"Може, зараз конфлікт трохи заморозять, але відлуння війни будемо чути ще десятки років. Там скільки зброї! Цього с Іван Балита народився у селі Дички на Рогатинщині. Коли хлопцю виповнився рік, сім’я переїхала до Калуша. Батьки працювали на “хімії”. Іван же відвідував дитсадок, а потім вчився у школі №10. У дитинстві хлопець не любив багато читати. Точні науки теж його не цікавили. До душі Іванові була географія, і, звісно, спорт.
— Нас не можна було загнати додому з футбольного майданчика. Бігали з ранку до вечора. Любили грати у хокей на озері.
Після школи Іван поїхав у Франківськ вчитися на кухаря. Чому обрав таку професію — і сам не знає, каже, що так захотілося.
Однак за фахом хлопець довго не працював: у 19 років його “забрали” до війська.
— В армію прийшов “зеленим”. Але мені все показали, всього навчили. Накази командирів виконував завжди. Хоча бувало, що виникали конфлікти: часом, накази суперечили уставу, що теж обов’язковий. Мовляв, командир старший, він уже за тебе подумав. Ми з цим не мирилися.
За рік армії Іван Балита побував у різних куточках України, змінивши чотири частини. Спершу Іван служив чотири місяці в Десні. Потім — у Кривому Розі. Тоді було відрядження у Широкий Лан, що на Миколаївщині. Там проводилися навчання з британцями й американцями. Тоді хлопець повернувся до Кривого Рогу. Опісля його перекинули в Гончарівку Чернігівської області.
Таким чином, керівництво боролося з “дідівщиною”. І це було ефективно, зауважує боєць.
Після армії Іван Балита повернувся до Калуша. Працював на будові, пізніше — повернувся у ресторанний бізнес, ставши барменом. Шукав щастя й за кордоном: їхав на заробітки у Польщу.
Коли прийшла повістка — не ховався. За півгодини пройшов медкомісію, і вже через тиждень Івана Балиту забрали в АТО. Боєць потрапив у другу хвилю мобілізації, що тривала з квітня 2014-го по травень 2015-го.
— Спершу я не хотів в АТО, там лиш усе починалося. У військкоматі сказали, що ми їдемо у Володимир-Волинський, мовляв, ситуація нормальна і вас нікуди не відправлять. У військкоматі зустрів своїх двох приятелів. Ми подумали: якщо на Волинь — то їдемо. Але там ми побули чотири дні. Звідти нас відправили в Конотоп. Опісля — на Луганщину.
Хлопці також пройшли навчання на Яворівському полігоні. Хоча, зазначає Іван, це було, щвидше, пригадування того, що вони вивчили ще під час служби в армії.
СЕПАРАТИСТИ ПРИСЛАЛИ ДО БІЙЦІВ СВЯЩЕНИКА
У зону АТО Іван Балита потрапив у травні 2014-го у складі 51-ої Володимир-Волинської бригади. Бійці тримали оборону на Луганщині.
— Коли відбили село Макарове у сепаратистів, місцеві приходили й питали, навіщо ми приїхали. Там повсюди були розвішені російські прапори. Люди зазомбовані. Нас називали “бандерами”.
Хлопці утримували блокпост до вересня, аж поки їх не змінили. Були проблеми з обмундируванням. Амуніцію дала держава, але всю — старого зразка.
— У мене, приміром, не було берців. Взуття 39-го розміру розхапали, а мені не лишилося. Дали 42-ий. У підсумку, я ходив у кросівках, але влітку то не так і зле. Ще у нас було скрутно з бронежилетами. Тільки кожен четвертий мав його.
Допомоги від волонтерів теж практично не мали, адже ті просто не доїжджали на передову. Утім, командування дещо передавало з того, що волонтери назбирували для військових.
Бої велися постійно: спершу сепаратисти атакували, а потім — людську силу не застосовували, а сипали мінами й “градами”. Одного разу до бійців прислали священика.
— Сепаратисти відправили до нас свого священика, мовляв, аби він відпустив нам гріхи, бо на ранок ми всі загинемо. Словом, треба було покаятися перед смертю. Ми відмовилися і відіслали священика назад. Та ще й вижили.
Іван каже, що з бойовими побратимами йому пощастило: “зелених” з ними не було, і хлопці добре розуміли один одного. З Калуша боєць їхав з приятелями Мар’яном Неспляком та Ігорем Жовніровичем. На Сході вони воювали неподалік.
У бригаді Іван Балита був танкістом, тому й прізвиська отримав відповідні.
— Я служив у танкових військах, у мене був свій екіпаж. Ми трошки “пострілювали” з танка. Спершу в мене було прізвисько “Каток”, а потім — “Малиш”. Я сам невеликої комплекції, малиш, коротко кажучи (сміється. — Авт.).
І хоча, йдучи у військкомат, Іван не хотів в АТО, на Сході одразу зрозумів, що буде захищати свою землю. Рідні не знали, що хлопця таки відправили у зону бойових дій. Іван щодня дзвонив начебто з полігону, розповідаючи, що все гаразд.
— Я вже знав, що я роблю на цій війні. Треба захищати свою землю. Як не я, не мої друзі — то хто це буде робити? Схід — це теж Україна.
У вересні Іванові дали місяць відпустки. Боєць приїхав у Калуш, аби відпочити. Вдруге повертатися на війну було не так страшно.
— Мене з Володимир-Волинського перевели у Яворів. Вдруге страх був, але я знав, на що йду. Ми вже не відбивали блокпости, а охороняли їх. Пройшли Щастя, Станицю Луганську, Кримське. Там також велися активні бої. Бувало, що навіть снайпер приходив. Та більшість наших гинули від мін та “градів”.
Про завтра на війні не говорили. Прощаючись, казали “ну давай”. Аби не наврочити.
— Зараз мені це смішно, але тоді було дуже страшно. Ми якраз захопили блокпост. Чуємо зовсім поруч постріли. Готуємся й собі до бою: залізли хто в БМП, я — у танк. Аж тут командир дзвонить до артилеристів і каже: “Огонь на меня”. Ми в шоці, як це так, нас всіх перемісить. Інший командир кричить: “Отставить огонь на меня”. Тимчасом, наша артилерія вже обстрілює наш блокпост. Ми думали, що нам кінець. Другий командир встиг скасувати наказ. Ми відстрілялися.
Таку команду дають, коли виходу нема. Вочевидь, командир думав, що їм уже не вибратися живими. Слава Богу, що все минулося малою кров’ю, пригадує Іван.
У важкі моменти калушанина на передовій зігрівали думки про дім. Хлопець знав, що його чекають мама, сестра, батько, знав, що має вижити, хоч то і не завжди від нього залежало. Війна війною: сьогодні стріляєш ти, завтра — у тебе.
— Коли загинули моїх два товариші, то у мене кілька тижнів була депресія. Ходив, як зомбі, ні з ким не говорив. Це на війні рівносильно смерті. Ніхто не міг допомогти, психологів не було. Але згодом мене відпустило, і я трохи віджив.
Місцеві до українських бійців ставилися по-різному. Подекуди люди зносили їм закрутки, компоти, солодощі. Але у селах, які напередодні лиш звільнили від сепаратистів, до наших ставилися неприязно.
— Пам’ятається, як ми вже поверталися додому і до нас підбіг хлопчик. Питає, чи взяли ми Луганськ. Відповідаємо: ще ні, але вже незабаром. Він розповів, де там живе. Ми пообіцяли, що буде йому його вулиця і його дім. Малий такий щасливий побіг додому! А Луганськ і досі не наш…
Під час другої поїдки в зону АТО Іван перебував у Лисичанську. Там говорив з старшою жінкою, і вона теж просила не віддавати їх. Цю обіцянку вдалося дотримати: Лисичанськ і досі наш.
У цілому, життя на Сході України інше, аніж на Заході. Там — завмер Радянський Союз. У селах — злидні, люди живуть бідно. Та й не заведено там дбати про свою оселю.
— У наших селах милуєшся хатами, парканами. А там паркани — з пластикових пляшок. Може, то якийсь дизайн такий... Хати убогі, нещасні. Людям байдуже до того. А в нас треба, аби все було прибрано й красиво.
ЗАМІСТЬ АВТОМАТА БОЄЦЬ ВЗЯВСЯ ЗА РУЧКУ
19 січня Іван Балита вже був у Львові. Але після пережитого й побаченого важко було отямитися. Боєць пройшов лікування та реабілітацію, і в травні його демобілізували. Під час тих подій Іван почав писати вірші. Про друзів, про любов, про війну.
Писав уже дома, згадуючи ті події. Одразу на місці було не до того: там автомат, а не ручка напоготові.
— Висловлюєш свою думку на папері, і стає легше. Психологи кажуть, що ліпше писати, аніж тримати все у собі. Коли повернувся, зустрів чотирьох знайомих. Вони кажуть: “Що там?” Я кажу: “Та нічо”. “І що ти десь був, трохи воював”? Та, кажу, був на Луганщині. Та хіба в дурдомі, кажуть, був.
Я не зважаю на таке, але трохи образливо. Вони не знають, що я пройшов, а таке говорять. Видно, що їм байдуже до того, що відбувається в Україні. Це найважче прийняти — байдужість. Я не кажу, що я — герой, мені нічого не треба. Але йдеться про елементарну культуру – прибрати за собою, викинути сміття у призначене для цього місце. Треба думати про майбутнє, про те, що залишимо своїм дітям.
Іван каже, що психологічна реабілітація дуже важлива. У Калуші боєць теж проходив реабілітацію завдяки міському центру соціальних служб для сім’ї та молоді. Троє калушан у складі 18-ти військових тиждень відпочивали в горах. З ними були психологи, масажисти, лікарі. А ще — гончар, який вчив хлопців ліпити глечики з глини. Іван вподобав такий відпочинок.
Однак довго відпочивати немає як: хлопець якраз влаштувався на роботу. Каже, що гроші задарма ніхто нікому не давав. Усі необхідні пільги з труднощами, але отримав. Найважче було дістати посвідчення учасника бойових дій, бо документи загубилися у частині.
Щодо війни Іван не має ілюзій. Каже, що вона триватиме довго, адже це — економічно вигідно комусь.
— Може, зараз конфлікт трохи заморозять, але відлуння війни будемо чути ще десятки років. Там скільки зброї! Цього стане надовго.
Тут, удома, Іван вирішив воювати словом — взявся писати не лише вірші, але й документальну історію про себе. Уже написалося 30 сторінок, усе — від руки.
У соцмережі Іван Балита створив спільноту, де й публікує власний доробок. Віршів уже налічується близько сотні.
— У мене були такі моменти, що йду по вулиці — а мені “пре”. Я мушу зупинятися, аби занотовувати. Бувало, що дріботив на тролейбусних квитках. Бувало, що й серед ночі прокидався, аби записати думки.
Боєць бажає лише одного: аби панував мир в душі і мир на землі.