ЗАБРАВ НА ПАМ’ЯТЬ...ШОРТИ
До кінцевого пункту — села Устечка Тернопільської області — “Щасливчики” дісталися першими. Встигли розвантажитися, поки приплили “юніори” і “сеньйори”. 20 кілометрів подолали за шість годин. Звісно, з перервами. Приміром, у нас ще був заплановий похід до джерела і печер. Однак туди ми так і не дійшли. Блукали-блукали, і вернулися на берег. Тільки інструктори віднайшли джерело, з’ясувалося, що йти до нього ще треба було хвилин 40.
Взявши за орієнтир міст через Дністер, ми дружно взялися за весла. Не вірилося, що це вже кінець мандрівки, тож, хотілося гарно попрощатися з річкою. Вона у нас нічого не забрала, окрім хіба що шортів. Та це ще невеликий дарунок. Інструктори кажуть, що багато хто віддав Дністру окуляри, телефони і навіть фотоапарати.
На вечерю мали смажені сосиски, з нами сито поїв і кіт. З Устечком попрощалися Гімном України. Місцеві жителі, які стояли неподалік, радо допомагали. Дорогою до Калуша “гальорка” без упину співала вже наш гімн, а ще купу популярних й не дуже пісень. Дивовижно, але 26-річний Женя та 43-річний Володимир — наші гітаристи — чудово доповнювали один одного. І усі пісні, зокрема групи “Кіно”, — Женя теж знав. Надовго нас, щоправда, не вистачило. Ще до Франківська в автобусі стало тихо. Порівняно тихо. До Калуша приїхали вже геть увечері.
Більшість учасників сплаву — люди, що люблять активний відпочинок. Декому після такого відпочинку ще треба було відпочити. Найважче було згинати пальці — все хотілося знову взяти своє весло.