Людям, які змушені пересуватися на візку, дівчина радить віднайти в собі сили для занять спортом й поставити собі ціль в Розповідь про себе мініатюрна, з чудовою зачіскою і бездоганним манікюром дівчина починає від своєї родини. Мовить, якби не підтримка сім’ї, хтозна чи взагалі би жила. Найперше слово про братів. Дівчина ними дуже гордиться.
«Моєму найменшому братику лише…три місяці. Це просто ангелятко, — розповідає Аня, очі якої світяться від неймовірної радості . — А старшому брату — 18, він моя опора та підтримка. Ось така різниця, ось таке наше щастя. Матусенька моя працює в івано-франківському водоекотехпромі, а батько на заробітках закордоном. Його я дуже-дуже чекаю, і його приїзди для всіх нас свято».
Важку хворобу, через яку дівчина сіла у візок у Ані виявили в 11 місяців. З того часу дівчина пам’ятає лише лікарняні палати і постійний біль. А в 10 років, після кількох операцій, дівчинка остаточно втратила можливість ходити.
«Звісно, були моменти відчаю, як і в кожної людини, яка хоче жити, ходити, бігати, стрибати, а тут такі обмеження, — зізнається спортсменка. — Мені було дуже тяжко, я замкнулася, але з часом якось сама зрозуміла, що є гірші випадки, а люди ж якось живуть і радіють життю. Зрозуміла, що треба взяти себе в руки. Зрештою, я не краща і й не гірша за інших, я просто веду особливий спосіб життя, і він — на візку».
Так Анна закінчила школу, навчалася далі на Київщині, стала секретарем-референтом, прекрасно освоїла чимало комп’ютерних програм, наразі працює, як і мама в івано-франківському «Водоекотехпромі» оператором комп’ютерного набору.
Поміж тим дівчина цікавилася спортом, адже вона за природою жвава й непосидюча. У івано-франківському «Інваспорті» їй запропонували долучитися до гри в бочче.
«Це гра у м’яч, що не схожа на інші, — розповідає Анна. — Для гри є спеціальна площадка 2,5 на 6 метрів. Граємо кількома шкіряними м’ячами — червоними та синіми. Кожен м’яч діаметром 27 сантиметрів та дуже легкий — 275 грам. Є у грі й так званий «джек», це менша від м’ячів за розмірами біла кулька, розміщена посередині поля. Кожен спортсмен отримує три м’ячі. Суть гри в тому, аби розмістити свої м’ячі поближче до джека, при цьому можна вибивати м’ячі суперника. Коли всі м’ячі викинуто на поле, суддя виголошує кінець гри. І виграє та команда чи гравець, чиї м’ячі виявилися найближче до джека».
Спочатку для Ані бочче була дивною і незрозумілою грою, але з кожним тренуванням ставало цікавіше й цікавіше.
«Я зрозуміла, що ця гра схожа на моє життя, де треба брати кожен момент, наче м’яч та кидати ближче до цілі. Таким чином перемагати себе, хворобу, обставини», — каже Аня.
І дівчина перемогла й перемагає на різноманітних змаганнях, отримує грамоти, дипломи, медалі. Їх у дівчини — десятки. Після кожних змагань у Ані з’являється все більше й більше друзів та знайомих. Окрім цього, Анна займається фігурним катанням та перегонами на візках. Вона вишиває нитками й бісером. Має чималу колекцію власноруч вишитих картин, робить жіночі прикраси, читає історичні романи.
Про особисте життя Аня багато не говорить. Лише мовить, що має хлопця, мріє про міцну родину та діточок. Подробиці не розповідає, мовить, що щастя любить тишу, а вона — щаслива. Людям, які через певні обставини чи хворобу опинилися у подібній ситуації, та змушені пересуватися на візку, дівчина радить віднайти в собі сили для занять спортом й поставити собі ціль в житті й наполегливо йти до неї.
